1. Чи здатні військові (ветерани) змінити якість української політики?
2. Яким чином фронтовий досвід сприяє / перешкоджає політичній кар’єрі?
3. Чи хотіли б ви бачити більше ветеранів (волонтерів) у політиці?
Ярослав Чорногор, учасник АТО:
1. Не просто здатні, вони зобов’язані змінити українську політику на краще. І хоча не варто ідеалізувати ветеранів (серед нас є різні люди: з різним життєвим досвідом, різними поглядами), усе ж таки ветеран — це людина, якій не байдуже майбутнє України. І її обов’язок — сприяти розвитку держави. А яка держава без політики?!
2. Бойовий досвід — це інструмент ветерана, і лише від нього самого залежить, як він ним скористається. При позитивному використанні цей досвід може стати конкурентною перевагою в будь-якій кар’єрі. Робота на результат, дисциплінованість й умотивованість принести користь Україні та її нації — це сильні чинники для побудови політичної кар’єри. Єдина умова: щоб політична сила, яка залучає ветеранів, була спрямована на утвердження української державності. Адже принциповість — це ще один чинник, який повинен асоціюватися з ветераном. Якщо ж хтось вважає, що бойовий досвід перешкоджає в політиці, й ветеранам варто пристосовуватися, то треба серйозно зважити, чи це та політична сила, з якою варто пов’язувати своє майбутнє.
3.Так. Ветерани й волонтери повинні йти в політику й боротися за Україну на політичному фронті — як внутрішньому, так і зовнішньому. Також не забуваймо, що саме політика визначає вектори розвитку як країни, так і армії.
Надалі було б добре, щоб одним із важливих критеріїв для становлення українського політика стала військова служба в минулому — як підтвердження його відданості державі. Адже для ветерана гасло «Служу українському народу!» — не порожній звук.
Андрій Тараман, сержант 122 окремого аеромобільного батальйону 81 бригади (2015–2016), чинний депутат сільської ради Олександро-Калинового, Іллінівська ОТГ, Костянтинівський район:
1. Військові — це дзеркало суспільства, тож серед них є різні люди. Вважаю, що залучати патріотів України треба в першу чергу, а в другу — спеціалістів. Навіть не дуже досвідчений патріот може помилятися, але не зрадить. І з часом набуде досвіду. Після служби та з досвідом активіста я пішов у депутати сільської ради. Зараз вважаю, що це було правильне рішення.
2. Військові пройшли війну, знають, з якої сторони чигає ворог, а в політиці вороги навколо… У політиці треба бути дипломатом, а військові звикають бути прямолінійними, і їм важче з цього погляду.
3. Так, було б непогано. Хочу бачити будь-яких людей, які готові служити своїй Батьківщині в різних сферах. Бо сучасна війна має різні обличчя: економічне, інформаційне, політичне, екологічне, технологічне, культурне, історичне, освітнє та багато інших. Тому хоч і вагався до останнього дня, однак вирішив знову балотуватися на місцевих виборах у рідному селі. На цьому етапі я самовисуванець.
Читайте також: Михайло Забродський: «Військові в політиці — це дуже серйозний потенціал»
Маруся Звіробій, учасниця АТО, військовий інструктор:
1. Кожен громадянин здатен змінити хід історії. Ветерани особливо, оскільки одного разу ризикнувши життям заради держави, відчуваєш її не десь там, а в своїх власних руках. Нечасто таке відчуття можна набути в тилу.
2. Фронтовий досвід безцінний у питанні узгодження підрозділів, ретельного планування та підготовки операцій, вміння правильно зробити акценти в постановці завдань. Дисципліна, набута в небезпечних ситуаціях, сприятиме стійкості політика в умовах стресу, допоможе бути більш принциповим в ухваленні непопулярних рішень, якщо того потребують державні інтереси.
3. Так. Питання братерства згладжує гострі кути непорозумінь між ветеранами. Однак у будь-якому разі — чи ти придатний до такої відповідальності, чи готовий до неї і чи маєш честь справжню, а не голослівну, — це залежить не від бойового досвіду, а від виховання. У політику має йти чесна людина, готова до важкої праці, стійка до несправедливого осуду, така, що розуміє вагу вислову «Україна понад усе». Якщо в такої людини ще й війна з окупантом за плечима — вона безцінна! Бо знає ворога в обличчя.
Мартін Брест, учасник АТО, письменник:
1. Безперечно. У тих, хто воював, здебільшого інший погляд на проблеми, інший підхід до їх вирішення та інша мотивація.
2. Можу сказати тільки про себе. Сприяє — бо не боїшся. Заважає — бо даєш лівих обіцянок. А багато людей любить обіцянки. Тому рейтинги військових переважно невисокі — ось як мій на цих виборах.
3.Так, безперечно. Це чи не єдиний шлях для покращення політичного життя.
Читайте також: Василь Мокан: «Росія не хоче давати українській владі ніяких козирів напередодні місцевих виборів»
Віктор Трегубов, публіцист, учасник АТО, співголова партії «Демократична Сокира»:
1.Скоріш її інтенсивність. Принципово нову якість їй може надати не окремий тип людей, а створення робочих інституцій.
2.Сприяє через більшу психологічну готовність до стресу, заважає через загострене почуття справедливості.
3.І все ж — так, хотів би, бо це люди з більшою готовністю до громадянської активності та меншою готовністю жертвувати репутацією.
Максим Касьянов, військовослужбовець ЗСУ (2015–2016), громадський діяч, переселенець, Донецьк — Курахове:
1. Ні. Ми вже бачили в парламенті Семенченка, Березу та інших Савченко… І що, сильно це допомогло змінити політичні еліти в країні? Я багато років до війни працював у сфері політичних технологій, тому не вірю, що зараз зміниться щось принципово, якщо до політики — великої чи місцевої — підуть ветерани й активісти. Особливо на Донбасі, де знову бачу процес розділення регіону між різними кланами. Що можуть зробити, умовно кажучи, п’ять ветеранів, якщо увесь депутатський корпус належатиме до проросійських партій?
2.Вважаю, що військовий досвід ніяк не допоможе в політиці. Бо це абсолютно різні сфери. Ба більше, на мій погляд, найімовірніше він навіть завадить. Військовому потрібні чіткі цілі і ясність обставин. А в політиці незрозуміло, де друг, а де ворог. А наміри і одних, і других невідомі. Це ніби розуміти, що в одному окопі з тобою в такій самій, як і твоя, формі сидить прихований сепар. А ти не знаєш, скільки їх і хто вони. А в таких умовах якісно не повоюєш. Політика — це мистецтво підлості й лицемірства.
3.Я принципово не балотуюсь, бо не маю в цьому власної щирої зацікавленості. Не забуваймо, що депутати місцевих рад, наприклад, не отримують зарплату. Ветеран, який витратив гроші на передвиборчу кампанію для того, щоб п’ять років працювати безкоштовно, у мене викликає настороженість. Але якщо хочуть, хай ідуть, так само, як і всі інші. Особливих очікувань у мене від їхнього приходу немає. Бо 90% ветеранів — це люди звичайних професій, до політичної діяльності яких я, як виборець, висуваю однакові вимоги.
Читайте також: Туман рейтингів
Яна Холодна, екскерівник «Військове ТБ», «Армія ФМ», ведуча програми «Таємниці війни», 5 канал:
1 Якість української політики можуть змінити ті, хто здатен на це. Маю на увазі людей-фахівців, у яких є, як мінімум, знання, навички та вміння. Тому я не виокремлювала б у цьому питанні виключно ветеранів, бо вони такі самі громадяни нашої країни, хіба що з трохи іншим досвідом. І тут, на мою особисту думку, недостатньо тільки бажання. Усе має працювати в комплексі: відповідні вміння, команда, ідея, мотивація і розуміння своєї місії у ролі політика.
2. Фронтовий досвід — унікальний. І він може бути прикладним у будь-якій сфері. Вміння зорганізуватися і організувати навколо себе, управляти, бути стресостійким, нести відповідальність за свої рішення, брати на себе відповідальність за людей, аналізувати й прогнозувати. Але водночас цей досвід може й заважати. Бо війна — це зрозумілі й прості правила. Ось — я, там — ворог. А політика й система управління в державному секторі — це не завжди чорне й біле, це ще напівтони й дипломатія заради досягнення певної мети. Тому все залежить від конкретної людини з її конкретним досвідом.
3.Я хотіла би бачити людей, які чітко дають відповіді на запитання «чому» й «навіщо» я туди йду. І тут мова не про красиві слогани й обіцянки, а про розуміння того, що статус ветерана чи волонтера не повинен бути індульгенцією від помилок. А вони неодмінно будуть. Коли скінчиться «фестиваль» красивих і усміхнених бордів, почнуться реалії. А чимало з тих, хто вирішив ступити на політичну стезю, до цього морально не готові.
Бути хорошим воїном і бути хорошим політиком — це не завжди речі, які в результаті перетинаються. Тому я від щирого серця радію за тих, хто вирішив піти в політику, й у такий спосіб ми маємо змогу посилити проукраїнські позиції в місцевих радах. Зрозуміло, що до фінішу дійдуть далеко не всі, але позиціонування проукраїнських сил за рахунок ветеранів-волонтерів — це хороший меседж, і це мало би стати чітким сигналом для тих, хто й досі вболіває за «русский мир». Принаймні, я маю надію на те, що хто воював на Донбасі або ж забезпечував тил (маю на увазі ветеранів, активістів), уже ніколи не захоче толерувати в бік ворога й сповідувати його цінності.
Але я ще більше хотіла б чіткого усвідомлення своєї місії в цьому процесі після 25 жовтня, чіткого плану дій. Дефініція «я — ветеран і політик» вимагає подвійної відповідальності, а з політиків із таким статусом питатимуть удвічі більше.
Олена Білозерська, учасниця АТО, публіцистка, блогерка:
1.Військові (ветерани) — зріз суспільства. З того, що людина сміливо воювала на фронті, ніяк не випливає, що вона, приміром, не стане корупціонером. Можливо, здатні змінити напрям: депутат-корупціонер, але фронтовик, усе-таки не голосуватиме за відверто антиукраїнські ініціативи.
2.Сприяє, бо трохи додає репутації. Фронтовикам вірять більше, ніж бізнесменам чи професійним політикам, але рівно до того моменту, коли вони з фронтовиків стають політиками. Особисто я, наприклад, не хочу вгробити власну репутацію, тому нікуди не балотуюся, бо всіх політиків завідомо поливають брудом.
3.Так. Бо відсоток «вати» серед фронтовиків мізерний.
Володимир Весьолкін, доброволець батальйону «Артемівськ» (2014–2015), чинний голова військово-цивільної адміністрації Зайцевого, Бахмутський район:
1.Гадаю, що участь у війні не може бути основним чинником, який впливав би на моє бажання бачити конкретну людину в політиці. Бо її якісні показники не залежать від роду занять. Якщо ці показники високі, людина буде успішною всюди.
2. Переконаний, що заважати займатися політикою досвід бойових дій чи волонтерства не може. Бойовий досвід робить людину цілеспрямованою та впевненою у собі. Бо якщо ти не злякався війни, то хто ж тобі зможе перешкоджати у мирному житті?! Та й допомога військового братерства величезна, а в нашій країні «ватні» персонажі реально бояться нападати на ветеранів, бо можуть і їхні побратими підтягнутися.
3. Багато — однозначно ні! Бо політика — це державне управління, а для цього потрібні практичні навички та теоретичні знання. Для цього я зараз знову навчаюся, щоб підвищити свою кваліфікацію, бо збираюся й надалі займатися управлінням. Хоча, за першим фахом у мене доволі успішна практика на власних підприємствах. Так, я балотувався в депутати до Верховної Ради від нашого найменшого округу, але цього разу «технології» перемогли. Однак гадаю, що варіантів застосувати свої здібності у тих, хто бажає змінювати, зокрема й у ветеранів та волонтерів, нині достатньо.
Читайте також: Вакансія спаринг-партнера
Валерій Чоботар (Гатило), доброволець, учасник АТО (командир роти 5 батальйону ДУК ПС, згодом заступник командира батальйону ДУК ПС), заслужений тренер України, президент Всеукраїнської федерації фрі-файту
та контактних єдиноборств:
1. Якщо люди мають життєвий досвід і показали, що можуть віддати найдорожче, що в них є, за цю країну, — то якого дідька їм не спробувати зробити щось у цій країні? Та й не тільки спробувати. Мій рух у політику цілеспрямований. Для мене насправді досвід війни — це вміння комунікувати з людьми, налагоджувати роботу, щось організовувати. Я вірю в те, що люди з таким досвідом навіть зобов’язані брати на себе відповідальність у тому, якою буде ця країна. Не хочу казати — з військовим досвідом. Бо досвід війни та військовий досвід — це дві великі різниці. Багато генералів мають військовий досвід, але не мають досвіду війни.
Маю стійке переконання, що в Україні спеціально демонізують і свідомо перетворюють політику на клоунаду та намагаються показати українцям, що політика — це виключно Бужанські, Тищенки чи ще якісь чорти, щоб люди начебто не хотіли туди йти. Вважаю, це злочинно. Адже якщо взяти історії успішних держав, то чимало тамтешніх політиків є військовими. Скажімо, країни Скандинавії. Більшість людей на держслужбі чи в політиці — це люди з досвідом війни. Якщо глянути на американських політиків, то більша частина з них — це люди, які мають безпосередній стосунок до захисту держави. Це природно. Це боєздатність. Урешті, це нормальна й логічна діяльність людини, яка переходить з одного стану в інший. А в нас намагаються втокмачувати людям у голови, що це щось брудне й паскудне. При цьому певний контингент не гидує цього «брудного й паскудного» та далі має нас усіх за дурнів.
А я хочу, щоб моя країна була тією, яку я боронив, а не тією, яку мені створять якісь фрики на замовлення своїх хазяїв. Тому вважаю, що це моя особиста відповідальність. Я не хотів би говорити за всіх ветеранів, однак можу казати за себе як за ветерана. Вважаю, що ті жертви й ті життя, які були віддані, варті того, щоб я намагався ще й на політичному рівні щось змінити. І це один зі способів побудувати країну для моїх дітей. А тому я ухвалюю таке рішення, і це цілеспрямована логічна діяльність.
3. Так, я хотів би, щоб у політику йшло більше ветеранів. І вважаю проблемою, що дуже багато моїх побратимів так не думають. Моє завдання — переконати. Якщо приклад мій і моїх знайомих чи соратників, які йдуть від різних політичних сил, буде успішним, я сподіваюся, що ми додамо мотивації цим хлопцям. Однак уже зараз вдалося переконати достатню кількість, і чимало людей із досвідом війни йдуть на вибори на місцевому рівні. У такий спосіб вони беруть відповідальність за майбутнє. Майбутнє своєї громади, свого міста, своєї області. Це і є політика — брати на себе відповідальність.
Не секрет, що ветерани різні. Хтось завоював своє посвідчення учасника бойових дій по штабах у тилу, а хтось — на передовій. Це дуже різні речі. І навіть коли один відсоток виявиться юдами, це не має нас змусити опустити руки. Я не боюся зрад. Я боюся зневіри. Це найстрашніше, що може бути. Зради примушують зціпити зуби і, попри все, йти вперед. А власна зневіра гірше зради.
Юрій Руденко, учасник АТО, дослідник історії російсько-української війни, письменник:
1. Якість української політики здатна змінити будь-яка людина, яка має відповідні наміри та бажання. Ветерани тут нічим не гірші й не кращі. Бути політиком — це не статус і не привілей, а насамперед робота. Відповідно, цього «ремесла» можна навчитися. А отже, і виконувати цю роботу можна як погано, так і добре. Зважаючи на те, що ветеран — це така сама людина, як і будь-який інший громадянин, він здатен навчитися методів і прийомів, які застосовують в політичному процесі. Людина, яка в минулому була військовим, нічим не відрізняється від людини, яка в минулому була підприємцем чи актором.
2. Армія — це таке місце, де нерідко змушені уживатись і взаємодіяти різні за інтересами та характерами люди. Кажучи грубо, той факт, що колега вам не подобається, не скасовує того факту, що вам треба взаємодіяти з ним і виконувати спільне завдання. Тому необхідність співпрацювати (щодо певних питань) з конкурентами та (чи) політичними опонентами не буде для військової людини чимось новим. Однак існує певна ілюзія, що люди з фронтовим досвідом «усі поголовно» прямолінійні, мають завищене відчуття справедливості, або ж навпаки, агресивні й не мають принципів… Така «репутація» може зашкодити взаємодії з цивільними колегами, але не є проблемою, яку неможливо вирішити.
3. У політиці я хотів би бачити більше професіоналів та патріотів, які захищатимуть інтереси держави. Чи будуть вони при цьому ветеранами, мені неважливо. Однак у контексті патріотизму, то особисто в мене більше довіри до ветерана, бо він свій патріотизм уже довів фактично. Тому якщо треба буде обирати між двома кандидатами, професійний рівень яких є невідомий, то я віддам перевагу ветеранові (важливо розуміти, що цей спосіб обирання працює лише в разі, якщо маємо справу з новачками в політичному середовищі, які не мають ні рейтингу, ні антирейтингу). Кожен ветеран чи волонтер за бажанням може стати політиком, але це зовсім не гарантує, що він упорається з поставленими завданнями (як і у випадку з представниками інших професій). Ефективність роботи залежить тільки від якостей і принципів окремої людини.
Сергій Свириденко, молодший сержант 54 окремої механізованої бригади (2015–2016), підприємець, переселенець, Донецьк — с. Іванопілля, Костянтинівський район:
1.Я не вважаю, що всі, хто є ветераном чи чинним військовим, можуть займатися політикою. Однак є певна кількість людей, які відчувають в собі сили для цієї відповідальності, і ніколи, за жодних обставин, не зрадять України. Тому зараз, коли в державі помічений рух у бік капітуляції, таких людей має бути якомога більше.
2.Якщо ми кажемо про розбудову незалежної України, то такий досвід тільки сприятиме політичній діяльності. Бойовий досвід заважатиме спокусі зрадити те, за що людина воювала, за що гинули побратими. Однак у декого мінусом може стати недостатня гнучкість, що заважатиме компромісам, на які час від часу йдуть усі політики. Головне, щоби будь-які компроміси не шкодили державі, тому військова прямолінійність — менше зло.
3. Так, особливо на місцевому рівні. Бо політична система в нормальній демократичній державі повинна будуватися знизу до верху. Я балотуюся в депутати Костянтинівської ОТГ як представник села, до якого переїхав з початком окупації. Бо розумію, що буде чимало вихідців із міст, які не дуже розбираються в проблемах села. Йду від партії «Наш край», що теж вважаю для себе певним компромісом. Це прохідна партія, з якою я можу отримати депутатський мандат, і вона не ОПЗЖ, яка навіть у риториці показує свою чітку антиукраїнську позицію. Спілкуючись з обласним керівництвом, я не помітив протиріч, які завадили б мені піти з ними на вибори. Звинувачення у зраді відкидаю, бо збираюся насамперед відстоювати інтереси мешканців громади, серед якої всі мене знають як націоналіста. Навіть якщо одного мого голосу не вистачить для зміни якогось рішення, підніматиму ґвалт, щоб привернути увагу до несправедливості.