«Святий» художник
Карпати. Синевир. 22-й знімальний день. 12-та година ранку. Вікторія вдивляється в постать височезного бородатого чолов’яги, який, стоячи в човні посеред озера, гребе одним веслом у напрямку до неї. Вода шалено холодна. На березі – теж ледь за 10°, та ще й вітер пронизує до кісток. Режисерка трохи тремтить, тож костюмер укутує її пледом. Вона вдячно посміхається, однак зовсім трішки: очевидно, не хоче відволікатися від своїх думок ані на цього колегу, ані на професійний галас знімальної команди, яка за її спиною перед 13-метровою скульптурною композицією «Синь і Вир» будує імпровізовану хатку з гілок і ставить камеру-рейки-рамки. Вікторія дивиться на чоловіка, який має зіграти святого Христофора.
Цей персонаж виконує в картині надважливу роль: він є віддзеркаленням учинків героїні – письменниці, котра випадково опинилася серед прадавнього лісу й поміж двох гуцулів, об’єднаних жінкою, дитиною і ненавистю. Він уособлює сенс поняття «сповідь». Актора, що справляв би враження святого, знайти, здавалося, б неможливо. Але Юрко Денисенков… на це годиться. Крамольно й суб’єктивно таке стверджувати, але у 27-річного чоловіка, навіть без бороди, яку він відрощував останні чотири місяці, обличчя по-доброму дитяче, як у блаженного. До того ж він не артист – художник.
«Кілька років тому, коли знімала короткометражку, – розповідає Вікторія, – він випадково потрапив до мене в кадр. І залишився в моїй голові. А після року пошуків когось на роль Христофора я зрозуміла, що саме Юрко й мусить ним бути». Щоправда, постановниця просила його не грати, адже потребувала від нього скорше пластики, а не міміки та слів. Та й обличчя Христофорового близьким планом у кінострічці не буде, лише потилиця, напівпрофіль – образ. У гримі, брудний, у потертій і подертій хламиді, Юрко ще подібніший на юродивого. Чого й вимагалося. І треба сказати, він (принаймні в розмові й зовні) бачиться великим успіхом для Вікторії Трофіменко та проекту загалом. А ще додам, що успіх, як виявилось, – одна зі складових цього проекту, дивний і дивовижний поступ якого – предмет для обговорення.
Наприклад, як мінімум дивно, що рік тому, в цьому самому місці, на півострові з двома колонами Синь і Вир, знімали інший фільм, «Синевир» братів Альошечкіних. І в ньому теж грав Віктор Демерташ, який нині втілює у Трофіменко молодшого з братів. Там також згадано було і про Христофора, і про песиголовця. Далі: для зйомок шукали особливу, смертельну річку – знайшли в Карпатах Чорну, де за старих часів, сплавляючи ліс, згинуло багато людей, а потім іще додали Синевир, де теж і досі щороку топляться відпочивальники, про що Вікторія й не здогадувалася.
Гуцульський колорит
Порозуміння в команді –одна з найважливіших ознак у знімальному процесі «Братів». Принаймні збоку все бачиться ідеальним: техніки, не перепитуючи повсякчас про будь-яку деталь, працюють злагоджено; декоратори й художники творять бутафорію та побут у хатах братів природно й натхненно – як для себе (чого вартий бодай дерев’яний самокат-«гуляйнога», шедевр інженерної думки, чи унікальні кахлі печі, де кожна плитка – виокремлена з життя героїв сцена, намальована художницею Катериною Касьяненко у стилі косівської кераміки).
Так, у якості оператора мусив бути Сергій Михальчук, відомий за кінотворами Саніна, Тодоровского й Подольчака. Але Ярослав Пілунський, хоч і поставив лише три великі проекти – Orangelove, «Інді» та нового «Вія», зняв понад 300 відеокліпів і визнаний одним із найкращих в Україні камераменів. Так, на роль одного з братів планували геніального Пєтра Мамонова, але Олег Мосійчук, головний режисер Тернопільського драмтеатру, чудово втрапляє зовнішністю – сухорлявий, із сивою бородою та гострим поглядом – так і бачиться в ньому отой старший.
Загалом «Брати» – це глибока драматична і психологічна історія з багатющим образним бекграундом і складним за композицією сценарієм. До того ж мова фільму принципово гуцульська – Вікторія Трофіменко, пишучи свою літературну основу стрічки, перенесла місце дії зі Швеції, де розгортаються події повісті Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед», до Карпат. В «огуцульщенні» Вікторії почав допомагати не лінгвіст і не фольклорист, а звичайний носій живої говірки й за сумісництвом керівник музичної групи «Перкалаба» з Івано-Франківська Олег Гнатів на прізвисько Мох.
Він народився й виріс у Верховині, тож Гуцульщина в нього у крові. За два-три тижні він адаптував текст Вікторії, а потім начитав його, аби актори завчили незвичне для них звучання слів. Та не всім це виявилося під силу: Віктор Демерташ, скажімо, так і не відтворив автентичної місцевої вимови, незважаючи на свій 30-річний досвід і участь у понад 60 фільмах. Власне, тонування – переозвучка, накладання шумів, музики тощо – етап, який може на пост-продакшні все виправити. Як і сам монтаж. Недаремно ж Стенлі Кубрік вважав кіно монтажем. Бувши перфекціоністом, він знімав силу-силенну дублів. Але мав мільйони доларів у своєму розпорядженні! Бюджет «Братів» – 16 млн грн. І якби фільмували купу дублів на плівку, проект закрився б за статтею «банкрутство». Тому продюсери разом із режисером та оператором розумно вирішили використовувати цифрову камеру ArriAlex. Зняте нею за якістю відтворення кольорів, відтінків та деталей нічим не поступається плівці, котру всі так люблять.
Труднощі зйомок
Карпати – це неймовірна краса. Але за неї, як відомо, доводиться платити, і досить дорого. Палиці в колеса «Братам», як мовить продюсер Ігор Савиченко, регулярно вставляють природні умови. «Шляхи, дощ, електроенергія – ось головні труднощі зйомок, – пояснює він. – Ми побудували дорогу, щоб краще доставляти техніку на знімальний майданчик, а її змило дощем. Закріпили камінням – знову те саме».
Головні зйомки проводяться трохи далі від Синевиру. Туди, аби доправити апаратуру, УАЗик і весь антураж, треба було об’їжджати гору. Пішки звичайній міській людині, не звиклій до гірських походів, підніматися було б досить важко, тому зробили дерев’яні сходи, але й долати щодня 706 сходинок угору і стільки само вниз теж не дуже легко. На горі було чотири хатки, які чудово пасували до фільму. Із власниками ледве домовилися. Потім одну з них повністю розібрали й склали заново, другу – переобладнали, декорували і збільшили, наситили предметами побуту під старовину – шафами, ліжками, люстерками, столами, іконами. Між хатами тепер рів, який викопав один із братів. А навколо – оголена й поки що не сплюндрована природна велич. В одній із хатин на ліжку – вкритий по шию ковдрою, один із братів, Станіслав (Демерташ). До хати входить письменниця (Наталка Половинка). Каже: «На дворі теплішає. Здається, навіть, запах весни в повітрі…» Той мовчить. Вона підходить до нього (камера знімає її зі спини), нахиляється, вдивляючись в обличчя лежачого: чи не помер, бува. Але він різко видихає, чим лякає героїню. Наступний план – її анфас… Наталка – ще одне влучення в десятку. Обличчя й розважливий спокійний настрій – ніби списані з повісті Ліндґрена. Цікаво, що сама актриса не читала цього твору навіть тоді, як у грудні 2011-го отримала від Вікторії Трофіменко запрошення й ознайомилася з надісланим сценарієм, який їй дуже сподобався. «Там дуже багато чого переплетено з моїм досвідом, – зауважує виконавиця ролі. – Щойноя прочитала його, як здалося, що героїня до мене подібна. Але себе не гратимеш. Можна лише відкривати речі, яких не відкриваєш у буденному житті … А потім сценарій прочитав мій чоловік, і сказав, що не уявляє, хто роль письменниці міг би виконати, крім мене».
Цікаво, що Наталка Половинка, навіть будучи акторкою львівського Театру імені Леся Курбаса, відоміша як співачка. Та річ навіть не її чудовому голосі, а в його настрої, котрий якось дивовижно лягає на тон повісті Ліндґрена і сценарію Трофіменко. І вже не дивно, що саме їй режисерка запропонувала стати композитором «Братів»…
Навесні 2013-го фільм обіцяють закінчити.