Зброя, чоловіки в камуфляжах та балаклавах, військова техніка, постріли та вибухи, мародерство й грабіж цивільних, блокпости та спалені автомобілі… Ще півроку тому ця картина була відома лише тим українцям, які побували в гарячих точках. Зараз про неї знають майже всі, а мешканці Донбасу (тут і далі йдеться про Луганську та Донецьку області. – Ред.) бачать її щодня. Але лише одиниці в жахіттях, які відбуваються у регіоні, ладні помітити вияв глибинних економічних проблем, які назріли давно, а зараз, потрапивши у відповідний суспільно-політичний ґрунт, розкрилися в повному масштабі.
Нинішня ситуація на Донеччині й Луганщині – це крик душі капіталу Донбасу. І проблема тут не тільки і не стільки в особі Ахметова чи інших, скільки в їхньому бізнесі. Зі зміною влади «ділові еліти» регіону не лише можуть втратити більшу частину власності, набуту за допомогою рейдерства за режиму Януковича. Вони втрачають можливості розвиватися по-старому. Ера екстенсивного накопичення капіталу в Україні завершується, бо нікуди розширюватися. Тож виконавці цього процесу, «царі життя» та тисячі бойовиків, які їх обслуговували, стануть непотрібними. Їм доведеться або адаптуватися до нових умов ведення бізнесу, або втратити все. Ось такі перспективи бентежать підприємливих та войовничих донеччан і луганчан, спричинивши відому реакцію на революційні події в Києві. Якби донбаські олігархи бачили хоча б найменшу можливість подальшого розростання за нової влади, то ні бойовиків, ні сепаратизму, ні рук Путіна там не було б так само, як не було чеченців та інших у лихих 1990-х. Власне, саме капітал Донбасу змусив Ахметова мовчати, коли події на Донеччині й Луганщині лише починалися, й заговорити, коли вони дійшли до Маріуполя, де розміщені металургійні комбінати групи СКМ, та до залізниці, яка забезпечує транспортування їхньої продукції.
Нещодавно міністр фінансів Олександр Шлапак заявив, що доходи загального фонду зведеного бюджету, які торік зібрали на Донеччині, становили 16,3 млрд грн, а видатки загальних фондів усіх бюджетів, здійснені в регіоні, – 41,0 млрд грн. Область покриває свої потреби в фінансуванні на 40%, що менше не лише від показника сусідньої Луганщини (44%), а й від рівня самого регіону в попередні роки, наприклад у 2011-му (54%). Звідси висновок, на який натякає міністр: Донбас не годує Україну, як вважає багато його мешканців, а радше навпаки. Такий умовивід, певно, задовольнить тих українців, що не проти відокремлення Донбасу, і заспокоїть тих, хто переживає через події, які там відбуваються. Але він поверховий. І якщо влада використає його для активних дій у регіоні, то не лише не вирішить проблему, а й ще більше загострить її.
«Зайві» гроші
Коли на початку 2000-х років на Донбасі завершилася фаза первинного накопичення капіталу й тамтешні еліти домовилися перестати воювати, виявилося, що більшість активів регіону розподілено. Паралельно завдяки активізації економіки під впливом міжнародної кон’юнктури на ці активи став надходити чималий грошовий потік, який потрібно було кудись подіти. За нормальних умов ті кошти мали б спрямувати на капіталовкладення, які збільшили б продуктивність праці, вивільнили б частину людського ресурсу, що знайшов би зайнятість у нових галузях, створених за ці самі гроші. Однак такий розвиток подій потребував не лише сильних державних інституцій, а й поширення інтелектуальних та менеджерських талантів серед власників бізнесу. Зрозуміло, що ні першої, ні другої передумов в Україні не було, адже криваві 1990-ті вимагали інших якостей. Крім того, ненадійні права власності, які міг поставити під сумнів кілер або рейдер, робили безперспективним інтенсивний розвиток бізнесу, відкриваючи шлях екстенсивному зростанню. Саме тоді й був поворотний пункт, який призвів до тієї економічної моделі Донбасу та України, проти якої боролася революція 2013–2014 років.
Читайте також: Втримати рівновагу. Кредит МВФ: панацея від усіх бід чи черговий привід для занепокоєння?
Капітал Донбасу перестав поміщатися в територію регіону. Це призвело до масових «інвестицій» у купівлю впливу на владу в Києві з метою дешевої приватизації та участі в розпилі бюджету; до скупки активів по всій Україні, зокрема землі й нерухомості в столиці; до виведення в офшори грошей, які не знаходили застосування в Україні. Урешті-решт він так розрісся, що зміг купити й монополізувати майже всю владу, створивши передумови для президентства Януковича саме у форматі режиму. Оскільки можливості екстенсивного нарощування активів в усій Україні вичерпувалися, з’явилося підґрунтя для того, щоб капітал Донбасу, використовуючи владу, почав відбирати бізнес навіть у тих людей, які не хотіли його продавати.
Усі ці етапи еволюції мають дещо спільне: капітал повинен зростати, бо в цьому його суть, про що писав іще Маркс. І тут неважливі прізвища, бо не Ахметов та інші керують своїм бізнесом, а потреби бізнесу керують ними й визначають їхні дії. Важливо те, що капітал шукає шлях найменшого опору і найшвидшого самозростання. Тому ми й маємо на сьогодні низку ганебних явищ. На Донеччині й Луганщині збирають лише 7,1% доходів зведеного бюджету, водночас частка валового продукту регіону удвічі більша – 15,7% (див. «Розмаїтий Донбас»). Донбас не платить Києву, бо як інакше він зміг би нарощувати активи? Понад те, маємо там тисячі «царів життя», які звикли екстенсивно розвивати капітал: по-іншому вони не вміють, а сидіти склавши руки не можуть. Витісняють бізнес іншого походження з регіону, щоб уникнути зайвої конкуренції (про це свідчить непропорційно низька частка прямих іноземних інвестицій), а самі вкладають занадто мало (не знають куди), щоб регіон розвивався динамічно. Їхню звичку до легкої наживи та тіньових заробітків демонструє статистика сільськогосподарського виробництва, яке потребує важкої праці. Хоча Донбас і не аграрний край, частка виробленої с/г продукції там не дотягує до пропорції посівних площ, хоча з урахуванням наявного надлишку капіталу повинна її перевищувати. На рядових жителів регіону названі процеси впливають негативно, бо хоча середня зарплата там вища, ніж по Україні (на Донеччині на 15%), але дуже багато мешканців не можуть реалізувати свою енергію на місці, шукаючи роботу деінде, зокрема в Росії, або просто стаючи злочинцями (кількість засуджених на Донбасі непропорційно висока). Водночас місцеві «господарі краю» використовують свій капітал не лише для того, щоб заробляти гроші й таким чином самореалізовуватися, а й щоб контролювати життя простих людей, утримувати численні воєнізовані загони «служби безпеки» тощо.
Читайте також: Реанімація тяжкохворого. Українська економіка проходить дно циклу
Нова влада повинна спрямувати енергійність мешканців регіону в конструктивне русло. Наприклад, якби донеччан навчили програмувати, місто дуже швидко стало б ІТ-центром України, перевершивши Київ та Львів. І не варто обмежуватися університетами, хоча набір на відповідні спеціальності в них слід розширити, – влада може заснувати численні безплатні курси програмування тощо. Так само і з капіталом Донбасу. Уряд повинен якомога швидше провести амністію активів та гарантувати право власності – це створить підґрунтя для того, щоб капітал розвивався інтенсивно, збільшуючи технологічність та продуктивність праці (гроші ростовського блазня треба якомога швидше нейтралізувати та повернути в скарбницю, а от перегляд рейдерських захоплень часів Януковича може затягтися на роки – того необхідно уникнути, здійснивши його блискавично). Понад те, уряд має вибудувати нову систему інституцій так, щоб гроші та енергія мешканців Донеччини й Луганщини не могли її зламати, перебираючи на себе бюджетні грошові потоки. І нарешті, Україна мусить відкрити Донбас для капіталу немісцевого походження. Обіцяний Заходом прихід іноземних інвесторів слід спрямовувати передусім у цей регіон, що створить конкуренцію на ринку праці (зростуть зарплати й зайнятість), а також призвичаїть місцевий бізнес до розвитку завдяки інтелекту й ідеям, а не підкупу, грубій силі та зброї.
Читайте також: Донбас повертається у Дике поле
На особливу увагу заслуговує великий капітал, що походить із регіону. Україна має запропонувати Ахметову та його бізнесу достатньо можливостей для розвитку, які послужили б реальними альтернативами розкраданню бюджетних коштів, дешевій приватизації та монополізації галузей економіки. Ми повинні виробити перелік пропозицій для того, щоб той капітал реалізував себе тут, а не за кордоном. Таку собі національну ідею для Ахметова, якщо хочете. Без урахування інтересів бізнесу Донбасу й адекватного реагування на них регіон не буде успішним ні в межах України, ні окремо. Якщо влада це зрозуміє, то нинішні вияви сепаратизму, тероризму та бандитизму стануть останніми в історії краю. Якщо ні, то рана Донбасу, завдана йому його ж капіталом, кровоточитиме ще довго.