Берлінський кінофорум серед трійки найпрестижніших – найнервовіший. У сенсі: власне дійство, а не атмосфера. Бо ж якраз вона цілком демократична, деякі сноби аж носи відвертають: мовляв, іще трохи – й попкорном запахне. Тут справді товчеться молодь, яка з гиканням штурмує всі без винятку сеанси, навіть найнезбагненнішу дрібничку, а зовсім уже навіжені кіномани ночують у спальних мішках біля квиткових кас. Нервовий Берлінале через те, що вічно хоче всім догодити: сексменшинам, ув’язненим, скривдженим, Східній Європі. Зазвичай йому це вдається, але коштує чимало сил, а відтак нарікань. Але з обраного шляху Берлін звертати не бажає. В умінні розшаркуватись і галантно пропонувати «ведмедів» тим, хто на них, здається, навіть не розраховував, йому немає рівних.
Вон Карвай, голова нинішнього журі, ніколи раніше не бачив румунського кіно. Цим йому відразу-таки й дорікнули: мовляв, тільки профанам у царині сучасного кінематографа фільм Келіна Петера Нетцера «Поза дитини» (інший варіант перекладу – «Поза ембріона») може здатись одкровенням, а для обізнаних це лише чергове маленьке зітхання румунської нової хвилі, що накрила кілька років тому фестивальний рух. Справедливості ради: фільм – так, не супервідкриття, і в руслі нової хвилі цілком затишно почувається, вписався. Але скажіть, чому Вон Карвай, будь він тричі головою всіх журі на світі, зобов’язаний знати румунський кінематограф, щоб, крий Боже, не нагородити фільм, гірший за попередні з тієї самої країни? Що за небувала суворість, даруйте?!
Вонові з його почтом було нелегко, як і завжди будь-якому журі на Берлінале. Годилось-бо не образити нікого з тих, кого ображати в Берліні не можна. Ані іранського в’язня Джафара Панагі («Срібний ведмідь» за сценарій), ані лютого ЛГБТ-кінематографа («Срібний ведмідь» за новаторство Дені Коте; фільм «Вік+Фло зустріли ведмедя» про двох не юних лесбіянок, що намагаються, відсидівши, разом почати нове життя), ані Східної Європи («Золотий ведмідь» румунам, Гран-прі боснійцеві Данісу Тановичу за «Епізод із життя збирача металобрухту», непрофесійному акторові, що зіграв самого себе, – «Срібний ведмідь» за найкращу чоловічу роль). Ну, і, як завжди, про всяк випадок елегантно плюнути в бік класиків, котрі й так поїхали ні з чим, а їм іще навздогін – «Срібний ведмідь» за режисуру Девідові Ґордону Ґріну, авторові недавніх опусів «Ананасний експрес» і «Хоробрі перцем», за милий, прикольненький такий (але не більше) фільм «Повелитель лавини». Ґрін сам, здається, здивований був до незручності цим нонсенсом. Ну, і обов’язковий жест – яка-небудь безсумнівна нагорода, якою поспішають примирити невдоволених. Нею цього року став приз за найкращу жіночу роль, що дістався запаморочливій чилійській актрисі Пауліні Ґарсії, яка зіграла немолоду, спраглу земного кохання тітоньку у фільмі «Ґлорія», схожій на сам Берлінський фестиваль своєю літньою метушливістю й незграбними спробами замастити карби віку дешевим тональним кремом.
Підсумовуючи цьогорічний Берлінале, Тиждень виокремив п’ять найцікавіших фільмів.
«Поза дитини», Келін Петер Нетцер, Румунія
Гламурна пані з вищих шарів суспільства, владна й пещена, постає перед необхідністю вирятувати з біди свого 34-річного сина – той розігнався на машині й насмерть збив сільського хлопчака. Трагедія спершу висвітлює проблеми сучасної Румунії – оскаженілу корупцію, інфантильність нового покоління, тотальну байдужість, але потім дедалі виразніше виходить на перший план істинна любов, яка виявляється вищою і сильнішою, що заважає жити.
«Епізод із життя збирача металобрухту», Даніс Танович, Боснія
Злиденна циганська сім’я, що живе за рахунок збирання металобрухту на найближчому автосмітнику, опиняється перед завданням, якого не вирішити: матері негайно потрібна операція, але ні грошей, ні медичної страховки немає. Мінімалістська, зовні спокійна й безпристрасна, знята майже документально драма про спроби найслабших і найбільш скривджених знайти допомогу примушує глядача винести вердикт сучасному суспільству: катастрофічна антигуманність.
«Уроки гармонії», Емір Байґазін, Казахстан
Казахський фільм цього року вперше був у конкурсі Берлінале. Режисер Емір Байґазін – дебютант, і зробити таке кіно для новачка – майже вищий пілотаж. Мовчазна історія хлопчика із глибинки, без п’яти хвилин аутиста, який обожнює чистоту й порядок, але ненавидить несправедливість. Щоправда, певної миті його боротьба за правду набуває дивних брутальних форм, від яких стовпіє навіть місцева поліція. Знята на тлі казахських степових пейзажів, стрічка химерно й віртуозно поєднує в собі дивовижну гуманність і таку саму жорстокість.
«Рай. Надія», Ульріх Зайдль, Австрія
Остання частина трилогії «Рай». Першими були «Любов» та «Віра». Ніжна-ніжна, витончена-витончена історія першого кохання, що звалилося на дівчинку в таборі для підлітків із надмірною вагою, показує, як трепетно може звучати пісня любові, що не відбулася, між товстою дитиною та худим лікарем з обличчям закоренілого педофіла. І скільки шляхетності може ховатися за цією малоприємною маскою – вона виявляється обманкою, а слабосилий доктор із печаттю всіх можливих у світі комплексів – людиною неабиякої відповідальності.
«Ґлорія», Себастіан Леліо, Чилі
Фільми про старече кохання – не новина. Це взагалі дуже популярна і спекулятивна тема, що має здебільшого вихід у звичну трубу: двоє люблять одне одного, діти й роки проти, але вони ще ого-го як можуть і залишаються разом. Тут – про інше. Про те, що не слід себе дурити, про те, що коханню, окрім бажання та потягу, потрібне ще й зговірливе минуле. А воно звичайно і стає на шляху немолодих сердець. Однак саме про нього чомусь і забувають. «Ґлорія» – якраз про минуле, яке ненавидить майбутнє, яке тягне назад, до колишніх дружин і чоловіків, до власних прив’язаностей. Це минуле обожнює відчуття провини у свого господаря. І хоч би скільки боролася чарівна головна героїня з учорашнім на боці завтрашнього, сили нерівні.
Україна на Берлінале
Український стенд на Європейському кіноринку, організований Державною агенцією з питань кіно, окрім власне її напрацювань, представив діяльність Національного центру Олександра Довженка і двох найбільших вітчизняних кінофестивалів – київської «Молодості» й Одеського міжнародного. Двома важливими презентаціями стали фільми «Параджанов» Олени Фетісової та Сержа Аведікяна й «Іван Сила» Віктора Андрієнка. На жаль, показали тільки трейлери фільмів, позаяк обидва вони перебувають на стадії постпродакшн. Єдиною сучасною повнометражкою, продемонстрованою в повному обсязі, була «Звичайна справа» Валентина Васяновича, яка на той момент тільки-но вийшла в прокат удома. Головна українська подія на Берлінале – показ фільму Олександра Довженка «Земля» в музичному супроводі гурту «Даха Браха», який відбувся в найстарішому кінотеатрі Берліна Babylon. Зала була заповнена вщерть, а публіка, судячи з гучних оплесків після кінокартини, дістала справжнє задоволення.
Тоді як держава повсякчас зазирала в минуле, прикривши брак повноцінного кінопроцесу ретроспективами, приватні компанії намагалися дивитися у майбутнє. Домовлялися щодо дистрибуції, пошуку фінансування своїх проектів та запрошення до України ділових партнерів. Про результати можна буде дізнатися навесні, коли продюсери та продакшн-компанії підпишуть документи.
Старе по-новому
Тиждень дізнавався в Івана Козленка, директора Національного центру Олександра Довженка, чому провідною подією Берлінського кінофестивалю став показ «вічної» української кіновізитівки
Записав: Ярослав Підгора-Гвяздовський
У. Т.: Іване, чому саме «Земля»? Адже прем’єрою цього вже не назвеш – торік фільм і «Даха Браха» були на Одеському кінофестивалі?
– По-перше, це найвідоміша українська кінокартина. По-друге, було принципово показати її саме в Берліні: Довженко перебував на дипломатичній службі в цьому місці, трохи навчався, і саме тут формувалася його художня ідентичність, спочатку як художника, а потім і як режисера – на нього справила велике враження естетика тогочасного німецького німого кінематографа. У будь-якому разі перший його справді вартісний фільм «Сумка дипкур’єра», як на мене, позначений у виражальній мові впливом німецького експресіонізму. Звісно, є кілька проектів, спроможних вразити тутешню аудиторію не менше, ніж «Земля», але вони не такі компактні – їх музичний супровід створений за допомогою оркестрів, а навіть трупу із 15 людей привезти сюди не так просто (натомість підготовка німецького оркестру вимагала б місяця а то й двох, а ми стільки часу не мали).
Є ще низка фільмів із такими самими українсько-німецькими мотивами. 1925 року до Одеси було запрошено чимало операторів, художників і навіть гримерів із Німеччини. Тогочасна школа художників-постановників була значною мірою сформована під впливом Гайнріха Байзенгерца, котрий спеціально приїхав до Одеси і працював над найпомітнішими фільмами.
У. Т.: А якими відреставрованими стрічками може похвалитися центр Довженка нині? Бо ж «Землю» відновили ще за попереднього керівництва.
– Ну, «Земля» була реставрована не в такій якості, яка давала б змогу показувати її на великому екрані, – хіба що на DVD, адже вона базувалася на бетакамівських версіях – і тепер, так би мовити, відновлені фільми Миколайчука й Довженка не можна показати в межах ретроспектив, бо вони не годяться для кінотеатру! Отож нині «Землю» заново реставруємо, вже з базою 35-міліметрової плівки… Працюємо лише рік, але вже є цикл кіноперформансів «Коло Дзиґи», і щодва місяці показуємо реставровані фільми із сучасною, спеціально написаною музикою, наприклад «Людину з кіноапаратом», «На весні», «Турксиб» і цілу низку фільмів на фестивалі «Німі ночі». Ми провели ретроспективу Петра Чардиніна (дві із п’яти показаних стрічок були реставровані), Івана Кавалерідзе…
У. Т.: …Але це жодним чином не вирішує проблеми, якою дорікали попередньому керівництву центру Довженка – фільми як не потрапляли, так і не потрапляють на очі широкому загалові. Як нині з цим справи?
– Ми вже видали «Людину з кіноапаратом» на DVD, але ще не встигли передати на дистрибуцію. Та це наступний крок – усього відразу не опануєш. Поки що займаємося показами. І, до речі, проводимо їх не тільки в Києві, а й у Львові та Донецьку. Певна річ, що ці фільми не потраплять до прокату, бо в нас не існує артхаусної мережі кінотеатрів. Намагаємося це робити в межах якихось заходів.
У. Т.: Як оцінюєте участь очолюваної вами установи у цьогорічному кінофестивалі?
– Вона в межах українського стенду була успішна, особливо з огляду на те, що досі державна установа, подібна до центру Довженка, ніколи не виїжджала в зарубіжжя. Тобто якісний прорив відбувся насамперед для нас: попри велику бюрократизацію, ми спромоглися віднайти систему простішої роботи із закордонними партнерами.