Кожен ворог ЄС — від ліворадикалів до праворадикалів — друг Путіна. Однак ЄС і провідні країни-члени не мають послідовної стратегії, щоб протистояти цій загрозі, адже вагаються між санкціями та «стратегічним діалогом». Спроби виробити спільний підхід систематично зриваються внаслідок суперечливих планів дій.
Нерішучість ЄС часто й виправдано критикують. Українці та друзі України зазвичай розчаровані млявою підтримкою європейцями справи, що заслуговує на цілковите сприяння задля вашої та нашої свободи. Млявість у різні періоди пояснювали різними причинами. Макрон і Меркель кидаються між легковажним підходом («стратегічним діалогом») і жорстким, що нерідко відбувається в межах коротких проміжків часу. Італія була нечувано проросійською за Берлусконі та інших популістів. І таких прикладів безліч.
Окрім згаданих політичних особливостей, відіграє роль й інший чинник: когнітивні проблеми в розумінні Путінського режиму. Ідеться не про те, що Путін хоче, а про те, ким він є. Його бажання мінливі й сумнозвісно дивакуваті. Відомо, що непередбачуваність — найдієвіша зброя масового знищення Путіна, що неабияк лоскоче нерви Україні. Проте крім політичних і стратегічних головоломок і слабкості, європейці потерпають від того, що не спроможні визначити російський режим. З ким ми маємо справу? Слід визнати, що питання справді складне. Я не претендую на вичерпну відповідь. Проте можна уникнути деяких помилок і визначити певні орієнтири. Справді є вагомі підстави вважати Росію СРСР 2.0, тобто імперіалістичною ірраціональною державою, що спирається на силу й ідеологію, а отже вимагає військового стримування й величезної обережності при взаємодії. Проте також є не менш вагомі підстави вважати Росію «нормальним» авторитарним режимом, з яким можна мати справу, як із Саудівською Аравією, Габоном або Єгиптом: стратегічна співпраця, торгівля, плюс трохи тиску у сфері прав людини — такий підхід слід застосовувати в довгочасній перспективі на основі взаємних інтересів.
Читайте також: Завжди поруч
Нині «нормальне» обличчя Росії є: вона купує й продає, її економіка є частиною глобалізації, нею управляють не тільки олігархи із КГБ, її система вищої освіти відповідає міжнародним стандартам тощо. Тому навряд чи доцільно вважати Путіна молодшим Брєжнєвим. Нам слід розуміти його занепокоєння у сфері безпеки як такі, що виникають у будь-якої вразливої бідної країни, а не як імперіалістичне божевілля. Проблема в тому, що Путін — водночас божевільний і раціональний, радянський і пострадянський. Наприкінці свого існування СРСР уже поєднував у собі тоталітарну партійну державу та клептократію. Величезна паралельна економіка на чолі з мафією і КГБ віддавала данину «лордам» номенклатури. Звісно, від 1991 року багато чого змінилося, але не аж так багато. Саме із суперечностями західні лідери й не дають ради, адже це занадто складно і страшно. Проте саме суперечності є слабинкою Путіна.
Можливо, допоможе порівняння Росії зі схожими режимами. Адже путінська Росія не унікальна, попри її неорадянський бренд. Наприклад, у ній простежуються закономірності, характерні для Китаю й Туреччини. Після 1991 року авторитарні й тоталітарні держави, попри всі сподівання, не просунулися до нормалізації шляхом інтеграції в глобальну торгівлю і співпрацю. Натомість сформували новий тип країни-парії — «глобалізовану» країну-парію або, за термінологією Карла Поппера, закрите й водночас відкрите суспільство. Холодна війна була траншейною війною. Нині Заходу загрожують нові гравці, які повністю залучені, але грають у брудну гру. Мудрі люди кажуть: «Не звертайте уваги на їхню ідеологію, вони прагматисти». Така мудрість — неоднозначна («прагматисти» — це раціоналісти чи циніки?), але передусім хибна.
Читайте також: Мистецтво самозахисту
Безсумнівно, ідеології вже не є тим, чим були раніше. Соціалізм Сі Цзіньпіна, євразизм Путіна, ісламізм Ердогана перекриваються відвертим націоналізмом. Крах Горбачова в Росії та успіх Дена Сяопіна в Китаї зрештою породили неочікувано подібних монстрів — напівтоталітарних, напівпрагматичних. Звісно, Китай є наддержавою і процвітає, а Росія потерпає від демографічного й економічного занепаду, але діють і мислять вони схоже. По-перше, для обох сила — єдиний двигун влади й багатства в глобальній грі, а довіра та взаємовигода годяться тільки для слабких і спантеличених. Китай грає розумно, використовуючи м’яку силу своєї ініціативи «Один пояс, один шлях», натомість Росія застосовує тільки жорсткі інструменти: отруєння, погрози й бомбардування. Проте слід розуміти, що перший не менш жорстокий за другу, коли йдеться про інтереси їхніх «партнерів». Обидва заповзялися повільно, але впевнено знищити багатосторонні інституції та створити світ, що управляється шляхом домовленостей між сильними лідерами за кожним питанням і в якому альянси й угоди є лише тимчасовими та підлягають скасуванню.
До того ж в обох усе ж діють ідеологічні режими. Путін — це КГБ, Сі Цзіньпін — це КПК (Комуністична партія Китаю), попри те, що в їхніх головах не лишилося анітрохи «соціалізму». Вони належать апаратам, які захопили; вони залежать від людей, породжених цими старими «органами». Саме тому, попри запеклий реалізм, вони не можуть не потурати своїй мегаломанії, не отруювати себе та свій народ згубними мріями: в одних Третій Рим, у других — всесвітня гегемонія Піднебесної.
Чому суперечності цих режимів — реалізм поруч із фанатизмом (скажімо, Лавров плюс Дуґін) — збивають з пантелику й роблять їх слабкими? Бо так само як і тоталітарні попередники, вони мусять невтомно випереджати, йти занадто далеко й перечіпатися через маленькі камінчики. Стратегічне завдання демократів — не переоцінювати й не заперечувати ірраціональності таких держав, схильності кидатися від раціональної адекватності засобів до ідеологічної байдужості щодо успішності своїх дій.
Модель «сильного лідера» пізніше перейняв Ердоган та по-своєму Дональд Трамп. В усіх бували переможні ходи та прорахунки. Ця схема забезпечує швидкі, але ненадійні переваги. Наприклад, Росія здобула воєнні успіхи в Сирії спільно з Туреччиною й Іраном, але не здатна нажитися на руїнах і смертях, що лишилися в цьому краї після інтервенції, позаяк не може покластися на своїх союзників і не має достатньо капіталу, щоб стабілізувати та відбудувати країну. Викликом для нормальних країн є те, що поведінка «сильних лідерів» не вписується у звичні уявлення про міжнародні справи: принципи дипломатії, війни та миру, надійність угод. Однак ми перебуваємо в одному човні, на одній планеті.
Читайте також: Навчити любити Батьківщину
Європейці мусять взаємодіяти з Росією в енергетичних питаннях або в справі захисту Арктики, а отже визнавати легітимні інтереси РФ та водночас твердо заперечувати будь-які права Кремля на так зване «ближнє зарубіжжя», від Таллінна до Севастополя. На жаль, європейці не готові до жорсткої дипломатії блефу й торгування. Проте ми живемо в час, сприятливий для демократії та гідної взаємодії в міжнародних справах. Період президентства Трампа був прокляттям, позаяк лідер вільного світу перейшов на бачення й методи автократів, спричинивши безлад серед демократій.
У цьому сенсі президентство Байдена може виявитися чудовою нагодою, щоб протидіяти цій грі «сильних лідерів» замість грати в неї. Проте світові проблеми — надто нагальні й взаємопов’язані, щоб спонтанно вилитися в мирний багатосторонній лад. Європейські держави, схоже, вже почуваються сильнішими завдяки свіжому повітрю, що віє з Вашингтона. Франція й Німеччина говорять про червоні лінії з Росією, деякі країни — що їм остогидла російська дезінформація й дестабілізація, вже не бояться депортувати шпигунів і дипломатів. Європейський парламент закликає виключити Росію зі SWIFT у разі ескалації в Україні. Схоже на те, що з’являється можливість назавжди зупинити путінські імперіалістичні проєкти. Щоправда, за умови, що об’єднаються тільки європейці і що українська влада надсилатиме належні меседжі та припинить діяти безладно: крок уперед, крок назад.