Можливо, в такому разі в організаторів наших "структур громадянського суспільства" було б трохи більше конструктивності при визначенні цілей та пріоритетів своєї діяльності. А то виглядає якось дивно: нинішній владний режим утвердився вже роки два як, майже одразу ж почали утворюватись численні ініціативи та рухи громадянської непокори. Здавалося б: люди недурні, зараз вони тому режимові покажуть! Що ми маємо натомість? От хоча б по мовному питанню: скільки, скажімо, студентської молоді виходило на мітинги щодо захисту української мови півтора роки тому? Рік? А скільки зараз? А який відсоток від студентів Києва це складає?
Я докладної статистики, на жаль не маю. Однак як сторонній спостерігач можу сказати: ці цифри ніколи не виходили за межі статистичної похибки. Пересічний рух громадської непокори в Києві складається з кількох організаторів, двох десятків активістів і ще двох десятків друзів активістів. Це в кращому разі. І організаторів це влаштовує: крутяк, повний офіс народу!
А тепер уявімо собі – чисто гіпотетично – таку ситуацію.
Владний режим примудряється поставити в Києві свого міського голову і проштовхнути визнання на рівні столиці російської мови як регіональної. Власникам бізнесів контролюючі органи доступно натякають, що вивіска, меню, куточок споживача, напис "Вхід" та "Обережно, мокра підлога" мають бути російською. Ну, тобто вони можуть бути й українською, але тоді контролюючі органи ретельніше шукатимуть у непоступливих підприємствах проблеми із санітарією та пожежною безпекою. Через півроку Київ стає переважно російськомовним. Українська поступово починає знову ставати не лише непрестижною, але й небезпечною. Як діяти в такій гіпотетичній ситуації?Закликати до бойкоту підприємств з російськими вивісками? Пікетувати державні органи всім своїм невеликим особовим складом? Клеїти по місту гнівні листівки?..
Передусім, слід зрозуміти головне: влада поважає лише силу. Вона відступить тільки тоді, коли побачить, що її ініціативи реально гуртують суспільство проти неї. Пікети на пару сотень осіб та жалісливі плакатики, де українська мова зображена у вигляді дистрофічної дівчинки у віночку, її не переконають.
Для організації грамотної кампанії з захисту української мови необхідно визначити кілька цільових груп, на які буде працювати ця сама кампанія. Якщо робимо ставку на молодь – то такими групами можуть бути а) україно/суржикомовна молодь з центральноукраїнської провінції, б) свідома україномовна молодь, в) розумна російськомовна молодь. Для кожної з груп потрібно розробити окремий підхід, окрему систему мотивації. Все це треба звести у єдиний поетапний план. На кожен етап розробити витримані в дусі загальної стилістики кампанії поліграфічні продукти, слоґани, сценарії вуличних заходів. Продумати систему роботи в соціальних мережах (додавати всіх по максимуму до події "Захисти рідну мову" – це не робота). Визначити чіткі кількісні показники наприкінці кожного етапу, відповідальних за кожен напрямок. Застосовувати SWOT аналіз для перевірки кожного заходу, наліпки чи гасла.
Так, це важко. Але хто казав, що боротьба має бути легкою?
Я вже писав, що боротися за мову саму по собі – безглуздо. Що таке мова, якщо за нею не стоїть світогляд? От власне, якісна, продумана та успішна суспільна кампанія буде можлива, якщо знайдеться командаз новим світоглядом, здатна відмовитись від загальносовкового принципу "і так зійде" ("краще хоч так, ніж ніяк", абощо) і просувати себе та свою ідею на якісному рівні. І захист та розвиток української мови буде ключовим, але далеко не єдиним пунктом у програмі цієї команди.
На жаль, зараз діяльність в "мовному" напрямку (як і в усіх інших) панує суцільний тяп-ляп. Зробити якусь листівку з якимось гаслом, так-сяк розклеїти її по вулицях – і чекати на підтримку широких мас трудового народу. Якщо влада вирішить поступитись (вона іноді таке робить – має якісь свої міркування) – розтрубити про свою велику перемогу. Влада зробить що хотіла – ганьбити антинародний режим і пасивність суспільства. Профіт!
Київ визначає суспільну «моду» та «погоду» в усіх регіонах нашої країни, як би хто не хотів іншого. Київ – він дуже цинічний і меркантильний. Так сталося, що сюди з усієї країни з'їздяться люди, які спромоглися вирватись з депресивного провінційного оточення заради кращого життя. І на дешевих сентиментах схрещених з неякісною роботою громадянську кампанію тут не збудуєш, а отже – не переможеш. В нас же нема інших значних ресурсів – ані великих капіталів, ані влади, чи не так? Є лише потенційна підтримка мешканців столиці. І за цю підтримку варто поборотися: адже втратити Київ ми не маємо права, іншої столиці в нас нема.