Такий фрагмент розмови чую випадково, стоячи у звичній вервечці на вихід із потяга «Львів-Маріуполь» на під’їзді до станції «Біла Церква». «Цікаво, це недолік чи перевага?» – думаю я. Але чи відреагувала б я так само років десять тому? Чи стала б розмірковувати над цим? Навряд. Тоді я мала чітку відповідь.
На таку позицію щодо Білої Церкви, як у тієї жінки, я неодноразово натрапляла і в дитинстві: адже Київ – місто можливостей та перспектив. Інший світ, словом. А що ми? Мешканці скромного невеличкого міста, їдучи до столиці, часто свідомо ототожнювали себе у найкращому випадку з мандрівниками, у гіршому – із заробітчанами, які вирушали в далеку путь шукати кращого життя. Треба визнати, що применшення вартості рідного міста серед місцевих жителів згодом відлунювало і в моїй юнацькій свідомості. В ідеалізованій картинці мегаполісу я, як і належить підліткам, бачила більше життя, динаміки та, можливо, якоїсь статусності. Чого не можна було сказати про місто з населенням у 200 тис., до якого ми з батьками переїхали, коли я ще й до садочку не ходила. Тож, зважаючи на те, що мої дитячі та шкільні роки минали в контексті Білої Церкви, Київ завжди лишався міфом недосяжного, мрійливого та казкового. Бодай через те, що я там народилась, і тому відчувала свою прив’язаність до столиці. Зараз, мені здається, що це було щось подібне до тієї характерної дитячої жадібності та бажання присвоїти щось велике, красиве винятково собі одній. І тоді, вже як наслідок, повноправно наповнювати його власними інтимними сенсами, незрозумілими іншим, – що, у свою чергу, ніби підкреслювало б, що воно – твоє.
Велике місто здавалось мені шляхом порятунку з середовища, у якому хай і не кожен, однак через одного-двох усі так чи інакше знайомі. Я любила тікати до Києва на кілька днів. Розчинятись у пластичній людській масі, яка неодмінно підхоплювала і несла тебе за інерцією підземними переходами, ескалаторами, сходами. Мені подобалось на якусь мить ставати малесенькою, ледь помітною частинкою чогось масштабного, а інколи здавалося навіть, що безмежного. Натомість Біла Церква була містом, у якому я відчувала певну задуху, постійний нагляд і тиск обов’язків.
.jpg)
У дитинстві я мала забавку: уявляти себе феєю-чарівницею, яка одним помахом руки може наводити лад на вулицях міста. Один легкий порух ліворуч – і всі биті пивні пляшки опиняються у смітниках, а не на дитячих майданчиках. Праворуч – кожна лампочка на сходовій клітці підсвічує гарно пофарбовані стіни під’їзду замість нецензурної лексики, що так до душі певному прошарку молоді Білки. («Білка» – частіше «Бєлка» – розмовна назва Білої Церкви, пов’язана з персонажем мультфільму «Льодовиковий період», що певний час був негласним символом-талісманом міста. Ця історія бере початок від однойменної ковзанки міста, де Скрет (ім’я героя мульту) увесь час розсікав на ковзанах і був головною «зіркою вечора»).
Читайте також: Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку
На мене малу ці «картини» наслідків яскравих посиденьок «маладьожи» завжди справляли гнітюче враження, хоча, здавалося б, яке діло до того дитині. Мені ж було за них соромно. Слід також враховувати специфіку району, в якому ми з батьками жили. Масив Таращанський є одним зі спальних районів Білої Церкви. Розташований він фактично на периферії міста, бо далі – самі лише приватні сектори, поля та сусіднє село Шкарівка. Тож, мабуть, воно й не дивно, що скрип коліс слабенько проапґрейджених старих тачок, пронизливий регіт та «співочі» горлання напідпитку час від часу збурювали нічний спокій дрімаючих городян.
Вищезгаданим тачкам, горілці та парубкам під градусом варто присвятити окремі кілька речень. Тому що вони – одна з характерних особливостей міста, принаймні для мене. Не виключено, що такі розваги розпашілих шаленців із катастрофічною потребою адреналіну є і в інших містах України, однак я відчуваю міцний зв'язок із цією традицією саме у наших білоцерківських хлопців. Політати десь за «Голівудом», у бік Одеської траси, розганяючи старенькі таврії та жигулі до максимальної швидкості, щільно напхавшись у тісний салон усією дружньою оравою – звичне афтепаті будь-якого міцноградусного застілля на районі. І ціле щастя, коли такі «покатушки» закінчуються геппі-ендом. Бо ж і сьогодні я зрідка дізнаюсь про трагічну загибель того чи іншого мого знайомого саме у такий спосіб.
Утім, на противагу алкогольним дебошам, галасливим юрбам та занедбаним закуткам спальних районів є те, що закохує у Білу Церкву з першого погляду. Те, за що я завжди любила і любитиму своє місто, незважаючи ні на що. Це природа. А саме: Рось. Кожен місцевий житель має власну інтимну історію, пов’язану з цією річкою. У кожного вона інша: починаючи з романтичних перших побачень із поцілунками під місяцем, завершуючи балансуванням на межі життя і смерті – чи то на глибині улітку, чи то на льоду взимку. Але у всіх випадках Рось є невід’ємною частиною життя місцевих мешканців.
Читайте також: Суми. Місто можливостей
Хтось її ненавидить, бо подекуди річка «цвіте і пахне», тим самим псуючи як настрій, так і повітря жителям приватних секторів, а хтось обожнює і не втрачає нагоди зупинитись і помилуватись її красою. Моя власна історія має кілька сюжетів, пов’язаних із Россю. Бувало різне: тут ми з однокласницями влаштовували фотосесії для аватарок Вконтакті, з хлопцями – годували шкільними бутербродами риб, із подругами з гуртка образотворчого мистецтва навесні випробовували міцність льоду («бо ж так шлях коротший, Лесь!»), а також переживали та вболівали за однокласників, які ходили на героїчні «пацанські стрєлки» під мостом. Окрім того, Рось стала свідком мого першого фатального водного фіаско: спроби перепливти з одного берега на інший, не вміючи при тому плавати, на секундочку. Але ж який азарт! – тож про який розум там може бути мова.
Окрім річки, у Білій Церкві є ще одне місце сили та гармонії – дендропарк Олександрія. От чим-чим, а ним білоцерківці й справді пишаються. Думаю, у 9 випадках з 10 на питання туриста «на що у вас тут можна подивитись» вони дадуть однакову відповідь. Це майже 400 га незворушної краси – на сьогодні це найбільший парк в Україні. Різноманіття флори і фауни, витончена архітектура та інші дива ландшафтного дизайну апріорі вимагають не однієї години споглядання. Моїм улюбленим заняттям ще з дитинства є щедре відгодовування лебедів та качок, що мігрують туди-сюди уздовж і впоперек ставка. Окрім того, в теплу пору це гарне місце для фрілансу, що, звісно ж, не може не тішити. Парк настільки великий, що місця у ньому вистачить усім. Однак це лише за умови, що ви не будете лінуватись пройти кілька кілометрів углиб. Бо, на жаль, як це частенько працює, чимало відвідувачів осідають на лавочках, не дійшовши навіть до середини, тим самим створюючи дискомфортне відчуття натовпу.
Коли надумаєте поїхати «в центр» (що включає в себе переважно зупинку на Соборній та її околиці), будьте готові, що «водітєль не останавлює на перехрьостку», «а тільки на зупинкі, дєвушка!». Білоцерківська говірка – це ще той колорит. Така географічна наближеність до Києва не наклала свого мовного відбитку всупереч загальноприйнятій думці.
Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке
Тож відсоток російськомовних мешканців тут незначний. Здебільшого переважає українська мова, але провідне місце все ж займає та соковита, красномовна мішанка, від якої раз-другий точно сіпнеться око українського філолога. Однак від себе можу сказати щиро: не любити її не можна! Після переїзду до Львова я певний час, приїжджаючи до Білої, гралась «у пан/пані/шофер/філіжанка» і затято ігнорувала «особливості» місцевих регіоналізмів, бо була переконана, що вони псують мову. Але згодом усвідомила, що ті самі «шпацерування» та «кобіти» не є питомими словами солов’їної, а є такими ж запозиченнями, пропорційними до «лєсніци» й «дєвушкі». І тоді я нарешті прийняла цю білоцерківську мову та полюбила. Це як прийняти власне тіло, відкинувши нав’язані голлівудські ідеали.
Якщо ж говорити про надбання урбаністики, то й тут Біла Церква з кожним роком розвивається та радує місцевих якщо не новою кав’ярнею, то торговим центром. Щоразу, приїжджаючи до батьків, я помічаю позитивні зміни у місті. Проте, на жаль, і тут не обійдеться без ложки дьогтю у бочці меду: розвиваючи й розширюючи Білу Церкву в архітектурному плані, забудовники інколи можуть перестаратись і вліпити огидну височезну новобудову поміж стареньких милих п’ятиповерхівок (зі зрозумілих комерційних причин, надавши перевагу першій, та аж ніяк не ремонту/реставрації/перебудові останніх). Однак, як не крути, у тому є рух, динаміка. Воно йде вперед, хоч і час від час кульгаючи. Але, – погодьтеся! – в тому не його провина.
Білу Церкву важко назвати унікальним містом. Місцями вона нічим не відрізняється від сотні інших українських пострадянських міст, переповнених потворними хрущовками, досить недолугими дитячими майданчиками, «розкішними» імперіями залів гральних автоматів, дешевими пивнушками, а також безкінечними торговими рядами, так званими «базарчиками», на яких бабусі продають різну городину. Однак чи є вона гіршою за Київ? Тут моя відповідь буде однозначною і категоричною: «ні». Вона всього лише є іншою. І зараз я це прекрасно розумію.
Фото Ксенії Чикунової