Закарпаття, або, як його інколи поетично називають, «Срібна земля», справді є унікальним регіоном України. Яка ще область межує одразу з чотирма країнами Європейського Союзу: Угорщиною, Словаччиною, Румунією та Польщею? Це особливе геополітичне розташування Закарпаття добре розуміли працівники колишнього Закарпатського обкому КПУ, які на початку 90-х років ХХ століття намагалися політичну географію свого краю капіталізувати у вигляді автономної республіки за прикладом Кримської області. Проте на той час, на відміну від Криму, Москві було не до Закарпаття, тому з його автономізацією нічого не вийшло. Здається, у цьому автономістському проекті тамтешніх «достойників» найбільше приваблювала автономна митниця… Однак, як продемонстрували наступні події, централізм зовсім не завадив місцевим спритникам ефективно адаптувати до своїх інтересів відділки центральних відомств на теренах «Срібної землі»… Але автономія залишилася «запасним бронепотягом» закарпатської еліти, і час від часу ця ідея на торгах із центром тією чи тією мірою актуалізується.
Унікальне становище Закарпаття робить його особливо чутливим до того, що відбувається в сусідніх державах. Адже дуже часто закарпатцям доводилося робити свій геополітичний вибір, а нерідко його робили без них і за них, як, приміром, на початку ХІ століття, коли угорський король Стефан І прилучив Закарпаття до Угорщини, що майже на тисячу років визначило його національно-політичний розвиток.
Другий фундаментальний вибір Закарпаття зробило в 1848-му, коли Європою прокотилася хвиля революцій, що здобула назву «Весна народів». Тоді закарпатцям треба було визначитися щодо угорської революції. Незважаючи на століття мадяризації, вони справедливо не вбачали в тій революції жодних перспектив для себе. Тому спробували вибороти більше прав у межах Австрійської імперії для свого краю.
Читайте також: «Учуйте русинов!», або Cепаратизм по-закарпатськи
Зусиллями українських діячів Олександра Духновича (1803–1865) й Адольфа Добрянського (1817–1901) Головна руська рада — національний український орган самоврядування у Львові — висунула ідею автономного «коронного краю» у складі об’єднаних Галичини й Закарпаття в межах території монархії Габсбурґів. Потім Добрянський очолив делегацію до імператора Франца Йосифа І з проханням про створення у складі Угорщини («корона Святого Стефана») «Руського воєводства» з національно-територіальною та культурною автономією.
Під впливом того ж таки Добрянського під час проведення в Празі Слов’янського конгресу учасники його словацької секції зажадали, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-українська область. Цікаво, чому це зробили саме словаки, бо в роботі Слов’янського конгресу брала участь русинська секція…
В українському освіченому середовищі Закарпаття відбувалися процеси деконсолідації: частина інтелігенції мадяризувалася, сформувався навіть особливий прошарок мадяризованих українців, яких називали мадяронами, а друга частина переходила на москвофільські позиції.
Москвофільство в них дивним чином поєднувалося з лояльністю до Австрії. На відміну від Галичини на Закарпатті воно практично не мало опонентів у середовищі місцевої русинської інтелігенції. Однак москвофіли дедалі більше відривалися від русинської народної маси й ніяк не могли зашкодити потужній мадяризації.
1867-й — рік «великої згоди» між Австрією та Угорщиною, що призвела до перетворення «дунайської монархії» на дуалістичну австро-угорську, — аж ніяк не сприяв закарпатським українцям. Навпаки, після 1867-го ще більше посилилася мадяризація, адже Будапешт прагнув мати на контрольованих ним територіях етнічно, культурно й мовно гомогенне населення. Усі національно-культурні здобутки закарпатського українства було зліквідовано.
Читайте також: Гуцульський зрив
Шалене посилення мадяризації, зокрема закон Аппоньї про угорську мову в церковних школах, призвело до перетворення останніх де-факто на угорські. Ця мова запанувала в греко-католицьких церквах краю як богослужбова, всупереч, між іншим, умовам Ужгородської унії 1646 року. Будапешт запроваджував для українських видань угорську абетку. Все це надзвичайно активізувало закарпатських українців, і після 1900-го на Закарпатті заявляє про себе національно-українська духовно-політична течія народовців. А в 1918-му там почався справжній геополітичний калейдоскоп: за цю територію змагалися чехословаки, угорці й румуни. У ньому мало взяти участь і корінне населення. За приєднання до України висловилися народні з’їзди в Любовні, Сваляві, Сиготі та Хусті, де 21 січня 1919 року зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині». З’їзд заявив про своє бажання приєднатися до УНР. Водночас Ужгородська народна рада висловилася за Угорщину, а рада Пряшева — за Чехословаччину. Напевно, ентузіазм пряшівських діячів суттєво стимулювався тим, що на той момент Пряшів уже окупували чеські війська. Схід Закарпаття — румуни (за винятком низки сіл, де було утворено «Гуцульську республіку»), західну частину — чехи, а Березький комітат — угорці. Останні намагалися домовитися із закарпатцями, пропонуючи культурно-адміністративну автономію. 8 травня 1919 року ужгородська, хустська і пряшівська ради утворили «Центральну Руську Народну Раду» й оголосили об’єднання Закарпаття з Чехословаччиною. У цей самий час закарпатська діаспора в США вела інтенсивні перемовини з чехословаками, насамперед із лідером Томашем Масариком. Понад те, у середовищі закарпатських громад у США навіть організували плебісцит, і 2/3 його учасників висловилися за приєднання до Чехословаччини. Мирна конференція в Парижі 10 вересня 1919 року санкціонувала це приєднання, але з умовою надання автономного статусу.
З автономією Закарпаття Прага зволікала до 1938-го, а там уже не судилося… У 1939 році в умовах угорської навали Закарпаття чітко й однозначно заманіфестувало українство, пожертвувавши багатьма життями своїх людей під час оборони Карпатської України. Геополітичне становище Закарпаття, наявність москвофільського «русинського» політичного руху, специфіка місцевих еліт роблять регіон вельми привабливим для антиукраїнських центрів, передусім східного сусіда України.
Читайте також: Проголошений з Москви "лідер закарпатських русинів" майже рік перебуває у розшуку за сепаратизм
Нинішня центральна влада в Києві поки що не демонструє глибокого розуміння закарпатської проблематики, а отже, й ефективних пропозицій та дій. Не треба забувати, що так званий русинський рух підтримували офіційні керівники Закарпаття, фінансували його протягом багатьох років, зокрема й за президентської каденції Ющенка. «Русинські» діячі відкрито виступали з провокаційними антиукраїнськими заявами, брали участь в антиукраїнських форумах, які організували структури Російської Федерації, а деякі з них нині знайшли собі притулок у Москві.