У травні 2023 року, коли в Україні відзначали 150-річчя з дня народження Павла Скоропадського, на адресу гетьмана знову лунали звинувачення в розпуску Центральної Ради. Але чи справді падіння УНР було результатом свавілля Скоропадського та його прибічників?
Наївні політики
9 (22) січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради Українську Народну Республіку проголосили самостійною суверенною державою. Загальновідомо, що керманичі УНР наважилися на проголошення незалежності під тиском зовнішніх обставин. Хай там як, це стало вершиною, головним досягненням десятимісячної діяльності Ради. Зважаючи на екстремальні умови, подія не набула урочистості й не викликала усвідомлення нових якісних змін для УНР саме як незалежної держави. УНР зазнала поразки у збройній боротьбі з радянською Росією, і вже за кілька днів її лідерам довелося залишити Київ і перебазуватися на Волинь.
Члени Директорії УНР приймають присягу в Кам’янці-Подільському 14 жовтня 1919 року
Суттєві зміни, що відбулися, стали реальністю після повернення української влади до Києва на початку березня 1918 року. По-перше, змінився статус Центральної Ради. Проголошення незалежності остаточно перетворило її на вищу законодавчу владу суверенної УНР. По-друге, змінився характер діяльності Ради. Раніше її головною метою було боротися за владу в Україні: спочатку — з Тимчасовим урядом, з жовтня 1917 року — з петроградським Раднаркомом. Тепер на перше місце виходила конструктивна державна робота, розбудова та зміцнення системи державної влади й управління, здійснення соціально-економічних перетворень. Присутність в Україні німецьких та австрійських військ певною мірою полегшувала цю роботу, оскільки функції оборони держави й охорони правопорядку значно перебрало на себе німецьке командування.
Спочатку до Києва повернулася Рада народних міністрів, а за кілька днів — і Центральна Рада. Населення столиці зустріло українську владу досить стримано, якщо не сказати прохолодно. Кияни ще не оговталися від більшовицького терору, погромів, що їх чинили червоні війська Муравйова, і розстрілів, які відбувалися без суду й слідства. За даними Міжнародного комітету Червоного Хреста, за три тижні більшовицької влади в Києві загинуло до п’яти тисяч осіб. Кияни не знали, чого чекати від німців. За роки війни суспільство вже звикло вважати їх ворогами, і тепер громадськості було складно визнати, що сепаратний мир і припинення війни були вимушеними, але конче потрібними кроками. Тож тягар політичної провини за прихід чужинців лягав на Центральну Раду.
Коротко нагадаємо хронологію подій. Опинившись перед загрозою втратити державність, уряд УНР був змушений 12 лютого 1918 року звернутися до німецького уряду з проханням ввести війська на територію України. 18 лютого 1918 почалося просування німецького війська, 27 лютого — австро-угорського. 23 лютого Рада народних міністрів, яка тоді ще перебувала на Волині, уперше спробувала пояснити населенню причини приходу іноземних військ і їхнє завдання. «Саме з метою допомогти нашим козакам, які б’ються з ватагами великоросів-красногвардійців та солдатів прийдуть дивізії українських полонених, січові стрільці з Галичини та німецькі війська, — ішлося у відозві. — Ці війська дружні нам, вони будуть битися під проводом польового штабу нашої держави. Вони не мають щодо нас ніяких ворожих намірів».
Німецькі війська у Києві, березень 1918 року.
Проте коли Рада міністрів взялася до роботи, то виявилося, що вона навіть не знала справжніх намірів німецьких та австрійських військ. На засіданні уряду 9 березня міністри намагалися з’ясувати в члена української делегації в Брест-Литовську Олександра Севрюка, до яких рубежів має наступати німецьке військо, яка його кількість і які плани. Прем’єр Всеволод Голубович запевняв уряд і Центральну Раду, що прихід німців — безкорисна допомога дружньої держави. Проте чи надовго? «Як тільки справи в нас налагодяться, будем піднімати це питання», — запевняв Голубович. Аналогічні думки висловлював і голова УЦР Михайло Грушевський.
За радянських часів прихід іноземних військ в Україну трактувався як свідомий обман народних мас Центральною Радою, яка перейшла на службу до окупантів. Про те, що таке твердження далеке від дійсності, свідчать і офіційні документи Ради, і подальші події: ситуація була ще складнішою, ще драматичнішою. Передусім Центральна Рада вводила в оману саму себе. Її позицію можна назвати наївною, необачною, короткозорою, але вона дійсно вважала себе володарем становища, а німецьку військову присутність розцінювала як суто технічну акцію, за допомогою якої вдалося позбутися більшовиків. І щиро сподівалася, що вона не матиме помітного впливу на внутрішнє життя УНР.
Однак німецька адміністрація швидко нагадала про серйозні економічні зобов’язання, які взяла на себе УНР перед Німеччиною та Австро-Угорщиною. Обіцянки скерували в правове річище. 23 квітня 1918 року уклали економічну угоду, відповідно до якої Україна зобов’язувалася постачити до Центральних держав значні обсяги продовольства, збіжжя та сировини. І виконання цих угод із часом лягло важким економічним тягарем на Українську Державу гетьмана Павла Скоропадського.
«Тверда кріпость соціалізму»
9 березня 1918 року Центральна Рада стала до роботи. В останній період вона працювала у форматі президії — Малої Ради. Велику Раду, тобто сесію УЦР, не збирали. Представлені в Раді українські політичні сили бачили два шляхи подальшого розвитку незалежної УНР: державницький і радикально-революційний. Державницький уособлювали соціалісти-федералісти (УПСФ) і соціалісти-самостійники (УПСС). Вони вважали, що після пережитих Україною політичних і воєнних поразок радикальний соціально-економічний курс ІІІ і ІV Універсалів має бути переглянутий. Замість повномасштабних соціалістичних перетворень на перший план варто поставити питання державного будівництва: зміцнення центральної влади, утворення дієвої адміністрації на місцях, розбудову збройних сил та й узагалі відновлення в Україні нормального життя.
Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, липень 1917 року. Стоять (зліва направо): П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Сидять (зліва направо): І. Стешенко, Х. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра.
Тим часом головна увага радикального табору була зосереджена на Земельному законі, ухваленому 18 (31) січня 1918 року. Його відстоював лівий фланг українського політикуму — Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Есери були єдиними прихильниками поглиблення соціалістичних перетворень, але вони були наймасовішою політичною силою, мали більшість в УЦР та найбільше портфелів у Раді народних міністрів. Земельний закон передбачав розв’язання земельного питання проведенням аграрної реформи за принципом соціалізації землі, тобто перетворенням приватновласницьких земель на загальнонародну власність. Його впровадження видавалося передаванням усієї землі без викупу в розпорядження земельних комітетів і розподіл серед селянства за трудовою або споживчою нормою. Водночас селяни ставали не власниками, а лише користувачами землі. Вимога соціалізації землі була наріжним каменем програми Російської партії соціалістів-революціонерів. З огляду на широку підтримку російським селянством, її реалізували в Декреті про землю — революційному земельному законі радянської влади. Соціалізація землі була також програмною вимогою УПСР, звідти була запозичена та введена до земельного закону Центральної Ради. Тобто в Україні мала впроваджуватися та сама аграрна політика, що й у більшовицькій Росії. Друга за своїм впливом і значенням партія національного табору — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) — не визначилася остаточно щодо подальшого курсу УНР і займала проміжну позицію.
На своєму першому засіданні Мала Рада заслухала звіт про роботу Ради міністрів, і того ж дня міністерство внутрішніх справ видало розпорядження губернським та повітовим комісарам про відновлення законів УНР: «Рада народних міністрів твердо і непорушно стоїть на сторожі всіх політичних, соціальних і національних здобутків Великої Революції. Земельний закон буде проводитись в життя неухильно». Тим же розпорядженням на селі відновлювали мережу земельних комітетів для негайного впровадження в життя земельного закону. Після цього 13 березня Мала Рада видала «Відозву до громадян Української Народної Республіки», у якій наголосила на незмінності політичного курсу ІІІ та ІV Універсалів. Тобто вище керівництво УНР обрало радикальний шлях подальшого розвитку країни. Воно навіть не спробувало проаналізувати й пояснити народу причини своєї поразки в протиборстві з російськими більшовиками, через яку довелося запрошувати в Україну іноземне військо. Натомість воно однозначно прагнуло подальшого поглиблення соціалістичної революції: передбачалося також встановлення контролю над банками, реквізиція коштів у буржуазії, соціалізація житлових будинків тощо.
Михайло Грушевський, липень 1917 року.
Варто нагадати, що Михайло Грушевський був прихильником народницької ідеї, і навіть після проголошення незалежної УНР він вважав, що українська держава — не мета, а лише засіб для майбутніх соціалістичних перетворень. «Хочемо зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України і від цього не відступимо», — написав він у відомій брошурі «На порозі нової України», виданій у квітні 1918 року. І це були не абстрактні думки кабінетного науковця, а позиція провідного політика, який уже пройшов через драматичні політичні події та набув негативного досвіду поразки керованої ним держави. Так само й ліві партії УПСР та УСДРП розуміли державні інтереси УНР як інтереси народних мас і насамперед незаможного селянства. Тому цілком зрозумілою стає думка німецького командування, яке після ознайомлення із ситуацією в Україні назвало її провід «наївними доктринерами», далекими від реального життя.
Посилення суперечностей
Першими незгоду з політикою уряду висловили соціал-демократи. Це була не конструктивна критика, а демонстративний протест. 18 березня фракція УСДРП в Раді ухвалила, що за сучасних обставин соціал-демократи не працюватимуть в урядових структурах. Згодом фракція переглянула своє рішення і все-таки дала згоду на представництво в уряді. Але не всі із цим погодилися. Михайло Авдієнко, Лев Чикаленко, Микола Ковальський та Осип Гермайзе надрукували в «Робітничій газеті» лист із критичною оцінкою дій уряду, який відійшов від «принципів послідовної демократичної політики». Вони вказували на цензуру, утиски преси, нехтування думкою профспілок і робітничих організацій.
Розбіжності в центральному проводі УНР поглибилися під час формування нового кабінету. Поданий на розгляд Малої Ради склад Ради народних міністрів мало відрізнявся від попереднього. Негативну думку щодо нового уряду висловила УПСФ. Есефи ще до оголошення урядової декларації цілком ясно уявляли стратегічну спрямованість нового кабінету й розуміли, що такі заходи можуть призвести до поглиблення економічної кризи й загострення класового антагонізму в країні. Партія застерігала Центральну Раду від «максималізму у соціальній сфері»: «Не забувайте, що в національній сфері ми знайшли підтримку, хоч і зовні, а в соціальній сфері нам ніхто цієї підтримки не дасть», — ішлося в заяві фракції на засіданні Малої Ради 20 березня.
“Робітнича газета” – друкований орган УСДРП.
Відверто негативно до нового уряду поставилися самостійники. Член фракції Олександр Степаненко заявив, що політика попереднього кабінету довела Україну до катастрофічного стану: хаос у народному господарстві, братовбивча війна й анархія у селах, залізниці стоять, старий державний апарат зруйнували, нового не створили, податків немає. Самостійники звернули увагу на низьку фахову підготовку міністрів. Вони вимагали формувати уряд за діловим, професійним, а не партійним принципом.
24 березня Малій Раді представили новий склад РНМ. Як порівняти з попереднім, він зазнав незначних змін. До кабінету увійшло сім есерів, три соціал-демократи, три есефи, один самостійник-соціаліст, прем’єр-міністром залишився есер Всеволод Голубович. Зазначимо, що лише міністри-есефи (юстиції — Сергій Шелухин, освіти — В’ячеслав Прокопович, торгу і промисловості — Іван Фещенко-Чопівський) були досвідченими фахівцями відповідної галузі державного управління. Решту призначили на посади з партійних міркувань. Того ж дня прем’єр Голубович оголосив програмну декларацію уряду. У кожному її пункті ставили завдання поліпшити ситуацію в країні, проте жодних конкретних рішучих заходів для цього не передбачали. Соціальна спрямованість політики УНР залишилася попередньою, земельна реформа мала відбуватися за земельним законом УЦР.
Незадоволення державною політикою викликало посилення опозиційних настроїв в українських партіях. Київська організація УСДРП виступила за зміну тактики соціал-демократії. Есдеки запропонували новий курс, спрямований на співробітництво з буржуазією. Вони вважали, що есерівська тактика заводить українську революцію в глухий кут. Якщо ліві партії нині не мають сил і засобів для керівництва державою, їм треба поділитися владою з буржуазією.
Читайте також: Антигетьманське повстання Директорії: опозиційний рух чи заколот проти держави?
Відмінний від урядового погляд на перспективу українського державотворення мали есефи. Вони вважали, що, оскільки революція перемогла, головну увагу варто звернути на зміцнення державної влади, подолання економічної кризи, консолідацію суспільства. Голова фракції в Раді Макар Кушнір, опонуючи Грушевському, заявив, що УЦР платить данину максималізму не тільки в національній, а й у соціальній сфері. Центральною думкою його виступу була теза про потребу об’єднати всі національні й соціальні чинники: «На Україні виростає нова сила. Ця сила — капіталізм, який несе поступ і розвій. Жодна країна не може жити без торгівлі і промисловості, без буржуазії. Треба співробітничати з буржуазією. Наш парламент мусить бути так реорганізований, щоб у ньому взяли участь представники від усіх класів і суспільних верств — всі повинні спільно керувати життям». Есефи вважали згубною вузькокласову політику української влади. Вони передбачали, що, як і в Росії, прискорення соціалістичних перетворень в Україні призведе до поглиблення соціального антагонізму та врешті до громадянської війни.
З початку квітня есефи вже відкрито казали про потребу змінити тактику. На перше місце варто поставити інтереси держави й передусім керуватися цими інтересами. Виходом зі становища, що склалося, може стати формування коаліційної влади, згуртування суспільства, «об’єднання здорових творчих елементів, без поділу на партії і нації».
Загострення суперечностей в українському політикумі яскраво виявилось у ставленні Ради до таких найважливіших проблем українського життя, як аграрне питання, і скликання Українських установчих зборів. 24 березня прем’єр-міністр знову наголосив, що аграрне питання буде розв’язуватися на основі Універсалів і Земельного закону. Про незмінність соціального курсу неодноразово заявляв і Михайло Грушевський. У середині квітня почали працювати Всеукраїнський та місцеві земельні комітети.
Протест хліборобів
Яким же було ставлення до майбутніх реформ самих аграріїв, поміщиків і селянства? Незаможне селянство, розгромивши поміщицькі маєтки, налякалося приходом німців, від яких можна було чекати захисту прав земельних власників. Тому до певного часу воно не виявляло свого ставлення й зачаїлося. Але напади на панські маєтки не припинялися: пограбування горілчаних складів, крадіжки збіжжя, потрави полів. Вороже ставилися до аграрної політики та й загалом до Центральної Ради великі земельні власники. Вони почали апелювати до німців із проханням захистити їх від селянських погромів і знаходили в них розуміння та підтримку.
Окремо стояла досить велика група селян — власників землі. Принцип соціалізації погано узгоджувався із соціально-економічним укладом українського села. На відміну від Росії, Україні не було властивим громадське землекористування й самоврядування. Значний прошарок українських селян складали козаки — нащадки кількох поколінь власників землі. Розвинене, високотоварне сільське господарство України містило приблизно 40 % міцних селянських господарств (середняків і «куркулів»).
Читайте також: Федеративна грамота Павла Скоропадського. Що змусило гетьмана-державника оголосити про об’єднання з Росією?
Відповідно до земельного закону УЦР, відчуженню і парцеляції, крім поміщицьких, підлягали також селянські господарства, які перевищували споживчу норму. Нею вважалася кількість землі, яка мала бути оброблена власними силами сім’ї без застосування найманої праці. Але більшість міцних селянських господарств традиційно користувалися найманою працею, і їм так само загрожував загальний переділ за споживчою нормою. Так, впровадження земельного закону зачіпало майнові інтереси мало не половини українського селянства.
Заради химерних цілей соціалізації заможне селянство не бажало поступатися своєю власністю. Українська демократично-хліборобська партія (УДХП) — єдина несоціалістична партія України — зібрала наприкінці березня в Лубнах представницький селянський з’їзд (близько двох тисяч учасників). Селяни засудили аграрну політику УЦР, вимагали повернути право власності на землю. З’їзд висунув також політичні вимоги: дозволити вільну діяльність несоціалістичних партій, включити до УЦР представників УДХП. Партія хліборобів-демократів була найбільш принциповим критиком ладу, встановленого в УНР, відверто називала його більшовицьким, невдалою копією російського, а УПСР вважала партією, яка уособлює український більшовизм.
Газета “Нова Рада”, яка у квітні 1918 року оприлюднила “Одвертий лист” хліборобів.
З’їзд відправив делегацію до Центральної Ради. Коли ж селяни прибули до Києва, Грушевський відмовився з ними зустрічатися. Їм також не дозволили виступити на пленарному засіданні. Відбулося лише спілкування у фракціях. Завдяки підтримці селянських вимог есефами візит хліборобів набув широкого громадського резонансу. 13 квітня у «Новій Раді» з’явився «Одвертий лист» хліборобів, де вони називали становище українського села трагедією і звинувачували в цьому Центральну Раду. Лист закінчувався словами: «Треба тверезим поглядом поглянути на дійсність і чесно сказати народові: ми помиляємось». Одночасно до Центральної Ради зверталися делегації з різних місць із проханням переглянути Земельний закон. Зокрема, резолюцію про це прийняли велелюдні збори землевласників у Харкові 6–7 квітня.
Негативно сприймали аграрну політику Ради й соціал-демократи. Вони заявили, що пророкування партії справдилися й починається рух дрібних землевласників проти земельного закону, а через те й проти Центральної Ради. 10 квітня «Робітнича газета» надрукувала велику аналітичну статтю з підрахунками, які доводили, що впровадження земельного закону зачіпає економічні інтереси 16 мільйонів селян. «З такими класами не жартують, особливо під час незакінченої революції. Земельний закон мусить бути змінений», — зробила висновок газета.
Читайте також: Як у 1918 році у Києві створювали пантеон українських героїв
Але найгіршим було, що у справу втрутилася й німецька військова адміністрація. Вона занепокоїлася бездіяльністю влади щодо забезпечення обіцяних у Бресті постачань хліба і сировини до Центральних держав. Зрозуміло, що саме це, а не «дружня допомога», було головною причиною приходу військ Німеччини й Австро-Угорщини в Україну. Військова адміністрація почала активно та безпосередньо втручатися у внутрішні справи УНР. Найважливішим у цьому став наказ головнокомандувача німецьких військ фельдмаршала Ейхгорна про засів полів, виданий 6 квітня. За змістом наказ був цілком прагматичним і виходив з необхідності повного засіву земельних площ. Він вимагав, щоб селяни не брали землі більше, ніж можуть засіяти, і водночас попереджав, щоб вони не чинили опору засіву полів поміщиками.
Наказ викликав спалах пристрастей у Центральній Раді. Депутати з обуренням заявляли, що німецькі війська прийшли в Україну, щоб допомогти навести порядок, і їхнє втручання у внутрішнє життя УНР неприпустиме. Але це була вже просто буря в склянці води. Таку реакцію помітила німецька сторона, і вже з початку квітня там активно обговорювали думку про необхідність змінити владу в Україні.
Поглиблення кризи
Центральна Рада змушена була визнати своє політичне безсилля. За словами Сергія Єфремова, одного з найбільш досвідчених і поважних теоретиків та ідеологів українського руху, який належав до засновників Центральної Ради, «урядова партія в Малій Раді заговорила нарешті про втрату авторитету самої Центральної Ради». Попри незадоволення значної частини селянства, критику інших партій, пряме втручання в земельну справу німецької військової адміністрації, Центральна Рада не спромоглася змінити своєї аграрної політики й пленталася у хвості подій. Земельний закон діяв до останнього дня її існування. Лише 29 квітня на своєму останньому засіданні Рада заявила про готовність сформувати новий кабінет і доручити йому переглянути земельний закон. Але тоді вона вже втратила владу.
Питання про Установчі збори також поглибило кризу в українському проводі. Ухвалений 16 листопада закон призначив вибори до Українських установчих зборів на 27 грудня 1917 року, скликання — на 9 січня 1918 року. Через складну політичну та воєнну ситуацію проведення виборів розтяглося на весь січень і початок лютого 1918 року. Коли Мала Рада 19 березня вперше розглянула питання про Установчі збори, голова виборчої комісії Михайло Мороз ще не мав остаточної інформації про ситуацію на місцях. Він вважав, що вибори не відбулися, тому скликання Установчих зборів найближчого часу неможливе.
Читайте також: Етюди про Крути. Нові герої, старі міфи та пошук поховань
До розгляду справи повернулися 9 квітня. Виявилось, що вибори відбулися, хоча й не повсюдно. З 301 депутата обрали 172 (57 %), серед них 115 (67 %) есерів, 34 (20 %) більшовиків, 9 представників єврейських партій та інші. Результати виборів показували політичну ситуацію в Україні в січні 1918 року. Ще до оприлюднення результатів у Раді висловлювали сумнів щодо правомочності виборів, проведених в екстремальних умовах: під час війни, безвладдя, у деяких місцевостях — за влади більшовиків. Склад Установчих зборів не показував сучасних настроїв суспільства. Більшовицька навала, німецька окупація і радикальна політика Центральної Ради зробили його більш поміркованим.
Саме ці аргументи пролунали під час обговорення питання 11 квітня в Центральній Раді. Фракції УСДРП та УПСФ цілком резонно пропонували анулювати результати виборів і провести їх повторно. Проте есери, нехтуючи думкою інших партій, наполягали на скликанні Установчих зборів. Есерівська резолюція набрала мінімальну перевагу голосів завдяки підтримці російських та єврейських партій. Отже, скликання зборів призначили на 12 травня 1918 року.
Як бачимо, в українському русі дедалі більше проявлялася небезпечна тенденція: відмова однієї партії дослухатися до думки інших, прагнення одноосібно керувати українською державою. Це була позиція російських більшовиків, запозичена українськими есерами. І вони цього не приховували. Один з лідерів партії Павло Христюк, характеризуючи розклад політичних сил в Україні навесні 1918 року, відносив до буржуазних, ворожих українській революції сил не лише хліборобів-демократів, а й соціалістів-федералістів і самостійників.
Читайте також: Покликання варяга. Чому Вільгельма Габсбурґа розглядали, як «чужоземного королевича» для України
Крапку в намаганнях змінити політику Центральної Ради поставила УПСФ. 27 квітня за рішенням Головного комітету партії міністри-есефи вийшли з уряду, мотивуючи це тим, що «нинішній кабінет не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці». Проте цей демарш уже нічого не змінив, бо доля УЦР була вирішена.
Так, становище, що склалося на кінець квітня в УНР, а відповідно, й у Центральній Раді, було кризовим. Рада виявилася нездатною компетентно керувати державою. У цьому були переконані як самі її члени, так і німецька військова адміністрація. Українські політичні сили втратили здатність до колективних дій. Есери, що мали більшість у Раді та уряді, керувалася лише партійними догмами, не враховуючи реальної соціально-економічної та політичної ситуації в Україні. Авторитет Ради остаточно впав, вона майже втратила риси вищого законодавчого органу, не мала реальних важелів влади, що разом із зовнішніми факторами й призвело до її падіння 29 квітня 1918 року.