Всеєвропейську. А то і всесвітню. Тепер він перед усіма усюдами викриває зловмисну "літературну тягнибоківщину" в особі роману лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра "Чорний Ворон (Залишенець)". Так, саме лауреата, бо Шевченківський комітет премію йому присудив, а те, що Віктор Янукович не підписав відповідний указ – то таке ж історичне непорозуміння, як і сам Віктор Федорович на президентській посаді.
Що ж такого скоїв Василь Шкляр? Він сказав щось негарне на адресу власника харківської "Барабашовки"? Може, звинуватив нардепа Фельдмана у подвійній зраді – коли той, обраний 2002 року до Верховної Ради від Партії регіонів, згодом підтримав "помаранчевих", і далі вже обирався від БЮТ, – обирався, щоби 2010 року прудко втекти із опозиції до нової-старої правлячої коаліції і залишитися, таким чином, при владному кориті? Може, письменник незлим тихим словом охарактеризував тих олігархів України, які ніяк не сподобляться вивчити українську мову і всебічно підкреслюють своє неукраїнство, демонстративно нехтуючи українською культурою?
Та ні, Василь Шкляр написав роман зовсім про інші часи, аніж сумирні наші, а саме про бурхливу добу Української революції 1917-21 років. Причому оповідь письменник веде не від свого "я", а від імені селянина-повстанця, Чорного Ворона. Ну, а той послуговується неполіткоректною лексикою свого часу, і замість того, щоби розшаркуватися перед тими, хто приходить до сіл забирати хліб, убивати людей, заводити комуни, та ще й знущатися із рідної для селян мови, – одним словом, руйнувати український світ, що тільки-но почав перетворюватися з етнічного на національний, – так от, замість того, щоби мовчати або схилятися перед ворогами цей повстанець має нахабство непоштиво говорити про нападників та про їхню національну належність.
А особливо про росіян, євреїв та китайців.
Як їх звуть герої "Чорного Ворона" – повторювати не буду, а то раптом також опинюся у середовищі "літературної тягнибоківщини". Краще поставлю елементарне запитання: а з якого дива український селянин, котрий воює за свободу своєї країни, так непоштиво ставиться не тільки до окремих представників певних етносів, а й до самих цих етносів як таких?
Дивно, що таке елементарне запитання не здогадався поставити сам собі Олександр Фельдман, судячи з розмірів його статків, – людина недурна.
Можна, втім, ще жорсткіше і точніше: чому український селянин, котрий воює за свободу своєї країни, так непоштиво ставиться не тільки до окремих представників певних етносів, з лав яких масово рекрутуються противники свободи його країни, а й до самих цих етносів як таких?
Ну, а якщо дещо змінити це запитання і вкрай спростити його, то воно звучатиме приблизно так: чому червоноармійці у 1942 році зневажливо звали німців гансами та фріцами (з малої літери), а не представниками великого культурного народу, і на додачу не дуже милували полонених?
Найпростіше з китайцями. "Козак китайця як піймає під час громадянської війни, обов’язково уб’є, та ще й із нього познущається". Це не про українців – це про донських козаків. І не хтось непевний писав, а Йона Якір, визначний червоний полководець, у якого китайський батальйон був у підпорядкуванні.
А чому ж так ставилися до китайців на просторах колишньої Російської імперії? Відповідь на це питання знаходимо у сучасного білоруського дослідника Володимира Бешанова: "Китайців широко використовували для проведення каральних акцій, розстрілів, як фахівців із тортур". Було цих китайців-найманців у Червоній армії понад 40 тисяч – число стабільне, бо весь час на місце загиблих приходили добровольці, які там само спокійно й безсторонньо робили свою справу фахових карателів.
Ясна річ, ототожнювати Китай із цими китайцями – справа неправильна. Але це на рівні раціональному, на рівні добре освіченої інтелігенції. А на рівні селян-повстанців, на рівні їхнього емпіричного досвіду?
Майже так само просто і з росіянами. Російська демократія так і не змогла відповісти на засадниче для неї запитання, яке сформулював ще уславлений соціолог Макс Вебер 1906 року, – на запитання про ставлення до проблеми української свободи. Все залишилося – у кращому разі! – на рівні "з одного боку, з іншого боку…". Мовляв, "українці “загалом і в цілому” все ж нація, але ж, як то кажуть, треба і честь знати. Іншими словами, якщо нація, то другого сорту, то ж доля України має визначатися інтересами Росії…", – як сказав один із учасників тогочасних подій, саркастично описуючи ідеологію "демократичних кріпосників". А як мусить ставитися селянин до кріпосників та їхніх пахолків? Саме так, як герої "Чорного Ворона".
А, до речі, чому б не вилучити із шкільних програм усі твори, де солдати звуть своїх ворогів "гансами" та "фріцами", а на додачу ще й не порушити питання про позбавлення їхніх авторів Шевченківських премій? Ну, а Гоголя з його "ляхами" та описанням єврейського погрому, вчиненого бравими ревнителями "православного царя" (за останньою версією "Тараса Бульби") – так того слід навіть із бібліотек вилучити!
Чи, може, "ляхів" та "фріців" літературним героям зневажати можна?
Та найскладнішим тут є питання щодо антисемітизму чи, принаймні, певних антисемітських настроїв головного героя "Чорного Ворона". Для деяких діячів, і не тільки в Україні, антисемітизм однозначно ототожнюється із нацизмом, фашизмом. А от для того політичного діяча, котрого я вже процитував, коли йшлося про "демократичних кріпосників", далеко не все настільки однозначне: для нього антисемітизм нероздільний також як із бюрократичним централізмом, так і з єврейською українофобією. І провину за розбурхування антисемітських настроїв серед українських селян він покладає передусім на більшовиків: "Ані для кого не таємниця, що не Денікін змусив нас залишити межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, надзвичайку, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі. У ньому прокинувся сплячий сотні років вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків. Це страшний дух, який кипить і вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити чудеса хоробрості. Це той самий дух вольності, який давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків і здобувати над ними блискучі перемоги".
Так, це Лев Троцький. Ім’я від народження – Лейба Бронштейн. Надзвичайно суперечлива постать світової історії, але, поза сумнівом, не україножер, як його головний опонент Сталін. Ба більше – Лев Троцький добре знав і по-своєму любив Україну, бажаючи зробити її зразковою вітриною світового комунізму. І в цьому він не був оригінальним: Микола Скрипник, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Винниченко, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков, Микола Хвильовий… Список питомих українців, котрі так само в ім’я своєї любові до України активно нищили її свободу й незалежність (бо ті, бач, були "невірні", "неправильні", "ненародні") можна продовжити аж по сьогодні. Але, на відміну від них, Троцький під кінець життя виступив за революційний вихід незалежної України зі складу СРСР. І не випадково, бо Союз перетворився на тоталітарну централізовану великодержавну імперію.
Принагідно: хтось вважає текст Троцького, цитата з якого наведена вище, фальшивкою, проте аналіз всього присвяченого Україні масиву статей "червоного Лева" доводить: ні, перед нами – не тільки стилістика головного конкурента Сталіна, а і його думки. І перед нами – блискуча соціально-психологічна характеристика головного героя роману Шкляра…
Так от: Лев Троцький вважав, що компартійна номенклатура єврейського походження провокує своїм нетолерантним ставленням до української культури і мови негативне ставлення до себе серед українців: "У 1923 році я на партійній конференції більшовицької партії України висунув вимогу: чиновник повинен вміти говорити і писати на мові навколишнього населення. Скільки з цього приводу було іронічних зауважень, які йшли значною мірою від єврейської інтелігенції, котра говорила і писала по-російськи і не хотіла навчатися української мови!". Це в 1923 році, коли політика "коренізації" вже була проголошена, – а що ж коїлося кількома роками раніше, коли такої – вимушеної, слід сказати, – політики ще не було?
Говорячи ж про УРСР "розвиненої" сталінської доби, Троцький констатує: "Мало змінився національний склад бюрократії [тобто до неї належать в основному євреї та росіяни – С.Г.] і, що незмірно важливіше, антагонізм між населенням і бюрократією страхітливо зріс за останні 10-12 років. Про наявність антисемітизму, причому не тільки старого, але і нового, “совєтського”, свідчать властиво всі серйозні і чесні спостерігачі, особливо ті, кому довелося тривалий час жити серед трудящих мас".
А ще він перераховує питомі ознаки цієї доби: "деспотичний режим, переслідування всілякої критики, придушення живої думки, нарешті, судові фальшування"… Чи не нагадує це вам щось більш близьке у часі? Та ми ведемо мову про іншу добу, про події 90-літньої давнини…
А в цю добу і пізніше антисемітські настрої українського селянина, як кваліфіковано зазначив Лев Троцький, мали своїм психологічним підґрунтям реакцію на діяльність непропорційно великої партноменклатури із числа русифікованого єврейства із його презирством до всього "хохляцького". Тож не до Василя Шкляра і не до його героя мусить висувати претензії Олександр Фельдман, а до зовсім інших персонажів – як історичних, так і сучасних. У тому числі й до себе, рідного, оскільки шанобливе ставлення до української мови і культури, їхнє знання за ним не помічені. Останній приклад з цього ряду – це кваліфікація Шевченківського комітету, до якого, попри всі реорганізації, входить чимало знакових діячів української культури, як "бюрократичної організації", де "мала місце елементарна бюрократична халатність, а саме – ніхто не спромігся уважно прочитати цю книжку". Хто ж ці халатні бюрократи? Богдан Ступка, Іван Драч, Борис Олійник, Вадим Писарєв Василь Герасим’юк, Мирослав Скорик, Сергій Якутович, Роман Балаян, Дмитро Стус, Олег Вергелес, Євген Станкович, Марія Стеф’юк та інші. Куди їм до Фельдмана і Ко у вмінні читати!
Отож хіба не гідним нащадком отих персонажів, яких картав Троцький, виступив Олександр Фельдман?
…Ну, а з "літературною тягнибоківщиною" Олександр Борисович теж вочевидь не оригінальний. Уже були в радянський час "літературні власовці" – першим назвали Бориса Пастернака, другим – Олександра Солженіцина. Пісня знайома і не нова. Та от що цікаво: генерал Власов тільки раз порушив присягу, а депутат Фельдман аж двічі обдурив своїх виборців, чи не так?