Блаженніший Святослав: «Війна – це момент, коли роззявляється паща об’єктивного зла, що матеріалізується в тих, хто є носієм убивств, ненависті й руйнацій»

Суспільство
7 Січня 2023, 11:38

Про шлях, який УГКЦ пройшла після виходу з підпілля, про місію церкви в часи війни і після неї, про віру в епоху постправди, про модель взаємодії церкви з державою, про позицію Папи Франциска стосовно України, а також про календарну реформу Тиждень поговорив з Отцем і Главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом.

Фото: Департамент інформації УГКЦ

– Три з лишком десятиліття тому УГКЦ вийшла з підпілля. Тоді ж відродилась Українська держава. Війна показала, що в процесі розбудови своєї держави ми наробили чимало помилок. А що із церквою? Як би ви оцінили ці три десятиліття розбудови УГКЦ?

– Це був момент великого воскресіння нашої церкви, великого вибуху. Ми вийшли з підпілля маленькою групкою єпископату, духовенства й монашества, а сьогодні є на піку нашого розвитку в модерних часах. Такою великою наша церква не була ще з часів молодої унійної церкви. Тому це справді був час надзвичайно потужного динамічного розвитку під будь-яким оглядом. Я був свідком церкви в підпільних обставинах, але те, що ми потім побачили, перевершило всі уявлення. Народ упізнав в обличчі нашої церкви свою матір і вчительку. І той факт, що церква зуміла вистояти в часи комуністичного режиму, не була заплямована колаборацією з комуністичною владою, вийшла зі славою церкви-мучениці – це притягувало дуже багатьох. Я пригадую, як тоді українська молодь бачила в церкві щось автентичне, справжнє.

Якщо умовно поділити на кілька етапів ті 30 років, то перший етап воскресіння церкви – це була відбудова наших структур, починаючи з парафіяльного рівня. Парафії виходили з підпілля, поверталися з РПЦ назад до своєї церкви, від якої їх насильно відірвав сталінський режим тим львівським псевдособором 1946 року, – і це був період великого браку священників. І водночас – період великого вибуху покликань до монашого й до священничого стану.

Я пам’ятаю, як Блаженніший Любомир говорив, що в нас немає нічого, окрім доброго імені. І це, можливо, був найбільший скарб.

Тоді наш єпископат виставив дуже важливі пріоритети. Наші владики вийшли без нічого: без грошей, матеріальних засобів, без приміщень, але з великим моральним авторитетом. Я пам’ятаю, як Блаженніший Любомир говорив, що в нас немає нічого, окрім доброго імені. І це, можливо, був найбільший скарб. Тоді наші владики зробили дуже пророчий крок. Не маючи нічого, усе те, що отримували, вони інвестували в людину. У виховання майбутніх семінаристів. Коли питали, що вам потрібно, – нам потрібні викладачі, кадри, інтелектуали, які б могли навчати. Тоді почали дбати про освіту найкращих студентів, які масово виїжджали за кордон на навчання. Ця інвестиція в людину, в кадри є чимось, що дається взнаки лише згодом. Але це була ціль на перспективу. Я був одним із перших плодів цієї інвестиції. Так склалося, що перший виїхав за кордон на навчання, закінчив повний цикл богослов’я, захистив докторську дисертацію і як перший доктор богослов’я після виходу церкви з підпілля повернувся додому, щоб викладати. Бо справді бракувало людей. Ця інтелектуальна складова потім перетворилася на «мозок» нації, рушійну силу наших перетворень у суспільстві.

Другий етап – творення наших єпархій на Заході Україні та вихід церкви поза межі галицького гетто. Тоді наша церква нагадала всім, що ми не є галицького походження, хоча й були врятовані від цілковитої заглади саме в Галичині. Славний рух Блаженнішого Любомира з повернення осідку глави нашої церкви до Києва, початок будівництва патріаршого собору – це щось таке дуже надзвичайне. Усі дивувалися, що ті уніати робитимуть у Києві. Але це був рух до серця нашої Батьківщини. Адже будь-яка подія – навіть найкраща, навіть світового масштабу, – доки відбувалась у Львові, була лише локальною. Але всяка подія, навіть найменша, яка відбувалася в Києві, набувала загальнонаціонального значення.

Інвестуючи в людину, освіту, виховання, церква інвестувала в розбудову демократичного громадянського суспільства в Україні.

Це також був період відновлення діяльності та створення Українського католицького університету. Львівська Богословська академія трансформувалась в УКУ, який став дуже цікавим майданчиком, новітнім ареопагом. Наша церква, що за часи підпілля була названа мовчазною, враз почала говорити – артикульовано, чітко, мудро. У цей другий період виявилося, що ми є тою закваскою і дріжджами, котрі змінюють суспільство. Ми почали бути потужним фактором змін. Інвестуючи в людину, освіту, виховання, церква інвестувала в розбудову демократичного громадянського суспільства в Україні. І Революцію гідності, і навіть Помаранчеву революцію неможливо було собі уявити без певної суспільної діяльності УГКЦ. Тобто демократичні перетворення, які здійснювалися в нашій країні, були в той чи той спосіб спровоковані, приготовані, виховані, зокрема й різними інтелектуальними середовищами греко-католицької церкви. Тому ми були такі небезпечні для всіх тих, хто не хотів незалежної України.

Читайте також:   Архієпископ Ігор Ісіченко: «Кожен народ гартується, проходячи спільне випробування»  

Третій етап. УГКЦ усвідомила, що ми перебуваємо в дуже особливій позиції, на відміну від інших церков та організацій, – як структура, що має всесвітню мережу. Що ми є глобальна церква. Не церква однієї частини України, не церква, обмежена кордонами держави, а ми маємо глобальну світову спільноту, потужний світовий вимір. Ми – київська церква, так. Українська греко-католицька, яка плекає коріння Володимирового хрещення, але ми є церква відкрита, яка комунікує про наше багатство на цілий світ, говорить до нього. Молиться сьогодні і англійською мовою, і португальською, і іспанською. Але молиться на основі тих самих літургійних, богословських, канонічних принципів та засад, тою самою спільнотою й тим самим тілом Христовим. І це виявилося дуже життєдайним у контексті теперішньої війни, коли потрібно було фахово протистояти російській пропаганді, говорити до серця різних урядів, суспільств, народів про Україну. Тоді церква як голос громадянського суспільства просто була голосом пророчим. І ми сьогодні продовжуємо виконувати цю функцію. Ми де-юре не є суб’єктом міжнародних відносин, але де-факто такими вже є давно, і активно працюємо для захисту інтересів нашої держави на міжнародному рівні.

Фото: Департамент інформації УГКЦ

– Більшість українців називають себе християнами. Принаймні про це свідчили соціологічні опитування до повномасштабної війни (87% за даними КМІС, станом на червень 2021 року). Який серед них насправді відсоток практикуючих християн, зокрема серед 5 мільйонів греко-католиків? Наскільки церкві вдається виконувати свою основну функцію – вести людей до Бога?

– Це доволі складне питання. Але тактика і стратегія наших владик інвестувати в людину сьогодні дає певні плоди, саме в цьому плані. Хоча ми є церквою, яка соціологічно становить десь десяту частину українського суспільства, наша аудиторія, люди, які прислухаються до голосу нашої церкви, вважають його для себе орієнтиром, є набагато більшою. Якщо говорити про відсоток воцерковленості саме греко-католиків, то він є доволі високий, зважаючи, яка кількість людей щонеділі приходить до церкви. Це один з елементів праці церкви. Бо бути в неділю в церкві належить до твоєї християнської ідентичності. Греко-католики розуміють, що коли я занедбую відвідування недільної літургії, то тяжко грішу. Потім у тому гріху наші люди сповідаються. Утім, високий рівень воцерковленості є доволі відносним. Він не є чимось раз і назавжди даним, і тут нам потрібно активно працювати.

Церква серйозно сприймає свою місію євангелізації та катехитичного служіння. Мені приємно, що в нас діють різні євангелізаційні рухи та спільноти, які займаються, зокрема, катехизацією дорослих. Узяти хоча б прородинні рухи, де подружня духовність справді знаходить дуже глибоке раціональне осмислення. Наша церква справді намагається дбати про виховання й освіту своїх дітей. Наприклад, за рішенням синоду, коли єпископ відвідує якусь парафію й бачить чудові золоті світильники, золотий іконостас, золоті бані, а потім питає у священника, чи є у вас катехитична школа при парафії, і чує – нема, тоді єпископ визнає душпастирську діяльність такого священника незадовільною. Ідеться про певний пріоритет. Навіть є рішення синоду, що частину пожертв парафія повинна витрачати на душпастирство молоді й катехизацію. Тобто катехитичне служіння є великим обов’язком.

Часом навіть люди, які вважають себе дуже розумними та освіченими, коли починають говорити про церковні, релігійні питання, просто дивують своєю некомпетентністю.

Проте, знов-таки, ми відчуваємо, що тут будь-яка діяльність завжди буде недостатньою. Хоча зростає рух катехитичного служіння, але рівень релігійної безграмотності в сучасних обставинах просто зашкалює. Часом навіть люди, які вважають себе дуже розумними та освіченими, коли починають говорити про церковні, релігійні питання, просто дивують своєю некомпетентністю. Але ми намагаємося все робити, аби виховувати своїх людей.

До речі, це є одна з рис, що часто відрізняє наші молоді парафії в Центрі, Сході, Півдні України від галицьких парафій. Де все є традиційно, однаково, усі ходять до церкви, бо так мама ходила й бабця. І деколи для молоді це буденніє. Якщо нема особистого вибору, особистого кроку в напрямку до Христа, а все пливе за течією, тоді це творить кризу віри. А наші парафії тут, у Центрі, на Сході та Півдні здебільшого складаються з людей, які стали греко-католиками з особистого вибору, і це дає якість тим парафіям, вони дуже динамічні, місійні. Намагаються випромінювати свою віру, захоплювати серця й думки інших людей, і таким чином церква росте й розвивається.

– Що таке віра в епоху постправди? Як церква має поводитись у світі, де під сумнів ставляться навіть об’єктивні, доведені факти, а людина вимагає дедалі більшої свободи?

– Це доволі складний феномен, про який немає однозначної відповіді, але є певний спосіб, як жити в такому світі постправди. Тут є кілька фундаментальних засад. Перша – суто антропологічного характеру. У будь-яких культурах, світах чи соціальних матрицях людина завжди лишається людиною. А людина, то вам скажуть усі, є істотою релігійною. Вона шукає чогось вищого, якоїсь вищої цілі в житті, заради якої вартувало б жити. Жити лише вегетативним життям – поїв і поспав – людині стає нудно. Навіть тоді, коли вона живе в заможному суспільстві. Під час війни ми бачимо, що свідомість якоїсь вищої цілі, за яку вартує не лише жити, але за яку можна віддати життя, може бути каталізатором потужних соціальних перетворень і змін. Сьогодні українці фактично руйнують стереотипи світу постправди, бо кажуть, що є якась правда, за яку ми готові померти. Отже, є оця глибинна, фундаментальна потреба людини у вічному. Декарт говорив, що це такий слід Бога в нашій свідомості, який буде постійно витягати нас за межі всього того, що ми вже опанували. Деякі філософи казали, що людина за своєю природою – це є автотрансцеденція. Тобто людина сама себе завжди хоче перевершити, і коли її закривають у якихось рамках, вона ті рамки завжди буде ламати. І ви добре кажете, що коли їй накладають ті чи ті обмеження, то вона буде постійно їм кидати виклик. Але християнство – це не про обмеження. Це якраз дорога до реалізації внутрішнього бажання пізнати те, чого я прагну.

Сьогодні українці фактично руйнують стереотипи світу постправди, бо кажуть, що є якась правда, за яку ми готові померти.

У світі постправди існує конфлікт між об’єктивною та суб’єктивною дійсністю. Цей світ був спричинений певним перетворенням європейської філософії, яка деконструювала об’єктивну дійсність. Тобто, якщо я є тим, хто творить дійсність, я вирішую, що є справжнє або несправжнє. Якщо я є мірилом правди, то тоді ця правда перетворюється лише на суб’єктивну «мою правду». І тому сьогодні часом ми намагаємося в такому світі постправди говорити про певне розрізнення між правдою та істиною. Цікаво, що це розрізнення можна гарно показати саме в українській мові. В італійській це дуже складно зробити. Кожен має свою правду, але істина є одна. Це об’єктивна істина – вона існує.

Читайте також:   Кредо Достоєвського: колективна покора, індивідуальна розгнузданість  

І, можливо, відповіддю на цей пошук людини в умовах постправди буде розмова між Ісусом Христом та Пилатом. Пригадуєте, Христос каже до Пилата: «Я прийшов у цей світ для того, щоб свідчити істину». На що Пилат йому каже: «А що таке істина?» І розмова переривається. Христос для нас, християн, є істиною. Для нас істина – не щось, а хтось. Божественна особа є об’єктивною реальністю, до якої ти так чи сяк змушений будеш вийти. А Пилат говорив про приватну правду. Його приватною правдою було те, що коли він не засудить бунтівника, то його можуть усунути з посади. Його приватною правдою було зусилля робити власну кар’єру в імперії – що йому якийсь там учитель! І тут приватна правда зустрілася з об’єктивною істиною. Розмова перервалася, бо між тими двома видами правди виникла ціла прірва.

Приватна правда засуджує на смерть об’єктивну істину, але остаточно та об’єктивна істина перемагає.

Але цікаво, що Христос каже: «Я прийшов свідчити істину». Не накинути, не примусити, але посвідчити. Усемогутній Бог дає, щоб його розп’яли і вбили. Суддя живих і мертвих постає на суді перед тим Пилатом. Приватна правда засуджує на смерть об’єктивну істину, але остаточно та об’єктивна істина перемагає. Те саме діється у світі постправди. Приватна правда засуджує на смерть об’єктивну істину. Були європейські філософи, які говорили про смерть Бога, але він існує. І ми як християни є свідками тої істини й маємо її проповідувати. Навіть коли вона може суперечити якійсь приватній правді тої чи тої групи. Ми сьогодні бачимо, що справді особа, людське життя, гідність людини є об’єктивною істиною. І за цей глибокий сенс українці готові віддати життя. Ми захищаємо гідність людини, захищаємо життя від того, хто нас засудив на смерть, сказав, що ми є помилкою історії, що України не повинно було існувати, українського народу немає, і вони прийшли, щоб убити нас. Убити об’єктивну істину. Вони, бідні, не можуть зрозуміти, що ми є. Не можуть із тим змиритися. Що Україна постала, і ніхто й ніщо не може її заперечити. І це сьогодні притягує багатьох. Європейці кажуть: «О, дійсно, Україна вмирає за ті європейські цінності, які ми вже забули і втратили!» Втратили в контексті постправди.

Фото: Департамент інформації УГКЦ

– Як війна вплинула на вашу паству? І чим ця війна є для вас особисто?

– Усяка війна є найвищим абсурдом. І той абсурд якось раціоналізувати чи пояснити неможливо. Війна – це момент, коли роззявляється паща об’єктивного зла, що матеріалізується в тих, хто є носієм убивств, ненависті й руйнацій. Справді, я чув багато від наших військовослужбовців, що хто хоча б раз потрапив під обстріл, то розуміє, що Бог є, Бог існує. Тільки в певних моментах це радше прояв отого глибокого людського пошуку вічності, прояв людської сутності як релігійної істоти. Але того, що Бог є, замало. Треба ще з тим Богом познайомитися. Тому цей природний релігійний сентимент потрібно євангелізувати. І тому в цей момент такої великої тривоги, болю, страждання церква має унікальне завдання: вона має познайомити людину з тим Богом, якого людина досвідчила в цих екстремальних обставинах. Бути посередником тої зустрічі.

Читайте також:   Архиєпископ Ігор Ісіченко: «Йде війна між світами любови й ненависти»  

Я багато думав і багато разів повторював одну фразу, яку почув від пана Кличка, нашого київського міського голови, під час, можливо, одного з найтяжчих моментів облоги Києва. Із початку повномасштабної війни церква намагалася врятувати людське життя. Це був такий спонтанний рух. Ми допомагали людям евакуйовуватися, готували різного роду бомбосховища, годували голодних, одягали тих, хто втратив одяг і майно, приймали внутрішньо переселених осіб. Тобто церква почала бути осердям, мотором потужного волонтерського руху. Кожна наша парафія, кафедральний собор, монастир перетворилися на форпост соціального служіння й допомоги постраждалим від війни. Але в тих умовах була одна небезпека для всіх нас, і про цю небезпеку пан Кличко так чітко сказав, можливо, навіть до кінця не усвідомивши глибину тої фрази. Я прийшов до нього, бо для нас було важливо зрозуміти, що діється в Києві, скільки людей залишилося, які є нагальні потреби, щоб на них адекватно відповідати, щоб ми не дублювали роботу інших соціальних інституцій міста. Він мені дуже гарно описав загальну панораму стану громади Києва, нагальні потреби, але в кінці каже таку фразу: «Але більше, ніж хліба та одягу, від церкви ми сьогодні потребуємо слова надії».

Бо церква – це не клуб соціального служіння, не ще одна громадська соціальна служба. Саме церква має слово надії.

Це фраза, повірте мені, над якою я думаю по сьогоднішній день. Бо церква – це не клуб соціального служіння, не ще одна громадська соціальна служба. Саме церква має слово надії. І пан міський голова розумів, що він може дістати для своїх киян усе, що потрібно: одяг, харчі, але слова надії він не має. А без надії все вмирає. Якщо ми не маємо надії, що переможемо в цій війні, якщо не маємо надії, що правда на нашому боці, якщо не маємо надії, що сам Бог є присутній між нами в Києві, тоді всі наші зусилля марні. Як каже псалом, якщо не Бог збудує дім, то даремне трудиться будівничий, якщо не Бог охороняє місто – даремно пильнує сторож. І я зрозумів, яку важливу роль і силу має проповідь церкви в умовах війни. Проповідь того Божого слова, яке нам Господь Бог доручив. Мало того. Церква має якісь унікальні ліки, бальзам на рани, якого не можна дістати в жодній закордонній аптеці. Якісь такі вищі, Богом дані дари, які вона має, і повинна тими дарами ділитися зі своїм народом. Зливати той бальзам на рани народу, проповідувати істину, повинна познайомити людину з тим Богом, який є поруч навіть під час облоги Києва чи під час бойових дій.

– Які виклики стоятимуть перед церквою після перемоги?

– Дуже багато викликів. Усіх ми не бачимо, але вже декілька можу назвати. Ми розуміємо, що сьогодні в Україні ведеться особлива боротьба за збереження демократії. Ми розуміємо: воєнний стан, є повітряна тривога – і треба йти в бомбосховище, є певні обмеження, певні демократичні суспільні інституції не діють, треба виконувати умови комендантської години, і нема на те ради. Але світ нас сьогодні підтримує через те, що ми є демократична держава, яка бореться з новітнім тоталітарним режимом. Я згадував, що від самого виходу з підпілля наша церква взялася за розбудову демократії і громадянського суспільства в Україні. На жаль, сьогодні є велика спокуса певних видів тоталітаризму всередині України. Часом так буває, що жертва узалежнюється від свого мучителя й підсвідомо його імітує. Якщо після завершення війни ми не будемо розбудовувати демократичні інституції, якщо не будуть незалежні суди як окрема гілка влади, якщо в нас не буде справжнього парламентаризму, який справді буде представляти інтереси народу з усією різношерстістю його політичних уподобань, якщо виконавча влада не буде справді владою, а не інструментом у руках якогось керівника, що тільки смикає за ниточки, ну тоді, я думаю, що ми швидко втратимо підтримку наших партнерів, які сьогодні нам так активно допомагають. Тобто сьогодні ведеться боротьба за демократію, і ми за всяку ціну повинні виграти цю внутрішню боротьбу.

Ті, хто при владі, завжди матимуть приховане бажання бути при владі вічно. І це теж може бути викликом.

Часами є відчуття, що ми втомилися від демократії, бо вона означає мою особисту відповідальність за мою державу. Дуже хотілося б оту відповідальність із себе зняти й повісити на гвіздок. Щоб хтось інший нею займався. Але ми мусимо брати відповідальність за свою державу особисто. Це ми повинні дбати про можливість вільних і справедливих виборів, це ми мусимо мати можливість міняти владу, якщо до цього буде потреба. Отож, функціонування демократичних інституцій справді вільної держави – це й буде те спільне завдання, яке ми мусимо здійснити як народ після завершення війни. Сьогодні я не бачу в країні жодного українця, який би в принципі із цим не погоджувався. Але, на жаль, ті спокуси позбутися особистої відповідальності за свою державу часом можуть бути дуже настирливими. А з другого боку, очевидно, що ті, хто при владі, завжди матимуть приховане бажання бути при владі вічно. І це теж може бути викликом. Ми сьогодні вдячні і президенту, і нашій владі, що вони справді дуже вправно взяли в руки справу оборони України, Богу дякувати. Але я думаю, що ми виграємо цю війну, і після завершення воєнного стану мусимо справді розбудовувати нашу Україну як країну розвинутої демократії.

Читайте також:   Гуркіт двигунів і цокіт молотків. Що змінюється у потрощеній росіянами Бородянці  

Друга річ, про яку я б хотів згадати, це є лікування ран нашої Батьківщини й нашого суспільства. Ця проблема буде на десятиліття. Ми є дуже зраненим народом. Ми до кінця не усвідомлюємо глибини цих ран. Тому лікування ран війни є головною точкою нашого душпастирського загальноцерковного плану, який ми прийняли на період до 2030 року. Так стається, що під час війни, коли ми всі чуємо себе загроженими, Збройні Сили України перетворюються майже на ідола. Кажемо: «Вірю в ЗСУ». Супер! Ми мусимо підтримувати Збройні Сили й надалі. Але коли війна закінчиться, на жаль, історія інших країн показує, що цих героїв, цих інвалідів війни дуже легко забувають. У кращому випадку, будуть згадувати раз на рік у день перемоги і вручатимуть їм квіти. А як вони житимуть щодня? Як даватимуть собі раду із власними ранами, не тільки тілесним? Це є питання. Ще студентом я бачив ветеранів аргентинського війська, які воювали за Фолклендські (Мальвінські) острови, вони як жебраки просили милостиню. Було жахливо на це дивитися. І при тому, що багато міст називали площі й вулиці «Malvinas Argentinas», але про того героя, який утратив ноги на тій війні, усі забули. Я дуже боюся, щоб часом такого не сталося в Україні. Бо поки є дуже престижно одягати військову форму й піаритись на фоні війська, то всі це роблять, а як потім обставини зміняться, боюся, щоб наші справжні герої не були покинуті. І тому нам треба дбати про них на дальшу перспективу, створювати відповідні реабілітаційні центри – ми про це вже говоримо на сході наших владик. Лікування ран війни буде величезним завданням цілого суспільства, держави й церкви.

Поки є дуже престижно одягати військову форму й піаритись на фоні війська, то всі це роблять, а як потім обставини зміняться, боюся, щоб наші справжні герої не були покинуті.

Ще одна річ, про яку я особливо хочу згадати, це українська сім’я, родина. Ми бачимо, що родина як вільний нерозривний плідний союз чоловіка та жінки, відкритий до народження дітей, є базовою клітиною суспільства кожної держави й народу. Сьогодні родина є однією з перших жертв цієї війни. Батько воює на фронті, жінка з дитиною або за кордоном, або змушена перебувати деінде як внутрішньо переселена особа. Що буде з тою родиною? Як нам зробити, щоб дитина могла мати маму й тата разом? Як нам діяти, щоб ті мільйони українців, які виїхали, повернулися додому?

Захист унікальності, гідності української сім’ї має стати частиною державної політики й бути в центрі уваги суспільства. Коли цього не буде після закінчення війни, тоді ціле суспільство буде дуже хворе. Якщо клітини нашого тіла не здорові, якщо вони неправильно розмножуються – ми хворіємо на рак, який нас убиває. Коли ця базова клітина суспільства не буде здоровою, не матиме можливості бути захищеною, якщо не будуть створюватися нові здорові повноцінні сім’ї, то ми так легко не зможемо вийти з тої рани, у яку нас впровадила ця війна.

Сьогодні ми кажемо – «я вірю в ЗСУ» для того, щоб перемогти у війні. Після закінчення війни ми мусимо сказати «Я вірю в українську родину».

Уже багато хто говорить, що Україна буде переживати страшну демографічну кризу. Тому що цей мільйонодефіцит населення, який створила війна, даватиметься взнаки. Якщо українці з-за кордону не повернуться до своєї Батьківщини, якщо справді будуть боятися народжувати дітей у своїй країні, то яке майбутнє такого народу? Це дуже складні виклики, ми вже починаємо над ними думати і працювати. Але це має стати таким трендом, як сьогодні ми кажемо – «я вірю в ЗСУ» для того, щоб перемогти у війні. Після закінчення війни ми мусимо сказати «Я вірю в українську родину».

Фото: Департамент інформації УГКЦ

– Папа Франциск, який є другом України, після 24 лютого зробив чимало заяв, що обурювали наше суспільство. Наприклад, сказав, що шанує «російський гуманізм» і високо цінує Достоєвського. Це дуже дисонує з тим, що українці знають про правдиву імперську, шовіністичну суть російської культури. Що це – особливий стиль ватиканської дипломатії, дефіцит розуміння того, чим насправді є Росія, чи неможливість українській церковній дипломатії донести до Ватикану нашу правду про цю війну?

– Ні одне, ні друге, ні третє. Папа дуже добре поінформований, він дуже глибоко співчуває Україні й розуміє, що діється. Тільки питання, як діяти? Справді Святіший Отець був переконаний, що зупинити війну можна дипломатичним шляхом. Це не вдалося. Тобто всякий крок Апостольської столиці в напрямку до Росії, для того, щоб зупинити агресора, не вдався. Це викликає певну фрустрацію. Окрім дипломатії, іншого інструмента, щоб запобігати конфліктам чи війнам у світі, а потім їх завершувати, у Ватикані немає. Відповідно до традицій першого тисячоліття, Апостольська столиця і Святіший Отець завжди вважався найвищим арбітром у різного роду суперечках, конфліктах, навіть у війнах. Ватиканська дипломатія, властиво, породила європейську дипломатію, щоб можна було конфліктуючих, воюючих між собою в той чи той спосіб зупиняти і примиряти. Іншого способу у Ватикану немає. Дипломатія – це є завжди стосунки. І тому в таких стосунках, відповідно до тисячолітньої традиції, Папа має бути понад конфліктом. Тобто він не повинен ставати на одну зі сторін конфлікту, бо тоді тільки підливає олії у вогонь і стає нездатним бути посередником між двома сторонами, які між собою воюють.

Ми бачимо, що війна в Україні має свої етапи, і на даному етапі якогось місця для дипломатії нема.

Нам би дуже хотілося, щоби Папа відразу став на бік України, але дозвольмо йому виконувати функцію Вселенського Архієрея. Хоч він є глибоко емпатичний із нами, як і його попередники, він намагається зберегти канали спілкування і з одними, і з другими, для того, щоб потім допомогти тим, хто є жертвою цієї війни. До речі, багато разів було сказано та написано на моє ім’я в різних документах і листах Святішого Отця, що ватиканська дипломатія для наших послуг відкрита. Тільки ми бачимо, що війна в Україні має свої етапи, і на даному етапі якогось місця для дипломатії нема. Коли говорять гармати, то музи мовчать. Але я переконаний, що той період прийде, і тоді ми ще побачимо всю силу мистецтва дипломатії, яку для зупинки цієї війни, для стримання агресора й виявлення правди може зробити ота тисячолітня роль Апостольської столиці. Очевидно, не всі сьогодні в Україні до кінця розуміють, що таке Апостольська столиця. Що це не є суто релігійна інституція, а і суб’єкт міжнародного права, і певний центр світової дипломатії.

Друга річ, про яку варто сказати, і це доконаний факт, що Росія вкладала та вкладає величезні ресурси у пропаганду своєї культури на Заході, зокрема в інтелектуальних колах Католицької церкви. Ви казали, що Папа згадував про гуманізм Достоєвського. До речі, я саме потрапив до нього на аудієнцію, у той самий день 7 листопада, коли в Україні був черговий медійний скандал через його висловлювання в літаку по дорозі з Бахрейну, коли він говорив «о, такий великий гуманізм Достоєвського…». Але ми не дослухали, що він хотів сказати. Я його спитав тоді на аудієнції, а ви знаєте, що сьогодні про вас говорять в Україні? Він каже: що? Що ви погано читали Достоєвського. Чому? Тому що українці так зрозуміли, що ви вважаєте росіян великими гуманістами, а де-факто вони є злочинці сьогодні в Україні. Та він не це мав на увазі.

Читайте також:   Що не так з РПЦ, або Мрії псковського десантника під час літургії  

І справді, ми в розмові з ним сформулювали три важливі пункти, які, я думаю, дуже важливо донести до загального відома українського читача. Перед початком Другої світової війни всі культурні люди Європи, коли чули слово Німеччина, уявляли собі високу німецьку філософію XIX століття, високі взірці музики й поезії німецького народу. І у всіх була велика ілюзія про велич та культуру цієї європейської нації. Але при владі були нацисти, і весь світ потім із жахом побачив злочини Голокосту й Аушвіц. Усі дивувались, як такий великий культурний європейський народ міг таке сплодити, таке вчинити. От Папа думав у тій самій логіці: як такий культурний високоосвічений народ міг допустити такі злочини сьогодні в Україні? Це була головна думка Папи.

Сьогодні в західному світі є багато надто романтичних уявлень про Росію, які є плодом величезного зусилля. Цілі єзуїтські кола в римських університетах викладали предмети «ідея руссо» («російська ідея»), «російська духовність». А коли йшлося про православну духовність, то вважалося, що саме російська православна духовність є найкращим виявом усього православного світу. Я не знаю, чи існує сьогодні бодай якийсь серйозний освічений богослов у світі, який би не захоплювався тим самим Достоєвським чи Соловйовим, який би не читав книжку «Розмови прочанина з його духовним отцем» про Ісусову молитву. Це є певні категорії мислення. Але при владі є нацисти. І тоді всі дивуються: Боже, як такий благородний, буцімто культурний народ може допускати такі нелюдські тортури, масові вбивства в Україні й вести геноцид українського народу з тими масовими братськими могилами, які відкриваються? Як це можливо?

Росія, її влада, включно з Російською православною церквою, породили сьогодні ідеологію «русского міра», яка є ніщо інше, як християнська реінкарнація ідеології ІДІЛ.

Тобто цей культурний шок, як ми кажемо, когнітивний дисонанс із тими уявленнями про Росію, російську церкву, які академічний світ десятиліттями розбудовував, сьогодні контрастує, або прямо розбивається об цю об’єктивну істину, про яку ми говорили. Яка сьогодні оприявнюється в Україні. Це той процес певної дерусифікації, який має пройти інтелектуальний світ. Не тільки Католицька церква, але і Православна, і наші протестантські брати, і, зокрема, європейська культура. Бо тої вимріяної, уявної високодуховної Росії, на жаль, уже сьогодні не існує. Можливо, вона ще колись відродиться, побачимо. Але ця війна показує, що Росія, її влада, включно з Російською православною церквою, породили сьогодні ідеологію «русского міра», яка є ніщо інше, як християнська реінкарнація ідеології ІДІЛ. Із тими самими постулатами: релігійне виправдання насилля, демонізація колективного Заходу й цей православний шахідизм, де кожен, хто буде воювати в Україні, відразу потрапить до раю. Це є певна провокація проти Христового Євангелія як такого. Це є виклик щодо вірогідності християнського меседжу до майбутніх поколінь. Богу дякувати, що ісламський світ знайшов у собі антитіла, які відторгнули провокацію ІДІЛ, цей небезпечний вид інструменталізації релігії з дуже агресивною політичною метою. Я дуже сподіваюся, що християнський світ, на міжконфесійному рівні, зможе теж відторгнути цю провокацію ідеології «русского міра» для того, щоб зберегти моральний авторитет християнства як такого й вірогідність Христового Євангелія для майбутніх поколінь. Бо якщо ні – нас чекатиме просто дика секуляризація.

– Чи має світове християнство, в особі лідерів, якось відреагувати на цю ситуацію та засудити позицію РПЦ і Патріарха Кіріла?

– Уже реагують. Очевидно, що ідеологія «русского міра» зродилася в лоні РПЦ, яка потім запропонувала її злочинній владі, і це є передусім внутрішньо православна проблема. Ми бачимо, що сьогодні православний світ уже відреагував. Є відома заява, яку підписали понад півтори тисячі православних богословів, що мають владу та повноваження інтерпретувати православне віровчення. Вони назвали це єрессю. Це дуже серйозна річ.

Нещодавно я мав дуже цікаві зустрічі з очільниками англіканської церкви. До Києва приїжджав Архієпископ Кентерберійський Джастін Велбі та один із найбільш шанованих авторитетних англіканських єпископів із південної Африки. Я їм говорив про те, що необхідно на найвищому інтелектуальному рівні вивчати цю ідеологію «русского міра», щоб за допомогою об’єктивності наукового методу можна було відкрити всю небезпеку цього. Вони дуже дякували мені за цю пропозицію й обіцяли, що будуть це робити. Тобто, якщо інтелектуальний світ, хоча б протестантсько-англіканського кола, дасть свою оцінку, це буде дуже потужний меседж. Ще в травні я написав листа до всіх очільників папських католицьких університетів, де їм сигналізую всю небезпеку ідеології «русского міра» для християнства і прошу вивчати цю ідеологію, для того, щоб дати їй відповідну богословську оцінку. Що швидше ми розкриємо цю колосальну небезпеку, то більше врятуємо людських життів. Бо це ідеологія, яка вбиває. Не просто шкодить тим чи тим академічним процесам, вона реально вбиває сьогодні в Україні. І я отримав дуже гарний відгук від ректорів різних університетів.

Світ працював над пошуком вакцини проти COVID-19, тепер, думаю, має працювати над пошуком вакцини проти «русского міра», бо інакше його в новому тисячолітті чекатимуть дуже непрості часи.

Щобільше, Всеукраїнська Рада Церков, у порозумінні з офісом омбудсмена, готує й пише листи до різних світових інтелектуальних центрів (не релігійних), де сьогодні формується думка міжнародної спільноти, із подібними проханнями про глибоку аналітичну працю, для того, щоб світ, абстрагуючись від суто релігійного контексту, зміг усвідомити всю небезпеку цієї ідеології, як свого часу усвідомив небезпеку нацистської ідеології. Тобто процес почався на дуже серйозному науковому, міжконфесійному, екуменічному рівні. І я сподіваюся, що це дасть свої плоди.

Я все-таки вірю в об’єктивну істину. І як колишній науковець вірю, що саме сучасна наукова методологія є справді добрим інструментом для пізнання об’єктивної наукової істини, раціональної істини. Тому ми мусимо задіяти всі методи, щоби протистояти цій вбивчій ідеології, щоб і християнський світ, і людство назагал таки випрацювали потрібні антитіла. Світ працював над пошуком вакцини проти COVID-19, тепер, думаю, має працювати над пошуком вакцини проти «русского міра», бо інакше його в новому тисячолітті чекатимуть дуже непрості часи.

Фото: Департамент інформації УГКЦ

– Наскільки тісно церква може собі дозволити співпрацювати з державою в цьому контексті? Де пролягає межа між продуктивною співпрацею задля спільного блага й токсичним симбіозом світської та духовної влади?

– Цікаво, що це питання було в центрі дискусії генеральної асамблеї папського дикастерію з питань єдності християн і міжрелігійного діалогу. Це таке ватиканське міністерство. Я є членом цього дикастерію. Там було сказано, що напад Росії на Україну й позиціювання патріарха Кіріла та РПЦ у цій всій трагедії поставили в кризу чинну дотепер, зокрема у православному світі, модель стосунків між церквою та державою. Це дуже цікавий стейтмент, який був плодом дискусії.

Читайте також:   Операція «Фініс» 

Існувала традиційна візантійська модель державно-церковних стосунків, яка знана під назвою «симфонія» між церквою й державою. Є славний твір Євсевія Кесарійського, який написав першу працю з політичного богослов’я «Vita Constantini», де імператора Костянтина змальовано як нового Мойсея, як першого християнського імператора. Константин почав домінувати над церквою. Ми бачимо, як сьогодні православний світ не може скликати Вселенського собору, бо нема імператора, який колись це робив. Таким чином, церква виконувала функцію носія певної християнської державної ідеології, а держава захищала церкву, її права, поширювала християнство поза межами імперії, забезпечувала істинність, переслідувала єретиків і так далі. Така модель, зокрема в Росії, потрапила в тотальну кризу, тому що в сучасному світі не існує християнських держав. І немає християнського імператора чи християнського президента. Тобто державна російська структура не є християнською й не можна ставитися до Путіна як до Костянтина, хоча дехто й наділяє його такими месіанськими ознаками, як єдиного та останнього захисника традиційних цінностей. З другого боку, церква справді стала сьогодні невільницею безбожної секулярної влади. Удає, що ця влада християнська, але вона такою не є, бо християнських імперій у природі більше немає. Ось тому симфонія не функціонує.

Західна церковна традиція мала іншу модель співіснування між церквою й державою ще починаючи з IV століття, коли католицькі єпископи вимагали від імператора Західної Римської імперії втрутитися в догматичні питання, щоб переслідувати єретиків, але він сказав: «Я є світська особа». Тому там такого не було, і церква деколи домінувала над світською владою. Навіть претензія римських пап на те, щоб мати не тільки духовну, а й земну владу, була антитезою до того, що було у Візантійській імперії. З другого боку, це теж була постійна боротьба за незалежність світської влади від церковної.

Ми не хочемо втручатися в державні рішення й казати, хто має бути призначений на яку посаду, але ми відстоюємо певні цінності, які повинні лягти в основу здорового суспільства.

Сьогоднішнє вчення Католицької церкви має засаду партнерських стосунків між церквою й державою. Зокрема, у новітніх реаліях у більшості держав є відокремлення церкви від держави, що, втім не означає їхньої самоізоляції чи сепарації. Такого типу модель партнерських стосунків між церквою й державою вибудовувалася в Україні впродовж минулих 30 років. Саме діяльність ВРЦіРО і є прикладом доброго партнерства з державою. Ми не хочемо втручатися в державні рішення й казати, хто має бути призначений на яку посаду, але ми відстоюємо певні цінності, які повинні лягти в основу здорового суспільства. Водночас держава не повинна втручатись у внутрішні справи церков і релігійних організацій. Це дуже крихка грань. Але я думаю, що це дуже правильна грань. Тобто ми хочемо бути партнерами, які співпрацюють задля добра українського народу. Досі нам це вдавалося. Ми пережили різні спроби узурпації влади, і деколи незалежний голос Церкви був дуже потрібний.

Церкви сьогодні розуміють: якщо стануть простим інструментом у руках державної влади, то відразу втрачатимуть свій авторитет у суспільстві. Наші вірні дуже ревно оберігають незалежність своєї церкви. І висловлюють велику недовіру та критику тим представникам церкви, які ангажують себе в якихось партіях чи стають на бік тої чи тої політичної сили тощо. Тому отака джентльменська дистанція з одного боку, а з другого – партнерські стосунки і співпраця, думаю, є гарними принципами, які ми повинні відстоювати, і на них будувати нашу працю.

– Українське суспільство на фоні війни швидко змінюється, відмовляючись від колоніального спадку. Чому церква не скористається нагодою й не вирішить нарешті календарне питання?

– Ми хочемо скористатися. Я вам поясню, чому ми так обережно до цього підходимо. Питання календарної реформи в Україні – це історія календарних воєн. І ту саму історію переживала як православна сторона тієї колись єдиної Київської митрополії, так і унійна. Я назву тільки три моменти історії календарних воєн, і ви побачите, чому ми такі обережні, дмухаємо на холодне, як то кажуть, бо вже не раз попеклися. Коли Папа Григорій проголосив реформу календаря, польський король Стефан Баторій своїм декретом запровадив новий календар у своїй державі. І насаджувався цей календар силою. Державна влада почала закривати церкви для православних, виганяла священників і вірних із Різдвяних богослужінь, що провадилися за юліанським календарем. Цікаво, що центром календарних воєн у межах Речі Посполитої тоді став саме Львів. Православні категорично сказали «ні», унійні митрополити і єпископи трошки делікатніше на цю тему висловлювалися, бо з одного боку знали, що це треба робити, а з другого, бачили, що такий тиск із боку влади просто зламав усі можливості спокійно сприйняти цю реформу.

Питання календарної реформи в Україні – це історія календарних воєн.

Та рана залишилася по сьогодні. Наша церква в Галичині, чи навіть у сучасній Польській державі, часом говорить про новий стиль як про «польський календар». І це є об’єктивна дійсність, яка нікуди так легко не пропаде. Це пам’ятають як православні, так і греко-католики. І в мене таке відчуття, що православні в Києві швидше перейдуть на новий стиль, ніж православні в Галичині. Бо ці негативні моменти з минулого зберігаються в підсвідомості.

Другий момент, дуже красномовний, був на початку ХХ століття, коли наша церква опинилася в межах відновленої Польської держави. У нас були єпархії, які вже перейшли на григоріанський календар, а потім мусили повернутися назад, бо тоді серед нашого патріотичного націоналістичного суспільства панівним було гасло «Геть від поляків!». І календарна реформа викликала в очах суспільства закид до церковної ієрархії в полонізації. Серед повоєнних емігрантів, які виїжджали за кордон, навіть були люди, які присягали на Євангелії зберігати вірність традиціям свого народу і юліанському календарю. Ми бачили календарні війни в Чикаго та інших наших поселеннях Північної Америки. Попередні хвилі еміграції там не мали тих сентиментів і хотіли інтегруватися в тамтешнє суспільство, але повоєнна еміграція після Другої світової війни привезла із собою це відчуття, що старий стиль є нашою ідентичністю, і тоді наша церква, яка опинилася в латинському морі, боялася в нім розчинитися. З тієї самої причини українські православні в діаспорі так і не перейшли на новий стиль і вважали це частиною своєї православної тотожності.

Читайте також:   Українсько-польські взаємини: ретроспектива і майбутнє  

Ми в Україні сьогодні маємо унікальну нагоду й не хочемо її змарнувати. Ми про це глибоко й дуже відкрито говорили з Його Блаженством Митрополитом Епіфанієм. Я представив йому міркування нашого синоду щодо можливості переходу на новий стиль. Православна церква України поки збирає свій досвід можливої календарної реформи, і нам дуже важливо обмінюватися цим досвідом. Побачимо, чи дійде до організації цієї спільної робочої групи, але я вважаю, що нині втратити історичний момент, коли наше суспільство справді готове до цього, було б великим гріхом.

Завжди є якась група, яка цю реформу не приймає, і тому все пастирське міркування сьогодні – про те, як мінімізувати втрати, коли такий крок буде зроблений.

Хоча, знову-таки, треба мати на увазі, що такого типу календарні реформи ослаблюють церкву, це об’єктивна істина. Завжди є якась група, яка цю реформу не приймає, і тому все пастирське міркування сьогодні – про те, як мінімізувати втрати, коли такий крок буде зроблений. Як вчинити, щоб не повстали нові поділи й розколи всередині наших церков. Тому так важливо, щоб православні та греко-католики це разом робили. Це допоможе мінімізувати втрати як з одного, так і з другого боку. Це показує досвід календарної реформи у Греції, до речі, Блаженніший Епіфаній про це згадував, де по нинішній день близько 20% людей не перейшли на новоюліанський календар. Тому що серед кожної релігійної спільноти є прогресисти й консерватори. Зокрема, у православному світі консерватори часто вважають, що все старе є благочестиве і святе, а все нове – майже єретичне.

Тому ті рухи є доволі непрості та делікатні. Якщо сьогодні в Україні є якась помісна церква, яка найбільше готова до календарної реформи, то це є наша. Я тішуся, що та готовність з року в рік зростає. Але нам справді все треба робити дуже второпно й мудро, зважаючи на попередню історію та ділячись досвідом із православними братами. Треба зробити все, щоб такого типу кроки ми могли робити разом. Бо нам би справді не хотілося знекровлювати і знесилювати наше суспільство під час війни ще й черговими календарним війнами. Тому теж була дискусія, коли є принагідний момент, щоби це зробити. Але якщо говорити назагал, сьогодні календарне питання не є найбільшою проблемою наших церков. Найбільшою проблемою є війна і як собі дати раду з тим великим болем, який ми сьогодні переживаємо.

101