Є час читати та ідилічний настрій, у якому якраз і може вибухнути детективний сюжет. Адже детектив, як і трилер, занурює читача в атмосферу страху та непевності, коли жах та смерть чигають просто за дверима: у сусідній кімнаті готелю, на тому самому курорті, на вечірці, де всі були разом. Зненацька трапляється щось, що розриває звичний стан речей: убивство, можливість нового убивства. Трилер до кінця залишає нас у цій атмосфері жаху. Детектив усе загладжує, викриває, роз’яснює. Наприкінці приходить хтось, хто дізнався про все: чому б не кумедний товстун Еркюль Пуаро чи спокійна старенька міс Марпл? І злочинців викрито, жах відступає, а ми можемо далі пити свій коктейль у зручному шезлонгу. Детектив – таки ідеальний продукт для літнього споживання.
Доведено, що читач детективів навпереміну ототожнює себе і з особою, що веде розслідування, і зі злочинцем. У першому випадку його інтерес суто інтелектуальний: хто вбивця? Твір буде слабким, якщо ми дізнаємося про це задовго до завершення роману й, навпаки, якщо так і не дізнаємося до фіналу, коли нам про все розкажуть. Водночас психоаналітики наполягають, що читачі емоційно переживають злочини, яких не скоювали, переслідування, котре їм не загрожує, й, нарешті, будуть щасливі уникнути покарання, бо ж їхня співучасть у недозволеному була лише уявною. Тобто детектив пропонує власний варіант катарсису: читач випускає назовні демонів свого несвідомого, а симпатична бабуся з кумедним ридикюлем виловлює їх і карає; він кається у злочинних бажаннях і неушкодженим повертається в шезлонг. На відміну від інтелектуальної шаради творів цього жанру, яку можна розгадати або не розгадати лише один раз, психічне співпереживання колізії діятиме щоразу, тільки-но ми візьмемо до рук навіть уже знайомий текст. Як бонус додається ще одна втіха: часто детектив (особливо класичний) побудований на протистоянні яскравого приватного розслідувача та недолугого поліцейського, якого гріх назвати професіоналом, – ліберальному читачеві приємна така банальність представника влади. На відміну від давнього радянського та сучасного російського кінематографа класичні детективи не знають образів героїчних капітанів ГИБДД, майорів карного розшуку чи тим більше прокурорів. Класика взагалі по-консервативному скептичніша до людей у кабінетах.
Утім, на першому місці завжди залишатиметься психологічний чинник. Читати детективи набагато страшніше, ніж дивитися їхні екранізації. Уява працюватиме на повну! Власне, твори Аґати Крісті якраз і є найкращим її тренінгом: їх 80, тобто кількісно більше за написане іншими майстрами жанру: Едґаром По, Артуром Конан Дойлем, Ґілбертом Честертоном, і вони, ризикну стверджувати, майстерніші від 200 історій Жоржа Сіменона, протеже якого, комісара Меґре, перемагає в детективному двобої витворений Аґатою Крісті суперінтелектуальний денді Еркюль Пуаро. Романів про Пуаро 33, а про міс Марпл – 12, якщо не рахувати дрібніших оповідань, у яких з’являються ці двоє, а також низки творів, де вони
не з’являються взагалі. Аґата Крісті першою запропонувала не лише образ жінки-детектива, а й гетеросексуальної пари слідчих: якби не її Томмі і Таппенс, то не було б агентів Фокса Малдера та Дани Скаллі. Утім, міс Марпл – постать особлива. Якщо читати Аґату Крісті, то починати варто саме з романів із її присутністю.
У 1916 році 26-річна Аґата, на той час уже Крісті (після одруження дівоче прізвище Міллер вона більше не використовувала), працює фармацевтом-добровольцем в одному з британських госпіталів і виглядає з фронту чоловіка – військового льотчика. Рутина і чекання нудять, а звичний ландшафт довкола розбавляють хіба що бельгійські емігранти, які сховалися від війни в мирній британській глибинці. Дивні справи має розслідувати дивний чоловік. Так народжується Еркюль Пуаро – геніальний детектив і невротик, зациклений на зовнішньому вигляді своїх вусів та внутрішньому стані «сірих кліточок» власного мозку. Найвідоміший з-поміж літературних бельгійців від часів Тіля Уленшпіґеля. Навіщо він такий дивний? Чому розслідувати не може нормальний маскулін солідного статусу: інтелектуал, лікар, священик, як у Конан Дойла або Честертона? Проста відповідь: жінка Аґата Крісті не може ототожнювати себе з такими персонажами. Їй потрібен хтось зовсім інший, як Марії Вілінській була потрібна чоловіча постава Марка Вовчка. Пуаро, як і більшість чепурунів-денді, «жіночний», як і сама Крісті, усе життя вирощує троянди й отримує за них призи на різноманітних виставках. Він – точка розриву із консерватизмом старої Англії з її вікторіанською мораллю й недовірою до розумових можливостей представниць прекрасної статі. Мине лише 10 років – і Крісті зважиться на переворот: на авансцені одного з її оповідань з’явиться міс Марпл – перша жінка-детектив зі світовим ім’ям, найінтелектуальніша в художній літературі.
Дотепер українською перекладено вже кілька романів серії: «Тіло в бібліотеці», «Перст провидіння», «Гра дзеркал», «Забуте вбивство», «Немезида» – усі варті уваги. Якщо ж вам пощастило прочитати їх ще в ранньому підлітковому віці, маєте унікальну нагоду, коли робитимете це вдруге, замість сюжету звернути увагу на соціально-побутову деталізацію: у час повсюдної присутності мереж такою милою ностальгією звучить оте «…телефонувати пізніше аніж о пів на десяту вечора вважалося ознакою поганого тону». Власне, все «Тіло в бібліотеці», крім смертельної інтриги (Аґата Крісті, до речі, рідко коли обходиться одним убивством) розгортає перед нами дискусію, що ж воно таке, отой «поганий тон». А паралельно маємо конфлікт поколінь – ця проблема присутня теж фактично в усіх її детективних творах.
Та найцікавіше перечитувати романи Крісті після ознайомлення з її біографією. Для цього можна зазирнути в написану нею «Автобіографію» або книжку Річарда Гека «Герцогиня смерті: неофіційна біографія Аґати Крісті». Адже її детективні історії так резонують із поворотами особистого життя! У 1916-му вона чекає свого нареченого, військового льотчика, як героїня її «Будинку на околиці». У 1921-му молода пара подорожує світом, як персонажі «Смерті на Нілі» та «Родоського трикутника», а в 1922-му купує великий будинок у малому містечку, як у «Персті провидіння» та «Забутому вбивстві». Врешті, зі своїм другим чоловіком, археологом, Крісті вже в 1930-х мандрує на Близький Схід – так з’являються «Убивство в Месопотамії» й низка інших творів. Фобії та травми самої авторки стають очевидними, коли проаналізуємо, кого вона робить у своїх романах жертвами, а кого убивцями. Але тут про це годі, адже в детективі головна річ – інтрига.
Біографи Аґати Крісті, маю враження, намагаються наголосити нам на її щасті в обох шлюбах: спершу як вірної жінки, що чекає свого героя, потім як надійної асистентки в розкопках і пошуках чоловіка-професора. Натомість здається, що література цікавила її набагато більше: художній світ, що повсякчас перемагав світ реальний. Напевне, саме тому вона так часто усамітнювалася в готелі на морському узбережжі, де їй потрібна була лише друкарська машинка. Там тривіальні біографічні епізоди ставали непересічними й таємничими сюжетами: у бібліотеці з’являлося мертве тіло невідомої, а інтелектуальні вправи авторки оберталися інтелектуальною пригодою для її читачів.
Економна мандрівниця
Спокій міс Марпл і самовпевнений оптимізм Пуаро доволі різко контрастують зі значною кількістю розчарувань та труднощів, що випали на долю їхньої авторки. Звісно, біографія Крісті все одно одна з найщасливіших, а все ж… Сім’я не бідувала, мала достаток, але 1900-го, коли малій Аґаті було лише 10 років, помирає батько, залишивши більше боргів, аніж статків. У 1914-му вона одружується, а в 1926-му чоловік її покине заради своєї партнерки по гольфу. Тоді ж помирає мати авторки, яка для неї дуже багато значила. 1942-го, коли йде війна і все непевне, в Крісті конфісковують будинок для потреб армії – його повернуть аж через чотири роки. Здається, головним словом її життя була економія, що, вочевидь, типово для всього покоління, молодість якого припала на роки Першої світової. Лише з кінця 1940-х, коли романістці вже 50, доля залишає її в спокої.
Утім, можна було б ці перші дві третини її життя переповісти й по-іншому. Написаний у 1916-му заголовковий роман про Еркюля Пуаро «Таємнича подія у Стайлсі» одразу гарантує успіх, а «Убивство Роджера Акройда» за 10 років – шалений успіх. У 1919-му народжується донька Розалінда. Аґата багато подорожує зі своєю матір’ю, а пізніше і з першим, і з другим чоловіками: фактично авторка побувала майже в усіх куточках Британської імперії. Від 1934-го, коли з’являються одразу п’ять її романів, успіх уже незаперечний; далі вона пропонує читачам не менше ніж два романи на рік. У 1942-му повертається до образу міс Марпл і пише «Тіло в бібліотеці». У 1956-му королева присвоює їй титул Командора, а в 1971-му – титул Дами Британської імперії. У 1976-му її життєвий шлях завершиться – вона на три місяці переживе Еркюля Пуаро, який помирає в «Останній справі Пуаро», надрукованій того самого року.
Аґата Крісті в кіно
«Міс Марпл»: екранізація каналу BBC
Від 1984 по 1992 рік британський канал відзняв кіноверсії всіх 12 романів Аґати Крісті, в яких слідство веде міс Марпл. Завдяки геніальній грі головної акторки серіалу Джоан Гіксон створений нею образ має кумулятивний ефект: раз побачивши її на екрані, інакше уявляти головну героїню вже неможливо. Звідси наш висновок про питому невдачу інших екранізацій, зокрема й британської 2004–2010 років (тут образ міс Марпл візуально ближчий до ілюстрацій Ґілберта Вілкінсона в перших виданнях Крісті).
Версія ВВС наголошено історична: максимально відтворено британський побут повоєнних 1940–1950-х, а міс Марпл має саме такий вигляд, як ми бачимо собі старшу леді, у поведінці якої найкращі вікторіанські риси. Творці екранізації змінили лише одне: замість повністю чорного одягу, в якому героїня від початку фігурує у творах Крісті, маємо сіро-білу гаму. Чорним залишився тільки капелюшок. Телеверсії надзвичайно якісні й хоча не містять окремих епізодів чи діалогів, проте максимально близькі до тексту і можуть похвалитися надзвичайно вправною, навіть ефектною роботою оператора. Не менш вдало зіграно роль постійного суперника міс Марпл у розслідуваннях – інспектора Слека (Девід Горовіц).
«Пуаро»: екранізація ВВС
Цей серіал почали знімати пізніше, 1989-го, й продовжують дотепер – уже заплановано релізи 2013 року. Роль знаменитого детектива і далі блискуче виконує Девід Суше. Його зовнішність, манери, особливо дріботлива хода, також стали еталонними маркерами образу. У випадку гри Джоан Гіксон та Девіда Суше й справді є підстави говорити про досконалість і вичерпність розкриття їхніх персонажів – краще неможливо!
Утім, зразковими можемо вважати лише перших вісім сезонів телеверсії, у яких до 2001-го продовжували зніматися ще два актори та акторка, що формують «кортеж» знаменитого детектива: Г’ю Фрейзер (капітан Артур Гастінґс), Філіп Джексон (головний інспектор Джепп) та Полін Моран (міс Лємон). Аж до екранізації «Зла під сонцем» вони грали типову ще від Конан Дойла свиту приватного детектива: простакуватого молодшого друга та компаньйона, який, коли треба, застосує фізичну силу, тугодумного полісмена, версії якого завжди неправильні, тож йому доводиться капітулювати перед генієм Пуаро, і, врешті, вікторіанську жінку, котра впорядковує світ романтичного генія і… завідує його картотекою.
«Десятеро н…»
Тепер і цей роман, і всі його екранізації називають «А потім не залишилось нікого». Це, звісно, правильно: лише уявіть собі, що хтось написав книжку, де фігурують «10 маленьких хохленят», і ми підтримаємо зміну назви. Але говоримо про цей текст, бо то чи не єдина більш-менш широковідома екранізація творів Аґати Крісті в СРСР (1987). Було ще три: «Таємниця чорних дроздів» (1983), «Загадка Ендхауза» (1989) та «Мишоловка» (1990), проте факт: на відміну від екранізацій багатьох оповідань Конан Дойла, твори Крісті в Союзі майже оминули увагою. Найбільш знаний, про який тут згадуємо, – роман без розслідування, не детектив, а трилер. Фінал «А потім не залишилось нікого» розімкнутий і страшний; ні Пуаро, ні міс Марпл не з’являються, щоби вирішити загадку й заспокоїти нас.
Може, так позначився песимізм останніх років існування СРСР? Чи геніальним маргіналам Крісті просто бракувало імперського пафосу, який струмує зі сторінок творів справного служаки Конан Дойла? Тим більше що до побожних вікторіанських леді в чорному радянська культура ставилася скептично: вони радше заслуговували на пародію a-la стара Шапокляк. Щоправда, цікавий збіг: у 1974 році, коли вже готовий вийти друком останній роман про міс Марпл, на «Союзмультфільмі» придумують образ підступної бабки з ридикюлем, яка любить «пхати носа у чужі справи».