Останнім часом я дедалі частіше повертаюся до книжок, які я вперше читав 30-40 і навіть 50 років тому. Деяких я майже зовсім не пам’ятаю, інші, коли розгорнути й прочитати кілька сторінок, здаються мені знайомими, як люди, яких я колись зустрічав, а тепер упізнаю риси їхніх облич.
Нещодавно в моє вечірнє читання через 50 років повернулися книжки дуже цікавої особи — Тадеуша Желенського, відомого під літературним псевдонімом Бой. Із виданих у 1956-1975 роках «Вибраних творів» Тадеуша Желенського в 28 томах я зібрав 6 томів.
Я купував ці книжки на початку 70 років у маленькій книгареньці Державного видавничого інституту (PIW) на вулиці Фоксаль у Варшаві. Деякі були зі знижкою і я міг дозволити собі купити їх зі скромних заощаджень ліцеїста. Тепер, коли я сам пишу регулярні фейлетони, читати тексти класика цього жанру Боя — це велика насолода, хоча минуло 90 років з моменту їхньої публікації. Ким був Бой? Для мого покоління був передовсім легендою. Син композитора Владислава Желенського, сам лікар за освітою, вже на початку XX ст. почав писати, переважно для легендарного кабаре «Зелена кулька» (1907-1912), створеного краківською мистецькою богемою. Бой — таким був кабаре-псевдонім — був співавтором відомого «Вертепу». Але з кабаре на вулиці Флоріанській асоціюються в першу чергу «Слівця», така собі хроніка життя Кракова 1900-1910 років. У них відчувається велика чутливість Боя до явищ і подій сучасного йому життя. Вони стали свідченням епохи й виросли до рангу великої загальнонаціональної сатири. Потім, уже в вільній Польщі його літературне «амплуа» значно розширилося, він був не тільки сатириком, а й публіцистом, літературним і театральним критиком, перекладачем, який переклав канон французької літератури на польську мову. У міжвоєнний період він став ледь не інституцією, безсумнівно був європейцем, якого гнітило інтелектуальне життя прісної і напрочуд консервативної Польщі.
Читайте також: Бібліотека, частина перша
він багато робив, щоб розширити горизонти своїх співвітчизників, показати їм ідеї, що надходили з Європи, переважно з Франції, яку він вважав своєю інтелектуальною батьківщиною. Коли я читаю його фейлетони з початку 30-их років, мені часто здається, що з невеличкими змінами їх можна сміливо публікувати зараз. Його позиція щодо релігії, родини, свідомого материнства на його батьківщині, в Польщі, досі залишається актуальною.
Тадеуш Бой-Желенський був парадоксально трагічною постаттю, усе своє життя борючись за краще, світліше майбутнє, він ніколи не був прихильником моделі «кращого завтра в совєтському виданні». Після нападу 1 вересня 1939 року гітлерівської Німеччини на Польщу він покинув Варшаву, шукаючи притулку у Львові у свого швагра, професора медичних наук у Львівському університеті Яна Ґрека.
22 вересня у Львів увійшла совєтська армія і невдовзі Львів приєднали до совєтської України. Бой намагався знайти собі місце в новій ситуації, спершу працюючи лікарем, але зрештою він змирився з реаліями й пішов на співпрацю з совєтами, приєднуючись до роботи совєтського Союзу польських письменників і публікуючись у «Червоному стязі», за що здобув ступінь професора й очолив кафедру романістики в Університеті.
У Польщі небагато говорять про цей короткий період колаборантства Боя з совєтами, може, тому, що невдовзі його спіткала трагічна доля від рук гітлерівців.
Після початку німецько-совєтської війни Тадеуш Бой-Желенський не скористався пропозицією евакуації вглиб СРСР, як це зробила частина письменників, об’єднаних у регламентованому совєтами Союзі польських письменників в Україні.
У ніч із 3 на 4 липня 1941 року Боя арештували німці разом із Марією та Яном Ґреками, у яких він жив, а також групою львівських професорів. Уранці 4 липня усіх їх розстріляли на Вулецьких пагорбах.
Читайте також: Бібліотека, частина друга
Для мене Бой залишається синонімом європейця, що загубився в часі і просторі, які він намагався зрозуміти, описати й змінювати на краще.
У своєму фейлетоні 1931 року «Ліквідація головних гріхів» Бой пише:
«Людина, яка — як усе моє покоління — сидить верхи на зламі двох епох мимоволі весь час порівнює і зіставляє: як було, як є; чи стало краще, чи гірше; передовсім же — якими стали ми, якою є людина, кращою чи гіршою, і в чому кращою, в чому гіршою? Моралісти, поети, проповідники, усі з незапам’ятних часів ремствують на теперішнє, розхвалюють те, що було колись; як їх послухати, то світ повсякчас псується. (…) Мордований цими питаннями, я відчув потребу вийти з банальностей, зробити якийсь ретельний іспит сумління людству. І спала мені на думку дуже проста ідея. Є ж офіційний перелік гріхів, достатньо пройтися ними й порівняти. Я подумки почав перераховувати «головні гріхи»: Гординя, Гнів, Розпуста, Лінь, Заздрість, Хтивість, зрештою Обжерливість».
Короткий і дотепний аналіз «основних гріхів» дозволив Бою констатувати, що світ усе ж покращився. «Що про це думати? — пише він. — Або люди стали напівангелами, або список головних гріхів уже застарів і треба укласти зовсім інший, щоб відслідковувати псування сучасного світу. Тож як говориться у відомому анекдоті: «Якщо усе так добре, то чому так погано?» Чому попри все у нас часто з’являється відчуття, що паскудства світу сягнуло своєї межі і накликають новий потоп? Бо, по суті, гріхи змістилися. З індивідуальної сфери змістилися в суспільну. Водночас гріхи вислизнули у людей із рук. Гординя, заздрість, обжерливіть… Це усе є. Але це не люди, це абстракція живе в гріху”.
Під час читання слів Боя через 90 років мене супроводжує невідступне враження, що хоча фейлетон — це швидкоплинний жанр, що реагує на поточний момент, а все ж він часто містить позачасову правду, правду, з якою нам легко погодитися й зараз. Фейлетон «Ліквідація головних гріхів» Бой завершив словами: «На наших очах кристалізується відчуття, що право на життя, на цілковиту людяність має не тільки та чи інша верства, але всі без різниці. І тому світ, вчиняючи дедалі менше гріхів, має все більш нечисте сумління…»