Прапороносець виносить на бойовище стяг. За ним, тяжко перевалюючись з ноги на ногу під власною вагою, ідуть велети-лицарі. На своїх щитах вони несуть намальованими хто свій герб, хто барви свого краю, хто власне життєве кредо. Починається бій із супротивником, трибуни ревуть, люди свистять, тупотять ногами, шаленіють.
По інший бік бойовища – дами у барвистих платтях, із кухлями з водою чи квасом, зброєносці, друзі. Це все не сцена із якогось фільму про Середньовіччя, це все – по-справжньому. Уже не один рік по світу проводяться реконструкторські фестивалі із повноконтактних середньовічних боїв, і Україна не є винятком. Хоча ні, різниця трохи є. На відміну від «ситої» і вже спокійної Європи, обіцяний грошовий приз для України, Росії та Білорусі часто означає питання виживання, а у питаннях виживання інколи буває не до лицарської шляхетності. Не зважайте на барвисті убрання видимої сторони цих фестивалів, і не думайте, що проводяться вони суто для глядацької розваги. За реальні гроші йде реальна боротьба.
. Змагання відбувалися у номінаціях «професійні бої», «триатлон» (поєдинки один на один трьома видами зброї), «п’ять на п’ять», «21 на 21» та «всі на всіх».Якщо у одиничних турнірах рахується кількість очок, то у масових – кількість воїнів, що встояли. Якщо під час бою учасник бодай торкнеться рукою чи ногою землі, він вважається «мертвим». Зброя, якою б’ються учасники, а також сила, з якою вони працюють, є цілком достовірною – крім, хіба, того, що зброю не заточують, аби не травмувати. Між тим, сила удару може бути такою, що під час масових боїв навіть пробивали шолом наскрізь.
Російський присмак у європейській Варшаві
Ставлення до «Битви націй» серед глядачів та учасників неоднозначне. Фестиваль організовується росіянами та українцями на російські гроші, а отже й відповідний присмак у нього є. Скажімо, апеляційний комітет складався виключно з росіян, тож оскаржити те чи інше рішення, прийняте на користь російської збірної, було важко. У написаних правилах боїв було допущено багато двозначностей, та й навіть за однозначних умов інколи, за словами організатора фестивалю Антона Трубнікова,«робили винятки, щоб не було прикро».
Попередні роки фестиваль проходив в Україні, у Хотині. Рішення перенести фестиваль до Польщі керівництво аргументувало тим, що фестиваль виріс. Натомість хотинська преса висунула припущення, що це було зроблено з метою отримати більший прибуток. Ірина Пустиннікова, творець сайту «Замки та храми України», відомий дослідник оборонних споруд і замків України та оглядач тематичних фестивалів, була категорична: «Яке щастя, що цей кошмар прибрали з Хотина». Адже за зовнішнім лиском красивого свята Середньовіччя часто поставала нечесна гра та багацько реальних проблем.
Уявіть, як би то виглядало, аби проти професійних футболістів вийшла дворова команда. Так само це виглядає у всіх збірних, які намагаються виступити проти збірної Росії. Хоч організатори і заперечують факт фінансування російської збірної, проте самі росіяни розповідають, що мають у своєму розпорядженні оснащені тренувальні бази та зарплату тренерам.
Натомість решта учасників з різних країн на власному ентузіазмі бігає після роботи в тренажерний зал, і це радість, коли приміщення вдається отримати у користування безкоштовно. Українських учасників на високому рівні тримає те, що у нашій країні рух почався десь тоді ж, як і в Росії. Вже є досвід, є свої методики тренувань, майстри зброї та обладунків, змога постійно конкурувати із росіянами та бачити їх рівень.
Досвід у цій справі дуже важливий: за десяток років у русі українці оптимізували свої обладунки, і тепер у бій ідуть із двадцятьма кілограмами на плечах, тоді як у тих же канадців чи американців, які вибралися на «Битву націй» вперше, лати важать усі 40. Українці знають, чого очікувати від боїв, вони відпрацювали свої бойові тактики і оптимізують свій «стиль». Поляки, які уже брали участь пару років поспіль, теж знали, чого очікувати від фестивалю: буде жорстко, будуть травми, будуть непомічені суддями порушення. З року в рік вони стають дедалі кращими і жорсткішими бійцями, і цього року деяким українським командам довелося навіть програти у сутичках з Польщею.
По суті, українські бійці вперлися у невидиму стелю. Так, теоретично вони здібні і здатні вчитися. Але доки історичні середньовічні бої будуть неоплачуваним хобі, доти не буде отого професійного прориву. На забезпечення тренувань, тренувальних баз, обладунків, участі у фестивалях тощо ідуть неабиякі кошти, які можуть собі дозволити не всі і лише до певної міри. Історичне фехтування є досить дорогим хобі, яке претендує на вищий рівень, але чи зможе він його потягнути? Організатори фестивалів можуть ще пару років піднімати прибутки завдяки тому, що молоді хлопці за власні ж гроші їдуть добувати травми, але рано чи пізно хлопці виростуть і відмовляться це робити: будь-який травмонебезпечний вид спорту має приносити дивіденди.
Не уславлена Україна
З польським журналістом Анджеєм, українцем за походженням, я познайомилася біля бойовища. Він був відданим вболівальником української збірної, з першого і до останнього бою підтримуючи хлопців підбадьорливими вигуками. Його та ще кілька голосів губилися у громоголосому «Слава России!», яке видавали російські вболівальники. «Чому наші хлопці не кричать «Слава Україні»?» – питав він мене. «Складається враження, що вони приїхали представляти не свою батьківщину, а наче кожен сам себе.. Нема ідеї якоїсь об’єднуючої». Передаю ці слова у таборі. «Ми на минулих фестивалях кричали «Слава Україні – Героям Слава!», але прийшов організатор Антон Трубніков і сказав, що такі вигуки зачіпають патріотичні почуття росіян. І сказав цього не робити» – пригадували хлопці з української збірної.
Взагалі, склалося враження, що Україні мало місця на цьому святі. Попри те, що українська збірна була третьою за чисельністю учасників, та здавалося, що українськими тут були лише жовто-блакитні нарамники на учасниках. Росіяни кричали «Слава Росії» і впевнено брали одне призове місце за іншим. Поляки співали гімн, вболівальники шаленіли і розмальовували обличчя у біло-червоні кольори, а після поразки своїх воїнів сотнями голосів кричали «А польській ніц не стало!». І тільки українці понуро чекали за трибунами, понуро заходили на бойовище і понуро виходили. Анджей був правий, здавалося, що кожен міг черпати тільки власний ресурс на бій, відмовившись від величезного ресурсу, який давала спільна ідея.
Результатом чотириденного фестивалю стало традиційне місце України після переможної Росії практично в усіх номінаціях. Для того, аби схилити ситуацію на свій бік, є лише рік.