Білухи Білого моря

Подорожі
26 Березня 2012, 15:45

Засідка для горбуші

Про поїздку на Біле море я мріяв давно – понад 10 років, але все якось не вдавалося її здійснити. То пора року не та, то часу бракує. І ось! Нарешті зібрав спорядження та апаратуру, дістався до Москви, там зустрівся з іншими членами групи. Ми сіли в потяг Москва – Мурманськ і за добу вийшли на станції Чупа.

Наша перша мета – дайвцентр Nereis, розташований на березі моря в селищі Чкаловський, за три години подорожі на авто від станції Чупа. На місце прибули на світанку. Стомившись, усі пішли відпочивати, а я подався фотографувати північну красу. Насолодившись абсолютно божевільним світанком, поліз у воду. Вирішив влаштувати розвідку, перевірити те, про що читав і що чув. Спершу продовжу тему пейзажу, плавно переводячи її з наземної зйомки в підводну. Вибравши відповідне місце для фотографії «в півводи», я виявив, що вода в серпні (найтепліша пора року у цьому краї) тепла, за північними мірками – від +12 на поверхні до +2°С на глибині 30 метрів. Але в такій воді довго не посидиш. За пару годин, неабияк змерзнувши, я виліз на берег, зігрівся гарячим чаєм, змінив плівку, висушив спорядження – тут прокинулися мої товариші. Поєднуючи сніданок із брифінгом, вирішили розділитися на дві групи: перші обстежують бухту, де я вже встиг попірнати, інші їдуть на річку Кереть – знімати нерест горбуші.

Поспілкувавшись дорогою з нашим гідом, я зрозумів, що акваланг там може й не знадобиться – річка мілковода, тому місцями її можна перейти у брід, а там де є «пристойна глибина», до 6 метрів – досить темно. Способів зйомки полохливої риби існує, звичайно ж, багато.

Прикормом – горбушу, що йде на нерест, навряд чи спокусиш. Напливом теж не візьмеш – у такій течії годі розігнатися. Залишається лише залягти й дочекатися, доки риба почне сприймати тебе як частину рельєфу. Єдиний недолік такого методу – температура води +6°С. Моя думка про те, як слід знімати горбушу, суперечила концепції товаришів – усі вирішили йти на глибину. Діставшись місця, були вражені видовищем: річка майже кишіла рибою, куди не подивишся – усюди горбуша. Здавалося, її можна збирати як гриби, а не сфотографувати може лише ледар. Та це лише здавалося – робиш перший крок у воду, і всі навтікача. Я вибрав найвужче та рибне місце, таке, щоб можна було і між каменями влаштуватися (аби течією не зносило), і щоб водою трубку не заливало – улігся й чекаю…. Перші 30-40 хвилин, якщо і пропливла риба, то не на знімальній відстані. Але потихеньку горбуші перестали мене помічати й почали підходити ближче, то по одній, то зграями. Справа дійшла до того, що вони були майже всюди, плавали між руками та ногами, стрибали через мене, як через перешкоду. Плівка швидко закінчилася: півтори години очікування та 15-20 хвилин фотографування. Наприкінці мені нечувано пощастило: на мене вийшла «королева» червоної риби – сьомга…

Царство медуз

Наступного дня ми вийшли в море. Більшість людей уявляє його, як величезний водний простір і тонку лінію на горизонті, але тут все інакше. Горизонт можна охопити поглядом – там острови. Іноді через це перестаєш відчувати себе на морі – здається, що ти на великій річці.

Сьогодні за планом ми мали відвідати місце під назвою скеля актиній, і прилеглі до неї околиці.

Перший дайв робимо з протилежного від скелі берега, сонце освітлює його ближче до обіду, а поки що воно тут. На мілководді безліч равликів і морських зірок, які немов еквілібристи переміщаються водоростями, трохи глибше – сидячі медузи, що прикріпившись своїми тонкими стеблами, ловлять планктон, який пропливає повз. Тут чудове місце для макрозйомки. Захопившись, не одразу помічаєш, що час повертатися. На поверхні все відбувається, як завжди: заміна балона, плівки, оптики та нетривалий відпочинок. Він буває різним. Та в Карелії можна поєднувати приємне з корисним. Зістрибнувши з судна прямо в гідрокостюмі на берег, я вирішив подивитися, що тут можна сфотографувати і чим підкріпитися. Знявши пару кадрів морських пейзажів, я захопився поїданням чорниць. За цим заняттям ледь не проґавив гудок до відплиття на інший берег. А на ньому довгождана скеля актиній.

 Ранок почався так само, як закінчився попередній день – густий туман, виходу в море немає, а пірнати хочеться. У селі, де розташований наш готель, раніше видобували слюду. Відтоді тут залишилися багато покинутих кар’єрів, більшість з яких затоплені та порослі деревами. Один з таких – за п’ять хвилин пішки від нашої бази. Охочих поплавати в кар’єрі виявилося лише двоє – я та ще один. Одягнувши гідрокостюми на базі, узявши під пахви ласти, а в руки фотоаппаратуру, на очах у здивованої публіки ми подалися через село до кар’єру. «Водолази в селі? Що ви тут робите?» Ці запитання лунали протягом шляху, доки ми не сховалися в лісі. Коли дійшли до місця, стало спекотно, тому у воду плюхнулися з неабиякою насолодою. Вода в кар’єрі тепла, +18°С. Плаваєш тут із задоволенням, не відчуваючи дискомфорту. Уздовж берега затоплені берези, залишки дерев’яних конструкцій і дрібна рибка, яка плаває між корчів. По обіді виглянуло сонце, тому ми знімали вже в морі, а точніше – в нашій бухті з доволі замуленим дном, завглибшки до 10 метрів, з добре прогрітою водою (+14°С) і непоганою прозорістю. Тут живуть креветки та багато медуз різних форм і розмірів. Одні медузи, як НЛО, висять у товщі води, розкривши свої куполи, інші, немов комети, розпустивши хвости, підкорюють ці темні води. Коли плаваєш між ними, головне – не захопитися та не потрапити на їхні щупальця, бо відчуття запам’ятаються надовго!

Ігри з китами

Наша наступна мета – дайвцентр Arctic Circle. Діставшись бази, розташовуємося в затишних, дерев’яних будиночках, вечеряємо та лягаємо спати. Уранці ми на стартовому майданчику – причалі. Тут затишні роздягальні, декілька плавзасобів, готових до відплиття.

Спочатку я вирішив досліджувати околиці, тим більше, що тут живуть два добродушних кити – білухи. Занурившись із гідом і напарником у воду, опускаємося на 6 метрів. Не встигли ми дійти до дна, як звуком нашого дихання та бульбашками зацікавився один із китів. Він сміливо, без побоювання наблизився до нас і досить голосно привітався, відкрив рота, показав язика, випустив бульбашки – ніби показав, що він теж так уміє, і швидко кудись зник. Десь за хвилину білуха повернулася. Та не одна. Друга була більшою, 5-6 метрів завдовжки. Її мало цікавили наші бульбашки, а от фотоапаратура заінтригувала. За поведінкою було видно, що на відміну від молодшого товариша, працювати моделлю кит не збирається, а швидше за все сам не проти «познімати». Сприйнявши фотобокс як цікаву іграшку – штанги, спалахи, проводки – білуха вирішила спробувати все це на смак, а своєму віддзеркаленню у сферичному ілюмінаторі час од часу підморгувала і показувала язика.

Хто такі білухи?

Білухи – родичі китів та дельфінів, які живуть у північних морях. У багатьох людей слово «білуха» асоціюється з назвою іншого підводного мешканця – білуги – риби сімейства осетрових. 
Білуга немає нічого спільного з білухою. Кити білухи – ссавці, які, до речі, мають досить потужні голоси. І вислів «ревіти, як білуга» насправді означає ревіння китів-білух, яких за їхню голосистість моряки прозвали «морськими канарейками»

Фотографувати було майже неможливо: то надто близько, то мій спалах гризуть… Із напарником ми вирішили відійти один від одного метрів на три. Стали як на дуелі й чекаємо: доки одного вивчають, другий більш-менш спокійно може фотографувати. Так справи пішли веселіше – і плівка в камері закінчилася досить швидко. Білухи провели нас до межі своїх володінь, щось прокричали услід і попливли геть. Усе це тривало 25 хвилин, а вражень, як від доброго десятка вдалих занурень!

Актинієвий рай

Уранці наступного дня, свіжі та бадьорі, ми прямуємо на причал. Дайв-сайти розписані ще з вечора, групи сформовані, маршрути прокладені. Мій веде на місце з багатообіцяючою назвою «Актинієвий рай» – велике плато зі скелею в центрі, рясно вкритою актиніями. Красиве місце як для ширококутної зйомки, так і макро. Другий дайв у нас запланований на «Губочник». Називається він так через велику кількість жовтих губок, що ростуть на дні.

За хвилин 20 ми на місці. На дні (глибина якого сягає майже 12 метрів) – течія, між губками і водоростями бродять краби, на губках у такт відпливу гойдаються креветки та схожі на них морські кізочки. Відплив посилюється, а разом із цим збільшується течія. Коли «літали» уздовж дна за течією, я помітив велику зубатку, яка причаїлася біля каменя. Підходжу ближче, макрооб’єктив дозволяє зняти лише портрет. Зубатка, роздратована й агресивна, відкриває жовто-білу пащу, роздуває зябра та робить різкі рухи в бік об’єктиву – лякає. Я, відзнявши кілька кадрів, віддаляюся, щоб не дратувати її, бо риба вже й так розлютилася. Дійшовши ботом до причалу, я вирішив поплавати годинку з трубкою в домашній акваторії. Погода була хорошою, саме для пейзажного фото – із чого почав свій візит на Біле море, тим його й закінчив.

Вечоріє. Час сушити спорядження та збиратися в дорогу. А вдома, не встигнувши проявити відзняті плівки, я відчув, як мене потягнуло назад – на Біле море. Наступного року мене ніщо не втримає від подорожі в його казковий підводний світ.

 

Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу