Ще два роки тому Луганськ було визнано «кримінальною столицею» України з огляду на кількість правопорушень на душу населення. Також в десятку найбільш байдужих до законності міст увійшли «луганські» Краснодон і Лисичанськ. Звісно ж, до статистики потрапляють лише зареєстровані інциденти. А зважаючи на невисоку довіру до правоохоронних органів, можна здогадуватися, що реальні дані ще гірші. Коротше кажучи, вразити місцеве населення розбитим дівочим писком не просто (тому і акція громадянського засудження Романа Ландіка виявилася більш ніж скромною). Та й узагалі українців такими дрібницями не здивуєш. Ми зовсім не еталон етичності та правосвідомості. Не сама по собі бійка спричинила всеукраїнський резонанс, позаяк не сам по собі доторк до хворої печінки викликає біль.
Отже, Роман Ландік. Типовий 37-річний «мажор». Його батько – нардеп-регіонал Володимир Ландік, бізнесмен і містечковий медіамагнат, під контролем якого перебуває луганська телекомпанія, газета та кілька інших ЗМІ. Він також нещодавно відзначився в історії з побиттям інспектора ДАІ, після чого заявив даішному начальству, що буде «їздити і п*дити» лицарів смугастого жезла. Дядько Романа (теж нардеп-регіонал) Валентин Ландик – гендиректор ЗАО «Група Норд». «Статечна людина, член суспільства», – як писав завжди актуальний Лесь. Це він подарував Романові на весілля «Бентлі», а от, хто профінансував приїзд кухарів з Італії і зірок західної естради ми можемо лише здогадуватися. Словом, не родина, а «скатертина-самобранка». З такими родичами Роман почувався, як у Бога за дверима, і як кажуть луганські правоохоронці, не особливо переймався відповідальністю: задавив на авто 17-річного хлопця, вибив чоловікові щелепу тощо
Те, що в Україні є отакі Ромчики (а їх, за поверховими підрахунками, легіон), багато про що говорить. Перш за все, про величезну соціальну прірву між меншістю, що акумулює в своїх руках владний і фінансовий ресурси, і рештою суспільства. По різні боки цієї прірви діють різні закони (тому Ромчик і здивувався, коли побиття дівчини потягнуло правові наслідки). Усвідомлення цього так в’їлося в мізки, що карну справу проти Ландіка-молодшого чимало українців вважають (і, певно, не зовсім безпідставно) банальним результатом взаємної боротьби «небожителів», а не дивовижним фактом їхньої підсудності за законами «простих смертних». Але і ця прірва – лише симптом, а не діагноз.
Клінічна ж картина така. Наше суспільство – це будинок з обірваними ліфтами. Опинившись на нижчих «поверхах» соціальної стратифікації, пересічний українець не має реальних шансів суттєво підвищити свій соціальний статус. Ліфти, тобто канали вертикальної соціальної мобільності, не працюють, а вихід до пожежної драбини зачинений. А зачинили його ті хитруни, що колись (десь так у 1990-х…) видряпалися нагору. Тепер в цій сюрреалістичній багатоповерхівці – два суспільства: ті, хто вискочив на горище (разом з родинами і дітьми), і решта невдах і бідолах, тобто ми з вами. Такі собі елої і морлоки, цілком за Уеллсом.
Морлоки, хоч і живуть у темряві, не сліпі і не такі дурні, щоб не помічати, що закон карає не тих, хто його порушує, а тих, хто не має «даху» – впливових і багатих родичів. Тому в суспільстві поширюється правовий нігілізм і усвідомлення, що все вирішують зв’язки. Не дивно, що халепа одного з вітчизняних елоїв викликала жваву увагу і виправдану зловтіху морлоцьких народних мас. Не маючи змоги самим поквитатися з представниками вищої касти, вони радіють, що хоч доля чи лихий випадок мститься за їхнє безпросвітне існування. Тут і фантомне задоволення почуття справедливості, і заздрість, що «у мажора хата згоріла», і ще ціле купа не дуже добрих, проте щирих почуттів.
Брак соціальних ліфтів – показник того, що українське суспільство глибоко аномічне. Аномія – це соціальний стан, коли схвалювані суспільством цінності не мають відповідних схвалюваних суспільством засобів їхнього досягнення. Тобто коли, наприклад, до соціально схвалюваного ідеалу багатства й успішності не веде шлях, позначений золотою медаллю в школі, червоним дипломом у виші і сумлінною працею за спеціальністю.
Видатний соціолог Роберт Мертон виокремлює п’ять видів пристосування до аномії. Перший – це підкорення, коли люди ідуть до визнаних цілей визнаними шляхами. В цьому є щось зворушливо наївне, але так за інерцією діє більшість. Поруч стоїть ритуалізм, коли використання визнаних засобів супроводжується зневірою в цілях. Віддзеркаленням цього сумного «бродіння стежками життя» є інновація. Найхитріші співвітчизники, що колись зачинилися на горищі та обрубали троси в ліфтовій, надали чудовий приклад інновації, руху до визнаних цілей невизнаними засобами. Ті, хто не витримує безпросвітного існування на підніжжі суспільної ієрархії, демонструють ретритизм, тобто посилають до дідька і цілі, і засоби, випадаючи із суспільства. А найбільш радикально налаштовані обирають бунт: заперечують наявні цілі та засоби, піднімаючи на стяг альтернативні. «Мы наш, мы новый мир построим», десь так.
Масштаби української аномії такі, що інновація сприймається радше як норма, а інноваторів не так засуджують, як заздрять їм або навіть ними ж захоплюються. Але суспільство, вражене аномією, не може бути ані солідарним, ані успішним. Замість співпраці, метою якої є вирішення загальнонаціональних завдань, ми бачимо мишачу метушню біля кожної шпарини, що веде нагору. Спостерігаючи за казковим царством неписаних законів, показного суперспоживання й епатажної безкарності, морлоки хочуть стати елоями, тим більше, що вітчизняні елої поводяться так само, як їхні підземні співгромадяни. В свою чергу елої сумлінно підтримують статус-кво, допускаючи в своє коло лише найзручніших для себе елементів, «адекватних» прагматиків, що не кинуться в ідеалістичному пориві лагодити ліфт і відчиняти двері горища. А проти «психів»-бунтівників завжди можна застосувати «дишло» Закону, яке на змащених корупцією шарнірах провертається як завгодно…
Чим все скінчиться? За романом Уеллса, нічого доброго не буде: деградація всього суспільства до стадії канібалізму і взаємознищення. Соціальної революції не відбудеться, хіба що перфоманс за мотивами. Тому краще наступного разу проголосуємо за «психів» та ідеалістів, хай зроблять все самі. Гірше вже не буде.