Андрій Тетерук, «Народний фронт»:
У нас на генетичному рівні закладено не поважати владу в Україні. Щоб це змінити, як на мене, потрібно відійти від категорій героїв або зрадників. Необхідно переходити до категорії людей, які відповідають за свої слова та вчинки. Але, на жаль, у цій Верховній Раді небагато таких депутатів. Персональне завдання, яке має стояти перед кожним, – виправдовувати довіру виборців і розробляти та ухвалювати закони, які покращуватимуть ситуацію не в якійсь конкретній галузі або для конкретного олігарха/чиновника, а загалом. Якщо говорити про Надію Савченко, то її героїзм є беззаперечним, його не можна обговорювати. Ця жінка воювала, потрапила в полон і поводиться більш гідно, ніж деякі особи в тилу. Беззаперечно, вона герой. Але, повторюся, ми повинні самі створити героя зі свого образу й орієнтуватися на власні вчинки, зважати на те, що робимо, щоб бути героями не тільки для суспільства, а й для самих себе.
Єгор Соболєв, «Самопоміч»:
Рецепт того, як політикові стати «героєм часу», дуже простий. Страшенно важливо, щоб у кожного з нас майно і статки, які були, коли ми прийшли в парламент, лишилися на тому самому рівні. Аби ми від перебування у владі нічого не отримали. Друге. Треба показати суспільству, для чого нас обирали. Скажімо, заблокувати корупційну схему, провести закон, який зменшить можливості для зловживання або виправить їх, зробить правила справедливішими. Думаю, якщо кожен депутат зможе це показати, то люди краще ставитимуться до наших пропозицій. Частина парламентаріїв рухається в цьому напрямку.
Взагалі в нас наразі два парламенти. Перший маленький – намагається бути чесним перед собою, нікого не обманювати, не використовувати владу для себе. Такі люди є в кожній фракції, повірте. Але їх максимум 25%. А другий хоче продовжувати політику часів Януковича, основна ідея якої полягає в тому, щоб використовувати владу, щоб більше вкрасти.
Ігор Луценко, «Батьківщина»:
Негативне ставлення до депутатів – це питання не тільки до парламенту, а й усієї держави. Вони, як найпублічніші персони, фактично є цапами-відбувайлами, фокусом негативної уваги всього народу, який страждає не лише від депутатів. Основні корупціонери, злочинні непрофесіонали – основне зло державної машини знаходиться не в парламенті, а у виконавчій гілці влади, у конкретних рішеннях. На друге місце я поставив би Верховну Раду. Але Рада – це орган, а тим більше тепер, котрий схвалює певні рішення, які народжуються за межами парламенту. Крім того, всі знають, що парламентарії мають там якусь недоторканність і видаються особливою кастою. Але за два місяці своєї роботи бачу, що простий депутат – це просто нуль. Утім, люди вважають, що ми тут ікру ложками їмо. Як на мене, найбільш демократичною і відкритою до народу частиною влади і є парламент. І він найменш уражений речами, з якими ми боремося.
Андрій Іллєнко, позафракційний:
Немає нічого дивного в тому, що депутатів поважають менше за тих самих комбатів. Зрозуміло, що сприйняття депутата відрізняється від сприйняття інших людей. Але героєм людину роблять лише героїчні вчинки. І в цьому випадку немає значення, сидить людина в парламенті чи ні. Якщо депутат здійснить якийсь подвиг на своєму місці, то чому б і ні. Надія Савченко, скажімо, беззаперечно, є героєм. Я навіть сказав би більше: вона мучениця, герой, один із символів незламності українського духу.
Борислав Береза, позафракційний:
Особисто в мене з неповагою проблем немає. Думаю, депутатам, певно, треба врешті щось змінювати і піклуватися більше про людей, а не про себе. Якщо говорити про Надію Савченко, то вона культова особистість, яка зараз є знаковою. Хоча, як на мене, зараз завдання не в її героїзації, а в поверненні в Україну. Це завдання патріотично налаштованих сил. Патріоти розуміють: кожен українець безцінний. І Микола Карпюк, і Олег Сенцов. На сьогоднішній день у Росії багато українських політв’язнів, які повинні повернутися на Батьківщину.