4 березня йому б виповнилося 62 роки. Патріарх естради, композитор, що водночас є сучасником і легендою — творчість Володимира Івасюка на сьогодні досі не осмислена до кінця.
Початки
Володя навчався у дитячій музичній школі Кіцмані, оволодів грою на фортепіано, віолончелі і скрипці. Подружжя сусідів, зачувши гру юного музиканта, подарували йому трофейну німецьку скрипку. Хлопчик настільки захопився нею, що батьки навіть забороняли йому грати цілодобово. У 1964-му 15-річний хлопець зібрав свій перший ВІА «Буковинка». Тоді вперше прозвучала його «Колискова для Оксаночки», присвячена молодшій сестрі.
Після школи вступив до Чернівецького медінституту, але в перший же день був відрахований під стандартним ярликом «морально неблагонадійний»: під час прогулянки з друзями Парком культури напередодні, хтось із них завалив гіпсове погруддя Леніна… Рік працював слюсарем на заводі, керував хором і співав у аматорському ансамблі «Карпати» разом із молодою Софією Ротару. Закінчивши медінститут, Івасюк вступив до Львівської консерваторії на композиторський факультет. Серед його нових друзів — Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Богдан Стельмах, Володимир Яворівський, Богдан Ступка. З поетом Ростиславом Братунем він створив більшість пісень. Володимир любив дружні посиденьки, але у розпал забави мав звичку раптово вибачатися і йти працювати до ранку: «Все, старички, я пішов до праці, сьогодні ще дуже багато треба зробити». Мав кінокамеру та фотоапарат і був охочий до зйомок. Збереглися плівки, які зробив на Міжнародному фестивалі у Сопоті, де двічі ставав лауреатом з піснями «Водограй» і «У долі своя весна».
Квіти й камені
Масштаби популярності його пісень у тодішньому СРСР не вміщалися у звичні схеми провінційного побутування української радянської естради. Його пісня заперечувала стандарти офіційних шлягерів, штампованих Спілкою композиторів. Не дивно, що чимало чиновників дивились на нього косо, не бракувало заздрісників і серед колег по цеху. Навіть метри української музики Анатолій Кос-Анатольський і Платон Майборода публічно ганьбили пісні юнака.
Втім, і друзів Володі було не займати. Зокрема й тих, які наважились виступити на його похороні, що перетворився на багатотисячну акцію протесту у Львові. Ростислав Братунь, Роман Кудлик, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Ігор Білозір, Юрій Рибчинський та інші добре усвідомлювали ризик, бо за ними уважно стежили сексоти із КДБ. Навіть по смерті композитора влада намагалася нівелювати його здобутки, знищити саму пам'ять про нього. Але попри негласні вказівки про вилучення його творів з концертних програм, попри цілеспрямоване замовчування, інтерес до творчості Івасюка невблаганно зростав. Адже імпульс новаторства, який на початку 1970-х років несли мегахіти «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» та інші, заряджав енергією багатьох артистів-початківців. Не є перебільшенням, що саме Івасюк-композитор створив ґрунт, на якому виросли такі постаті і ансаблі, як Василь Зінкевич, Софія Ротару, Назарій Яремчук, «Смерічка» і «Червона Рута».
Влодимир Івасюк створив понад 100 оригінальних пісень, приблизно стільки ж обробок народних пісень, музичний супровід до двох театральних вистав, дві кантати, поліфонічну сюїту, вісім п’єс для фортепіано і скрипки, варіації для камерного оркестру.
Пульс модерності
В основі творчого методу Івасюка — розкріпачення пісні, визволення її від штампів і закостенілості з одночасним впровадженням наймодернішого інструментарію. Донині його аранжування народних мелодій сприймаються революційно. Цей метод застосовували не лише численні ВІА 1980-х. Ним користуються нинішні популярні рок-команди — «Гайдамаки», «Мандри», «Перкалаба», «Гуцул Каліпсо», «Кобза оригінал», «Плач Єремії», «Кому Вниз» та інші.
У чому ж секрет колосальної привабливості пісень? Окрім досконалої форми і мелодійності, твори Івасюка несли в собі абсолютно новий модерний дискурс, певний вимір універсальності, коли однаково доречно ті мелодії сприймались і під гітару в компанії друзів, і під оркестр у великому залі. Володя вельми шанував своїх ліверпульських ровесників – гурт «Beatls». У них він знаходив те, чого прагнув сам – поєднання простоти, глибини і виразності. Нині однією з провідних тенденцій є синтез автентичної етнокультури і сучасних ритмів. Але ще на початку 1970-х фундатором цього підходу виступив саме Івасюк. Тоді на питання «Що вас приваблює у народній пісні?»від відповів: «Все. І текст, і мелодія. Кожна пісня – це перлина. І я не розумію, як можна вважати себе музикантом або просто культурною людиною і не знати українського фольклору. Мрію стати композитором, тому визбирую все прекрасне, створене народом, щоб мати в душі якусь основу для своїх творів. Без народного ґрунту – я ніщо. Для мене український фольклор – підручник, написаний геніальним автором».
Нова музична естетика, запропонована Івасюком, базувалася не на стилізаціях під фольклор (тоді таких творів писалося безліч), а на проникненні вглиб народного музичного мислення. Його цікавили не цитати з фольклору, а самий метод створення гармонії і мелодії. Він вловлював пульс сучасності, контекст модерної музики. Тому і сьогодні Івасюк лишається актуальним. У 2002-му один з грандів української рок-музики Тарас Чубай видав альбом «Наш Івасюк», що містив 12 найвідоміших хітів композитора .
Альбом мав неабиякий успіх, перевидавався кілька разів. Окрім «Плачу Єремії», твори Івасюка фігурують у плей-листах «Мертвого півня», «Кому Вниз», «Океану Ельзи», «Кобзи», співачок Ані Лорак, Таї Повалій та інших. Матеріал Івасюка рівною мірою приваблює і рокерів, і попсовиків, і послідовників класичної естради — чим не свідчення універсальності? І ті, і ті вбачають в його творах певний еталон Якості, він не підвладний примхам часу. У Чернівцях регулярно відбувається міжнародний фестиваль-конкурс імені Володимира Івасюка, започаткований Миколою Мозговим. Там змагаються юні виконавці з України, Росії, Білорусі, Польщі, Середньої Азії, Грузії, з європейських країн. Головна умова конкурсу – найкраще виконання пісень Івасюка — і тут його твори виконують роль еталону.
Спогади сучасників
Василь Зінкевич:– Щодо нинішньої розмови про Володимира Івасюка і його музику – ці поняття нерозривні, вони поєднані настільки органічно і міцно, як тільки можуть жити в єдності в серцях людських творчість художника і сама його постать – це не реставрація призабутої пам'ятки, не штучне возвеличення за життя неувінчаного лаврами композитора, а річ цілком природна і закономірна. Тому що Івасюк і його музика живуть серед нас. От тільки слів тих добрих і щирих, що проростали із сердець наших назовні після кожної його пісні, говорили ми Володі за життя все-таки мало. І тепер ми мусимо спокутувати це.
Тарас Петриненко:– Для мене є однозначним, що в той момент, коли вибухнув талант Івасюка, це було конче необхідно Україні. Він дав нову якість українській пісні, новий порух. З Івасюком я зустрічався один раз, але ґрунтовно. Ми спілкувалися протягом кількох годин. Я ставив йому записи групи «Гроно» першого скликання, він ділився своїми планами на майбутнє. Івасюк суттєво модернізував тодішню українську естраду, і хоча й ніби перебували в різних таборах, нині добре видно, що саме Івасюк зробив для України набагато більше, ніж цілі творчі спілки. Масштаб цієї постаті дорівнює Шевченкові.
Андрій Середа («Кому Вниз»): – Івасюк вплинув на мій світогляд і на свідомість тих людей, в яких я вчився. Моє ставлення є традиційним з точки зору українця. Власне ті виконавці, які співали його пісні є людьми поважними. Хочу наголосити, що творчість Івасюка – явище не вузьконаціональне. Дуже багато артистів за межами України зверталися й продовжують звертатися до нього. Неперевершене виконання його пісень належить співачці на ім'я Квітка Цісик. В Україні такого нема. Навіть ті артисти, що належать до так званої традиційної української естради, незалежно від її примітивізації, дуже шанобливо ставляться до Івасюка. Щодо мене, я думаю – творчість Івасюка є чистим джерелом і невичерпним.
Кирило Стеценко:– Якось Тарас Петриненко сказав, що в Україні треба вмерти, щоб стати класиком. Якщо бути чесним, я не помітив, щоби творчість Івасюка впливала на мою творчість. Його шлягери вперше лунали в часи, коли я і мої колеги з групи «Еней» цікавилися зовсім іншою музикою і робили речі більш нові на той час. Те, що робив Івасюк, тоді нами сприймалося, як естрада. Нас цікавив рок-н-рол. Якщо оцінювати роль Івасюка з культурологічної або політичної точки зору, то це дійсно була революція. Це був досить сміливий підхід до українського мелосу. Його музика була розрахована на якийсь рух, динаміку, танцювальність. Незадовго до його смерті я зустрічався з ним у Львові. Він показав мені пісню «Вогонь», говорив, що радикально змінює стиль. Щодо особистості, то Івасюк був людиною ввічливою, стриманою, реалістичною, до речі – набагато більш реалістичною за мене. І дорослішою. Тому що на той час він вже чітко обрав свій шлях і впевнено рухався тим шляхом вперед.
Ростислав Братунь:– Він вийшов з весни, а весна – це буревій, і таким був він. Вийшов до людей рвійний, гарний, з чарівною піснею. І цей хлопець, який пішов від нас таким молодим, став, по суті, зачинателем нового напрямку в розвитку української пісні. Коли я чую слова «Червона рута», коли знову лунає ім'я Володимира Івасюка, мені здається, що він живий приходить до нас у невмирущій пісні.
Юрій Рибчинський:– Він ніколи не говорив про визнання, ніколи не спекулював своїм іменем, яке було тоді в мільйонів людей на вустах, був скромний, як справжній художник, який працює на майбутнє, а не купається у теплій купелі сьогоднішньої слави, доки вона не стане крижаною, Ні жестом, ні словом він ніколи не підкреслював своєї переваги над іншими, а це було особливо дивним для хлопчиська, на якого зненацька звалився успіх. Він не дався славі, яка могла збити молодого композитора на шлях легкого фарту, кожна його нова пісня не була анітрохи схожа на попередню.
Софія Ротару:– Володимир Івасюк був одержимий піснею. Він був глибоко переконаний, що наш світ створений для того, аби в ньому лунала музика добра, миру, злагоди між людьми. Він знав, що без тієї одержимості нічого значущого не звершити у мистецтві, як і в будь-якій галузі людської діяльності. «Крило стає крилом тільки під час лету» – це був афоризм, який він часто повторював…
Олег Скрипка: – Коли я був малий, наша сім'я мешкала в Мурманській області. Пам'ятаю, як батько приніс платівку, таку маленьку – так званий міньйон, із записами Софії Ротару. Вона там співала пісню Івасюка «Червона рута». Я одразу полюбив цю пісню. Мій тато любив співати пісні Івасюка. Так я від малого віку всотував творчість цієї людини. Зараз можу точно сказати, що живучи поза Україною і слухаючи «Руту», я відкривав для себе український мелос через музику Володимира Івасюка. Власне я – не виняток. Щось подібне ви можете почути від будь-кого від музикантів. Що є то є…
Катя Chilly:– Він – велика людина. Саме Івасюк свого часу показав, яким шляхом треба рухатись, щоби гідно представити Україну в світі. Він геніально інтерпретував народну пісню. Шкода, що його немає зараз з нами. Ще за життя Івасюк генерував таку кількість ідей, що цього вистачило б багатьом артистам на довгі роки.
Марійка Бурмака:– Взагалі складно говорити про класиків, тому що вони – частина історії, вони – як портрет на стіні. Володимир Івасюк – то людина, яка перевернула світ української естради. Він – великий реформатор. Його головна заслуга в тому, що він повністю змінив ставлення до України, її культури з боку наших сусідів. Змінив кардинально. Згадаймо – шлягери чернівецького композитора співав увесь Союз тодішній. Нині він має масу епігонів. Щодо мене, він, безумовно, вплинув на мій внутрішній розвиток. Його пісні я сприймала як народну музику, лише пізніше дізналася, що «Водограй» та «Червону руту» написав наш сучасник. Водночас я думаю, що якби Івасюк почув нинішні трансформації його ідей, він би розчарувався…
Мирослав Левицький: – Вплив Івасюка на формування української естрадної пісні – величезний. Не можу сказати, що він вплинув безпосередньо, але його метод, його підхід до обробки народної мелодії, безперечно, використовувався нами. Мені, якщо чесно, було б дуже цікаво відкрити цього композитора для себе знову, адже відомо, що більшість написаних ним пісень дотепер не виконувалися. Я впевнений, що в доробку Івасюка можна знайти свіжі ідеї, незатаскані гармонії, небанальні думки.
Валерій Вітер («Кобза»):– «Червону руту» я почув по радіо десь у 1970 році і був глибоко вражений. Після «Beatles» то було друге таке сильне враження. У 1971 році ми з «Кобзою» записали пісню «Водограй». Потім ще декілька пісень. Відтоді пісні Івасюка залишалися в активі нашого репертуару довгий час. Масштаби популярності Івасюка ми оцінили на наших канадійських гастролях у 1982 році. Його шлягери постійно лунали на наших концертах. А ще мене вразила його трагічна смерть. Вразила офіційна брехня навколо цієї смерті, адже всі знали, що це було вбивство, а не самогубство. І я, безумовно, зазнав впливу з боку його творчості, його манери синтезування мелодії і слова. Він робив це надзвичайно вишукано й органічно.
Довідка
«Наш Івасюк»
У 1997-му музичний журнал «Галас» організовував концерт пам'яті Івасюка «Повернення». «Плач Єремії» обрав пісню «Я піду в далекі гори», яку виконали у стилістиці реггей. Далі з'явився міні-альбом «Плачу» під тією ж назвою. Згодом він всерйоз узявся за проект «Наш Івасюк», оскільки за його плечами вже були реалізовані проекти «Наше Різдво» та «Наші партизани». Результат перевершив сподівання. Чубаєві вдалося не лише зберегти, а й посилити інтонаційно і емоційно таємну красу ніби простих пісень. «Червона Рута» у нього звучить як середньовічна балада – надзвичайно піднесено, небуденно-урочисто. Основний блок альбому складають, крім «Рути», «Водограй», «Запроси мене у сни», «Я піду в далекі гори», «Я – твоє крило», «Пісня буде поміж нас», «Капелюх», «Над морем», «Нестримна течія». Римейки Чубая та камерного «Стрих-Оркестру» – справді сьогоднішнє прочитання естрадної класики, зроблене обережно, витончено, але по-своєму.