Що принесе нам наступний, 2017-й, годі здогадатися. Можливо, навіть якесь чергове диво або й кілька. А може, ще більше проблем, ніж попередні. У будь-якому разі сумно не буде. Сумувати нам не дадуть ані брати зі Сходу (це там, де п’яні ведмеді та бурятські трактористи), ані брати із Заходу (ті, що постійно стурбовані). Та ми й самі собі не дамо. Бо де ж це бачено, щоб українці нудьгували (як не плачуть, то співають). Роботи непочатий край. Головне, що нарешті в нас є бюджет (низький уклін Петрові Олексійовичу та Володимирові Борисовичу: дотисли). Поганенький, звісно, але на будівництво доріг, кажуть, вистачить, на розбудову поліції також. У Космос цього разу не полетимо: бракує грошей. Але кому здався той Космос, хай туди москалі летять. Бажано всі.
До речі, про росіян. Британський генерал, колишній заступник головнокомандувача військ НАТО в Європі генерал Річард Ширрефф під святкове олів’є вирішив полякати трохи світ і заодно українців третьою світовою війною. Росії, мовляв, цілком під силу за лічені дні захопити частину України та країни Балтії. І НАТО навряд чи буде здатне цьому перешкодити. Так то воно так, пане генерале, цілком можливо, що під силу, але є один нюанс. Якби все впиралося в НАТО чи в непередбачуваність кремлівських маніяків, світ уже збожеволів би. Але маємо ще в цьому житті, на щастя, і цілком ірраціональні речі, пояснень яким не існує. Яке, скажіть на милість, аналітичне агентство додумалося прорахувати можливість впливати на життя однієї шостої земної кулі мийного засобу «бояришнік»? А він може. Або як спрогнозувати, що п’яний герой «Новоросії» у відповідальний момент раптом не захоче закурити цигарку, сидячи на складі боєприпасів, призначених саме для початку несподіваного наступу на Україну? Неможливо. І таких непрогнозованих речей чимало.
Читайте також: Уроки грудневого загострення
Звісно, все це не надто тішить і трохи навіває непевність. Тільки до непевності тієї можна було б давно звикнути. І ми, власне, звикли. Звикли вслухатися в тишу, знаючи, що п’яні орки можуть у будь-який момент перемир’я почати гатити з мінометів чи гармат. Звикли читати щоденні повідомлення про трьохсотих і двохсотих, а коли їх раптом немає, підозрювати, що від нас щось приховують. Звикли читати некрологи й постити фотки героїв, ув’язуватися у фейсбучні баталії й шерити зраду. Ми звикли читати новини й розуміти, що їм краще не вірити, особливо тим, що, мов лайно, течуть із-за поребрика. Звикли, що поліцейські постійно б’ють машини, а в магазинах щодня зростають цифри на цінниках, прокурори регулярно порушують якісь справи, невідомі у формі штурмують якісь офіси, суди відпускають підозрюваних у корупції, хабарах чи причетності до вбивств на Майдані, а соратників Януковича ніхто не садить і не ловить, зате чомусь постійно закривають добровольців. Звикли, що депутатів купують оптом, а іноді буває, що й уроздріб, від цього сиплються банки, зростає долар і збільшується кількість готівки в таємних елітних схронах. Звикли, що Медведчук усім заправляє і немає на нього управи, як немає управи на Савченко, а також на «Інтер» та інші «чесні» ЗМІ. Ми звикли, що в нас перманентний стан реформування, у результаті якого соціальні ліфти підтягують на вершини влади всіляких цікавих персонажів. Звикли, що наш президент — господар свого слова: схотів — дав, схотів — забрав (переважно забрав), а от його друзі постійно Петра Олексійовича за це підставляють і плетуть за спиною інтриги. Він міг би їх, звісно, позбутися, але кращих і надійніших професіоналів у цілому світі не знайти, тому він із ними й мучиться. А ще ми звикли слухати байки про мінські домовленості, у які ніхто не вірить, але заснути без них уже не може, і навчилися жити надією, що нам відчинять двері в Європу, куди зможемо їздити пити каву чи пиво на вихідні, бо нічого іншого за українську зарплату купити там не зможемо. Євро по 30 грн, дай Боже, щоб на білети вистачило. У принципі, ті двері нам насправді не дуже й потрібні, а кава і пиво тут теж є, просто хотілося б дочекатися, чим уся ця історія з безвізовою жуйкою закінчиться і хто кого перебреше.
Власне, ми багато до чого вже звикли, навіть до того, до чого нормальні люди звикати не повинні. Але в українців є хороша здатність бути непередбачуваними, і це їх рятує. Часом лінивими, часом байдужими, а часом такими активними й жертовними, що на голову не налазить. Усе залежить від настрою і від того, з якої ноги встали. А ще якого гостя чорти наднесуть — із півночі чи півдня. От цього разу знову наднесло зі сходу. Але чи вперше? Не такий він, врешті, й страшний. Його теж можна бити — було б натхнення. А воно таки є. Тому звички звичками, а коли треба, ми ого-го! Можливо, завдяки тим своїм розхлябаності та вмінню не брати близько до серця всілякі дурниці все ще топчемо ряст? І якогось раціонального пояснення цьому годі шукати. Немає. Інші народи з таким ставленням до життя вже давно відійшли б у небуття. Багато хто так і зробив. Українці нізащо.
Читайте також: За що воюють. Як змінилася мотивація бійців на фронті
Хоч як дивно це прозвучить, але наш корабель пливе. Досі. Попри все. Трохи не так, як хотілося б. Збивається з курсу, петляє. Часом надовго зависає на хвилях, виглядаючи по зорях шлях. Іноді зачерпує так багато води, що мандрівники в трюмах змушені панічно вичерпувати її капелюхами, бо, здається, корабель от-от потоне. Іноді є небезпека напоротися на риф чи айсберг або не встигнути вивернути поміж скелястих острівців. Хтось зі слабодухів у такий момент виймає іменний нагородний пістолет, аби стрілятися, і декому це навіть вдається. Але якась вища сила незрозуміло як в останній момент раптом вивертає кермо, розсіює туман, топить скелі, відвертає небезпеку — і страх та розпач знову перетворюються на надію. Принаймні цього разу стати кормом для риб не доведеться. А отже, ми рано чи пізно, можливо, таки догребемо до свого омріяного берега. Можливо, навіть живими та неушкодженими. І хоча насправді ніхто не знає, який має бути цей берег, але там точно буде добре й усього багато. А що шлях сповнений розчарувань та обломів, не біда. Так навіть краще, бо веселіше. Будьмо!