29 травня Конституційний Суд України (КСУ) ухвалив рішення про те, що «всі чергові вибори депутатів ВР АРК, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010-го». Загальнозрозумілою мовою це означає, що перегони мають відбутися наприкінці жовтня 2015-го. Хоча представники влади заперечують формальний зв’язок відповідної ухвали з проблемою Києва, цілком очевидно, що саме відсутність найменших шансів на утримання контролю над столицею змусила Банкову зробити ставку на «міськраду-зомбі» (оскільки термін повноважень місцевих рад, який, згідно з Конституцією, становить п’ять років, у випадку Київради сплив 2 червня 2013-го) та в. о. її голови Галину Герегу. Покірна режиму Януковича у результаті «тушкування» і цілковитої залежності від його волі більшість депутатів Київради тепер може претендувати на штучне продовження терміну своїх повноважень ще на 2,5 роки.
Читайте також: Зіц-голова. Режим Януковича прагне позбавити киян права голосу
Переймаючи досвід
Вердикт КСУ знову (як і три роки тому стосовно суб’єктів формування парламентської більшості, внаслідок чого було відкрито шлях для створення більшості під уряд Азарова із тушок) суперечить попередньому. Адже згідно з рішенням Конституційного Суду від 4 червня 2009-го «обчислення строків (повноважень місцевих рад та їхніх голів. – Ред.) здійснюється однаково незалежно від того, на чергових чи позачергових виборах обрано склад представницького органу чи посадову особу». У такий спосіб красномовно підтвердилася вмотивованість рішення КСУ не правовою логікою, а суто політичною доцільністю чинної влади. Тут варто звернути увагу на те, що йдеться про нехтування традиціями західного права та запозичення російського досвіду його використання в інтересах можновладців за принципом «Чего изволите?». Понад те, у Росії відповідна практика свого часу була ще й офіційно обґрунтована і виправдана. 18 січня 1996 року Конституційний суд Російської Федерації (КСРФ), розглядаючи на предмет конституційності положення Статуту Алтайського краю про те, що Законодавчі збори обирають голову адміністрації краю, дійшов висновку, що «таким чином вони перетворені на своєрідну виборчу колегію, рішення якої підмінює пряме волевиявлення виборців». Проте за 10 років, 21 грудня 2005-го, путінський КСРФ ухвалив діаметрально протилежне рішення, визнавши конституційним потрібне Владіміру Владіміровічу призначення губернаторів Законодавчими зборами суб’єктів федерації за його поданням як президента. А голова КСРФ Валєнтін Зорькін обґрунтував це тим, що «з розвитком суспільства правові позиції Конституційного суду можуть уточнюватися». Тож саме з еволюцією українського суспільного ладу до російської авторитарної моделі варто пов’язувати й «уточнення правових позицій» КСУ.
Як забажаємо
Утім, вердикт КСУ від 29 травня не означає, що в Києві не можна обирати міського голову і депутатів міськради вже цього року. Але для того парламент має ухвалити рішення про проведення в столиці не чергових, а позачергових виборів, наприклад політичне, на підставі того, що конституційно визначений термін повноважень – п’ять років, на які й надавали виборці мандат нинішній міськраді, сплив. Простіше з посадою міського голови, якого немає вже понад рік від часу відставки Леоніда Черновецького. Проте, як засвідчило голосування 4 червня 2013-го, провладні депутати не мають вказівки підтримувати рішення, спрямовані на відновлення конституційного ладу в столиці. Змусити змінити позицію могли б масові акції киян, яких позбавили права впливати на управління їхнім містом через обрання представницького органу. Або тиск ЄС, у якому відреагували б на фактичний демонтаж представницької демократії у столиці країни, керівництво якої на словах претендує на укладення Угоди про асоціацію восени цього року. Або політична доцільність самої влади, приміром, поглибити конфлікт в опозиційному середовищі за допомогою розіграшу маловпливової в нинішніх умовах посади київського міського голови.
Читайте також: Гуляйте, гауляйтери! Янукович продовжує «окупацію» Києва
Приваблива і небезпечна
Той, хто заявить про своє бажання стати мером столиці, має чітко розуміти, що обійматиме посаду лише два роки, до жовтня 2015-го. Бо саме на цей місяць, за рішенням КСУ, призначені чергові київські вибори. Якщо взяти до уваги, що йдеться не про два роки повноцінного виконання обов’язків керівника міста, а про два роки боротьби в судах із очільником КМДА за кожне повноваження, то стане зрозуміло, що мотивація до участі у виборах серйозних фігур української політики обмежена з практичного погляду й може розглядатися хіба що з боку потенційно сприятливого майданчика для підвищення особистого рейтингу. Тим більше що опозиційний столичний голова без «лояльної» до нього Київміськради як без рук. Приміром, якщо ним стає кандидат від опозиції, то він здобуває підтримку лише фракцій УДАР (13 осіб) та «Батьківщина» (9 осіб). Небагато, якщо зважити, що в Київраді 120 депутатів. Із такими активами в мандатах будь-які ініціативи опозиційного мера піддаватимуться обструкції в міськраді. Приміром, він не зможе впливати на керівників комунальних підприємств, зокрема ЖЕКів, від діяльності яких безпосередньо залежить комфорт киян, а також на ухвалення бюджету, програм розвитку тощо. Понад те, Київрада у нинішньому її складі матиме змогу легко відправити у відставку міського голову будь-коли, адже наразі регіонали контролюють більш як дві третини депутатів.
Майданчик для боротьби
З огляду на це постає питання оптимальної стратегії поведінки опозиції в разі, коли вибори мера без Київради таки будуть призначені на літо цього року. Вочевидь, їй варто скористатися такою можливістю, навіть якщо не вдасться домогтися перевиборів міськради. Принаймні для того, щоби перетворити посаду на майданчик для презентації альтернативних стратегій розвитку столиці й при цьому демонструвати країні гальмівну роль режиму та його зіц-голови у Києві Олександра Попова. А отже, наочно показувати, втіленню яких корисних ініціатив заважає нинішня влада в масштабах столиці зокрема і країни загалом та чому пересічному українцю варто включатися в активну боротьбу за її усунення та зміну опозицією. Завдання опозиційного мера без повноважень мало б полягати в тому, щоби стати публічним борцем із корупційними схемами та зловживаннями в місті, нехтуванням інтересами громади. При цьому можна було б цілком відверто і методично доводити киянам, що за наявних повноважень столичний голова-опозиціонер може ефективно виконувати лише контрольну функцію щодо діяльності чи бездіяльності призначених Банковою чиновників, на яких і лежить уся відповідальність за ситуацію в столиці. Коли такому міському очільникові вдасться встановити контакт із громадою, то привласнене владою з допомогою КСУ право киян обирати свій представницький орган може стати для регіоналів важким тягарем, здатним остаточно підірвати їхні позиції в Києві напередодні президентської кампанії 2015-го. Врешті, хоч і в дещо звуженому форматі, але відповідні можливості, не виключено, опозиція матиме й у разі непроведення виборів мера цього року. Наприклад, шляхом створення інституту тіньового голови та/або тіньових КМДА і міськради з її представників.