Таке атомістичне бачення світу наче не залишає місця свободі волі. Та інший античний мислитель Епікур, запозичивши атомістичну концепцію Демокрита, додав до неї можливість довільних відхилень атомів від власних траєкторій, що вможливило визнання свободи волі.
Особливої виразності проблема свободи волі набула в християнській філософії. Якщо Бог все знає і визначає наперед, то свободи волі немає. Але якщо немає свободи волі, то немає і гріха, адже це не людина скоїла гріх, а так Бог передбачив і визначив. Утім, таке розуміння божественного провидіння хибує на те, що приписує Богові людський розум.
У творі «Розрада від філософії» Северин Боецій пише з цього приводу: «Тут людський розум і побачить те, чого в собі самому вгледіти не може – в який спосіб навіть усе те, що не має певності у своїй появі в майбутньому, навіть те бачить певне й визначене прозирання майбутнього, що є не якимсь припущенням, а навпаки – в жодні рамки не взятою простотою найвищого знання».
Говорячи про те, що Бог визначив усе наперед, ми природно мислимо цю визначеність у категоріях нашого розуму. У творі «Критика чистого розуму» Імануель Кант пише про те, що одною з таких категорій є причиновість, тобто зв’язок причини та її наслідку. Розуміння всіх подій світу як переплетених ланцюгів причин і наслідків своєю чергою можливо лише в нескінченно плинному лінійному й незворотному часі, в якому причини передують власним наслідкам. Цей час, на думку того ж таки Канта, разом із простором є формою нашого чуттєвого досвіду. Це означає що будь-який наш досвід плине у часі, але це не означає, що такий час є формою існування самого світу, а буття Бога й поготів.
Читайте також: Що таке філософська традиція?
Бог існує у вічності, а не в часі. Августин у «Сповіді» вказує нам на поширену помилку: намагаючись мислити вічність, ми уявляємо її як нескінченний час. Байдуже, віримо ми в Бога та вічне життя чи ні, уявляємо ми це саме так. Натомість вічність є не нескінченним часом, а вічним Тепер, де немає минулого та майбутнього, до того і після того, а отже, немає причин і наслідків. Віримо ми в це чи ні, маємо мислити божественний розум як такий, що схоплює всі можливі сценарії майбутнього в єдиному акті, перебуваючи в стані вічного Тепер. Те, що для нас є розмаїттям можливостей, для Бога є тотальною актуальністю. Ба більше, для Бога актуальні навіть ті можливості, які невідомі нам або неможливі для нас, адже йому відомі відразу всі можливості, навіть ті, що суперечать одна одній. Тож те, що ми називаємо божественним провидінням є не так передбаченням, як прямим убачанням.
Парадоксально, але в сучасному світі ми самі створили щось дуже схоже на Божественний розум. Я маю на увазі штучний інтелект. «Машина» вже давно перевершила людську спроможність прораховувати варіанти розвитку подій. Тому, скажімо, питання про те, чи може машина переграти людину в шахи, яке турбувало нас нещодавно, наразі взагалі вже не є питанням. Ясно, що може. Проблема сьогодні полягає радше в тому, що ми вже майже не в змозі зрозуміти, як вона це робить. Так само сьогодні вже не є актуальним тест Тюринґа, який полягав у тому, що людина має встановити з ким спілкується – з машиною, чи з іншою людиною. Сьогодні машина здатна настільки правдоподібно зімітувати людський розум, що людина не зможе відрізнити штучний інтелект від людського. Цікавий розвиток цього тесту пропонує Алекс Гарланд у фантастичному фільмі «Ex Machina», в якому молодий хлопець, знаючи, що спілкується з дівчиною-роботом, має спромогтися не піддатися її чарам. Але це йому не вдається. Він закохується в неї, а вона використовує це, аби вирватися на волю, залишивши його помирати в замкненому просторі, в якому відбувався експеримент. І звинувачувати її в нелюдяності не випадає, адже вона – не людина, а машина. А в машини немає сумління. І ця позаморальність машини пов’язана зі швидкістю її розуму. Адже сумління виникає на підставі рефлексії, предметом якої є не можливий майбутній стан, а вже пережитий акт. Лише на підставі такої рефлексії, я можу оцінити свої колишні дії як добрі або злі, моральні або аморальні. Так виникають докори сумління, так формується самосвідомість. Але водночас через це уповільнюється думання. Ми рефлексійні та саморефлексійні істоти. Завдяки цьому ми усвідомлюємо себе в цьому світі. Водночас саме через це швидкість нашої думки уповільнюється, тож ми ніколи не будемо здатні прораховувати ту кількість варіантів майбутнього, яку спроможний прорахувати безупинний штучний інтелект. Тому, як на мене, питання про самосвідомість машини, позбавлене сенсу. Для штучного інтелекту самосвідомість – це хвороба, яка вбиває його здатність із неймовірною швидкістю прораховувати неймовірну кількість варіантів майбутнього. Погляд у минуле – це погляд Медузи Горгони. Спогади – це скам’янілі переживання, які уповільнюють наш рух у майбутнє. Але людина може залишатися людиною лише в цій галереї статуй кам’яних господарів її минулого. Зрештою, музей, утворений із цих галерей і є простором людської культури. Так виникає культурна традиція. І лише спираючись на неї, ми можемо порушити питання про наше майбутнє. Час формування культурної традиції набагато повільніший за час комп’ютерних розрахунків можливих варіантів майбутнього. Але майбутнє людства можливе лише як майбутнє нашої культурної традиції, а не як майбутній стан алгоритмів комп’ютерних розрахунків.
Читайте також: Межі, границі, кордони…
Питання про сумління Бога ще більшою мірою позбавлено сенсу, ніж питання про сумління машини. Адже, як ми бачили, сумління можливе лише в часі, а форма існування Бога – вічність. До того ж сумління може мати лише та істота, що здатна сумніватися. Сумління виникає через напруження між впевненістю у власній правоті й сумнівом щодо правильності власних дій. А той, хто знає все, не сумнівається
Якщо Бог існує, він не випробовує нас, а просто дає нескінченний спектр можливих подій. Що саме станеться, обирати нам. Втім, хоч би що ми обрали, це відповідатиме «задуму» Бога, якщо вірити в те, що він є. Проте це аж ніяк не спричиняється до фаталізму. Адже в нас завжди залишається свобода вибору. Якщо, скажімо, припустити, що пандемія – це Божий задум, то перед нами все одно залишається вибір: коритися долі, не вживаючи жодних заходів, і молитися, сподіваючись на милість Бога, або вважаючи, що навіть смерть багатьох із нас відповідає його задуму, чи активно протидіяти цій загрозі, шукаючи різних засобів проти неї. Той, хто вірить у те, що нас створив Бог, має вірити й у те, що він створив віруси. Ми створили машини, а вірус може зробити нас заручниками наших створінь, якщо у спробах протидіяти йому ми покладатимемося лише на потужність штучного інтелекту. Втім, не забувайте, що він позбавлений сумління, тож може запропонувати нам таке розв’язання цієї Божої задачі, яке призведе до загибелі великої кількості людей. Яким стане наш світ після цього? Чи віритиме хтось із нас у Бога? Чи залишаться в цьому світі умови можливості свободи волі? І чи залишиться в цьому світі місце для нас?
Цей текст є уривком з есею Вахтанґа Кебуладзе, написаного в рамках проекту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці «Майбутнє, якого ми прагнемо», яка вийде друком у видавництві «Темпора» у вересні. Проект онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми
«Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).