ОНУХ художник, куратор, письменник

Бібліотека, частина друга

Опінії
21 Листопада 2022, 10:50

У нашому домашньому офісі відразу можна помітити 29-томну енциклопедію Британіка. Нині це монументальне, дуже ошатне видання не виконує ролі підтвердження інтелігентського статусу власника, його роль зводиться переважно до декоративного елементу. Я вже роками не зазирав у неї в пошуках інформації, бо все, що я можу знайти в цих оправлених у чорну шкіру томах, легко знаходиться в інтернеті. Коли на початку нашої еміграції в Канаду ми приймали рішення про купівлю цього дорогого видання (воно коштувало майже 2 тисячі доларів), ми думали про нашу тоді п’ятирічну доньку, що воно добре їй прислужиться у майбутньому. Ми усвідомлювали, що єдиний шанс на соціальне зростання емігранта — це освіта, і з самого початку дбали, щоб Оля отримала освіту найкращої можливої якості. Оправлена в шкіру престижна британська енциклопедія мала бути не тільки візуальним підтвердженням цих прагнень. Сьогодні ж вона зводиться майже виключно до декорації і, можливо, власне в такому статусі займе колись місце в університетському кабінеті нашої доньки. У мене ще є такі книжки, і це переважно словники і різноманітні джерела знань, зокрема англомовна «Encyclopedia of Ukraine» за редакцією Володимира Кубійовича, що вийшла друком у Видавництві Університету Торонто.

Читайте також: Бібліотека, частина перша

Моєю першою роботою в якості емігранта була організація португальських весіль. П’ять днів на тиждень я відвідував Коледж Джорджа Брауна, де шліфував свою англійську, а в суботи, в приміщенні Українського Національного Об’єднання, однієї із найстаріших українських організацій в Канаді, я влаштовував португальські весілля. Чому ж португальські? Бо в величезному будинку, що знаходився в самому центрі міста неподалік Торонтського університету (пізніше його продали і на його місці збудували розкішний кондомініум) були дві просторі бальні зали, які колись добре служили українській діаспорі. Наприкінці 80-их років у цій місцині жило вже небагато українців, натомість тут з’являлося дедалі більше португальських емігрантів, а район почали називати «little Portugal», тож нічого дивного, що дві порожні зали (на 800 і 600 осіб) знайшли нову клієнтуру, принагідно даючи УНО регулярний і зовсім непоганий дохід, а мені забезпечили кілька місяців спокійної вечірньо-нічної роботи з суботи на неділю. Колись, можливо, я напишу більше про цей цікавий і повчальний досвід, але нині має бути про книжки. Отже, вивчаючи будинок і його закамарки, під сценою однієї із зал я знайшов укриту товстим шаром пилом коробку, повну книжок, переважно польською мовою, які одразу мене зацікавили, але не цікавили тогочасних діячів УНО. Тож усі ці видання були старанно оправлені палітурником і походили з якоїсь приватної колекції українського емігранта, який знав польську, чиї спадкоємці вирішили, що хай, може, краще вони знайдуть собі місце в українській бібліотеці, але вони опинилися десь під сценою бальної зали, в якій молодь гуляла на барвистих португальських весіллях. Віднайдені під сценою книжки поповнили мою емігрантську бібліотеку, хоча я не відчуваю себе їхнім власником, а лише хранителем, опікуном із надією, що колись вони потраплять у добрі руки, хай не обов’язково через сховок під сценою якоїсь іншої бальної зали. А що ж це за книжки? Більшість із них — це старанно оправлені випуски паризької «Культури», одного з найважливіших східноєвропейських еміграційних часописів, що виходив друком під керівництвом Єжи Ґедройця і об’єднував найвидатніших польських і не тільки публіцистів і еміграційних письменників: Анджея Бобковського, Юзефа Чапського, Вітольда Ґомбровича, Константія А. Єленського, Юліуша Мєрошевського, Чеслава Мілоша, Ґустава Герлінґ-Ґрудзінського, Єжи Стемповського. «Культура» виступила проти позиції польського уряду в екзилі, який закликав до повернення кордонів польської держави до стану 1939 року, натомість підтримувала повернення незалежності Литві, Україні й Білорусі. Ґедройць був автором доктрини, головне гасло якого звучало: «Вільна Польща неможлива без вільної України», що широко пропагувало середовище, пов’язане зі щомісячником «Культура». Тому нічого дивного, що серед українських емігрантів у Канаді знайшлися ті, хто були постійними читачами й підписниками видань «Літературного інституту» з Парижа.

Серед знайдених книжок були в тій коробці зокрема: перше видання «Поневоленого розуму» Чеслава Мілоша 1953 року, «Щоденник, писаний уночі» Герлінґа-Ґрудзінського, «Україна 1956-1968» Івана Кошелівця, антологія української літератури 1917-33 років «Розстріляне відродження», яку упорядкував Юрій Лавріненко, «Юрій Немирич. 300-ліття Гадяцького договору» Станіслава Кота.

Читайте також: Резюме невсипущого практика 

Але для мене справжнім відкриттям стала видана 1914 року в Києві (надрукована в Кракові) за редакцією предтечі українського консерватизму Вацлава Ліпінського (В’ячеслав Липинський) книжка «Z dziejów Ukrainy» («З історії України»), пам’ятна книга на честь Володимира Антоновича, Павлина Свєнціцького й Тадеуша Рильського. У вступі з назвою «До читача з української землі» видавці пишуть: «Наше покоління живе в період відродження народів, які втративши колись у важкій боротьбі окремий політичний лад, на якийсь час зупинилися в нормальному розвитку, великою мірою були асимільовані сильнішими державами та чужими національними культурами, особливо у своїх так званих вищий верствах.

Нині до нового життя пробудився і наш народ: Народ Український. Безповоротно минули для нас нарешті часи дрімоти; важкі миті занепаду й безладу відходять у минуле. Поклик життя прокотився нашою широко землею, від краю до краю. І озвалися на нього усі комірки, усі складові частини розділеного, злою долею пошматованого нашого національного організму».

Ці слова були написані 110 років тому, але досі дають багато поживи для роздумів.

А це все можна знайти у книжках, врятованих від забуття, до яких я повертаюсь у хвилі задуми й ностальгії.

Автор:
ОНУХ
6