Нещодавно Міністерство культури та інформаційної політики повідомило, що після повномасштабного вторгнення Росії збитків зазнало 1605 об’єктів культурної інфраструктури без урахування пам’яток культурної спадщини. Зокрема, від війни постраждало понад 700 бібліотек.
Утім, і до війни вони страждали: у середньому зникало 250 бібліотек на рік, насамперед у сільській місцевості — чи то через зникнення самих сіл, чи то через децентралізацію, яка діє від 2014 року. Так, усе це називали реорганізацією і перевпорядкуванням, але найчастіше це скидалося на сумну гумореску Остапа Вишні «Усипка, утечка, усушка й утруска» про «чотири найулюбленіші слова на господарському фронті». Зрештою, замість них відкривали так звані бібліотечні пункти, про сумну долю яких уже давно варто складати народні думи та пісні.
Дійсно, найбільший ворог української культури — сама Україна, й очільник її незрідка сам Мінкульт, що цілком логічно, бюрократично та неминуче.
Про українські бібліотеки тривають дискусії від початку 1990-х, коли вперше постало питання, що робити з класиками марксизму-лєнінізму й навалою радянської художньої макулатури, які й до того мало хто брав. Відтоді питання оновлення бібліотечних фондів принагідно зринали під час розмов про способи розвитку національної культури, а у квітні 2022 року навіть створили Раду з розвитку бібліотечної сфери, яка мала розробити «механізми вилучення російської й радянської літератури та заміни її на українськомовні книжки й книжки від українських видавництв у бібліотеках». Та й без Ради бібліотеки намагалися по-різному самотужки поповнити свої фонди актуальною літературою. Однак проблема ще й у тому, що коли оновлювати книжки на публічних полицях на найновіші художні чи документальні видання, то перед тим треба провести посилену популяризацію цих книжок серед потенційних читачів, які здебільшого мало знають про сучасну українську літературу. Бо ж у незалежній Україні досі немає єдиного загальновідомого великого ресурсу, на якому можна було б почитати про всю нашу художню творчість. Бо ж ми досі живемо в державі без продуманої культурної політики, де все тримається водночас на ентузіазмі однієї малої групи української інтелігенції та дерибані держбюджету між іншою малою групою української псевдоінтелігенції, наближеної до владної годівниці.
Читайте також: Читати, щоб писати
Є Програма поповнення фондів публічних бібліотек від Українського інституту книги, за якою, скажімо, 2021 року за бюджетний кошт купили більш як 331 тис. книжкових видань у загальній кількості 684 назви на суму понад 48 млн грн. Однак постійно зринають риторичні запитання стосовно добору самих видань і, зокрема, преференцій деяким видавництвам, які здавна звикли продукувати щось не для людей, а для того, щоб вигідно вписатися в такі державні програми й відкусити ласий бюджетний шмат. І хоча в Програму, як заявлено, добирали книжки за рекомендаціями департаментів культури й обласних наукових бібліотек, але від пересічних бібліотекарів вряди-годи чули, що насправді їхніх побажань не врахували й читачам потрібні зовсім інші видання, яких вони не знаходять у бібліотеках. Інша проблема полягає в тому, що часто саме бібліотекар/ка могли б порадити читачам найновішу цікаву літературу, але тут уже постає проблема освіти й перепідготовки робітників бібліотеки. Через це, попри всі помпезні зусилля, кількість українців, які відвідують публічні бібліотеки, дедалі зменшується, що ставить питання доцільності існування таких культурно-освітніх закладів.
Усе це й породжує думки, що українську бібліотечну систему простіше відразу знищити, аніж безнадійно пробувати реформувати. Щось схоже час від часу звучить і про нашу освіту й медицину, де на незламну та безнадійно застарілу радянську основу чіпляють різнобарвні фантики, залежні від мінливих уявлень чільних міністрів, але, по суті, це все нове вбрання короля, тоді як він уже давно простує голий-босий.
Зрозуміло, великі бібліотечні приміщення спритним ділкам видаються легкою здобиччю, але й сама бібліотека нині не зовсім розуміє, як привернути увагу українців, відволікши їх від гаджетів і соцмереж чи перегляду відео й прослуховування подкастів і показавши всі принади паперової сторінки та все різноманіття книжкових скарбів. В Європі бібліотеки мають довгострокові програми з оновлення фондів, ретельно вивчають читацький попит, а також стають справжніми мультимедійними центрами, де книжки не завжди є тим, довкола чого функціонує цей заклад. Насамперед це зручний коворкінг, де є інтернет, місця для роботи, чистенька кав’ярня чи автомати із сандвічами й загалом продуктивна робоча атмосфера. У нас же часто, на жаль, самі умови праці в бібліотеці не сприяють тому, щоб думати про знання, а радше спонукають думати про тепле вбрання чи нормальні швидкі комп’ютери, а то й просто про справні стільці. Коли ж ідеться про умовно провінційні книгозбірні, то на перше місце виходить проблема нестачі нової літератури та періодики, без чого потреба іти до бібліотеки стає сумнівним, а то й — у холодні місяці — ризикованим для здоров’я квестом.
Читайте також: Стратегічне читання
Потрібна багаторічна стратегія розвитку цієї галузі із залученням міського планування бібліотечних просторів як таких, що мають бути передусім осередками культури, а не просто місцем, де на полицях нудьгують книжки. Певна річ, це менше стосується наукових книгозбірень, адже в них ідуть усвідомлено й приречено, навіть попри те, що, наприклад, їдальня і туалети (це теж важливо читачам) у тій же нашій провідній Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського лишають просто гнітюче враження, ніби на кілька годин повернувся в СРСР. Хай там як, а коли йдеться не про спеціалізовані, а про публічні бібліотеки, то вони мають бути фінальною ланкою в ланцюжку державної популяризації читання та спонукати молодь іти туди заради цікавих вражень, емоцій і знань, які кардинально різняться від тих, що дає смартфон чи планшет. Останнім часом ми часто чуємо про проєкти бібліотек, пов’язані з ВПО, втім, це радше спорадичні явища, а не обов’язкова урядова програма. Остання передбачає наявність державної культурної політики, упровадженню якої в нас постійно щось заважає, як-от зараз війна, яка дає змогу Зеленському відхилити закон про виділення 573 млн грн на Музей Голодомору в Києві, бо «зусилля всіх державних органів та органів місцевого самоврядування мають бути спрямовані на прийняття життєво необхідних рішень, насамперед тих, що наближають перемогу України».
Таке формулювання, хоча й зумовлене воєнним станом, виразне якраз з огляду на те, що культура для української держави завжди була та буде не наразі й не на часі, бо завжди знайдуться «більш життєво необхідніші галузі», які терміново вимагатимуть фінансів. Поки українська влада не зрозуміє, що найцінніша наша «галузь» — це люди й, зокрема, молодь як символ нашого прийдешнього успіху, то чогось позитивного не варто очікувати. Поки в уряду не буде розуміння, що новочасна, оздоблена всім необхідним книгозбірня — це так само важливо, як заводи та фабрики, бо дає змогу зберігати й передавати знання наступним поколінням, то не варто сподіватися, що Україна колись стане інтелектуальним, а тому й економічним дивом для Європи. І доти бібліотеки лишатимуться сумними, безлюдними будівлями, де раді двом-трьом відвідувачам на день, а не комфортними, світлими та мультимедійними осередками знання й освіти, у які хочеться приходити щодня на кілька годин, як це обов’язково буде в прекрасній Україні майбутнього.