Максим Віхров Головний редактор «Тижня»

Херсонська дилема

Опінії
23 Листопада 2022, 12:23

«У Херсоні симпатії до Росії ускладнюють реінтеграцію в Україну», – матеріал з таким заголовком днями вийшов на шпальтах The Washington Post. «Скасувати вісім місяців окупації буде не так просто», – твердять Майкл Міллер і Саманта Шмідт, автори статті. «Як відбудуватись без тисяч симпатиків Росії, які втекли? І ще більш прикро, що робити з тими, хто залишився? Тисячі мешканців міста виявляли амбівалентне ставлення до росіян або навіть близькість до них», – задаються питанням Міллер і Шмідт. Загальний тон оповіді викликає досить неоднозначні почуття, а деякі твердження видаються відверто маніпулятивними (як-от про те, що «швидкий успіх Росії в Херсоні є відображенням не лише її грубої сили, а й зв’язку, який багато хто тут відчував із Москвою»). Але так чи інакше, Міллер і Шмідт підводять нас до вкрай важливого питання про те, якою має бути державна політика на щойно звільнених територіях.

Досвід часткової деокупації Донбасу у 2014 році важко назвати вдалим. Загальновідомо, що чимало одіозних персонажів, яких небезпідставно підозрювали у потуранні сепаратистському заколоту, не лише уникнули покарання, але й змогли обійняти певні посади. Приміром, одіозний екс-регіонал Володимир Струк навесні 2014 року одним з перших на Луганщині став організовувати загони «самооборони» (самі розумієте, від кого). Але це не завадило йому 2020 року стати мером міста Кремінна. Не те щоб його доля склалася добре – у перших числах березня 2022 року його знайшли вбитим, але то вже інша історія. Ще один приклад – селищний голова Новодонецького Андрій Аксьонов, який 2014 року «засвітився» як організатор сепаратистського «референдуму». Потім він нібито втік до Криму, а коли ситуація нормалізувалася, повернувся на Донбас і став мером Добропілля, а  2021 року обрався до Верховної Ради. І це при тому, що про російське громадянство Аксьонова було відомо принаймні з 2017-го… Таких випадків, на жаль, набагато більше, ніж хотілося б.

Читайте також:   Західні медіа: Херсон — велика поразка Росії, а Путін — не Гітлер  

Чому Київ тоді обрав «м’яку» лінію поведінки стосовно «неблагонадійних», можна пояснити по-різному. Тут можна побачити як ознаки політичного компромісу («ми забуваємо про ваші грішки, а ви надалі поводитесь чемно»), так і банального прагнення зберегти місцеві управлінські кадри. Але будь-яке рішення має свою ціну. Лояльне ставлення влади до тих, хто загравав із сепаратизмом, надихнуло місцеві проросійські середовища, котрі зрозуміли, що будь-які червоні лінії – це пунктир, якщо проявити достатню гнучкість. І все це дуже сильно деморалізувало місцеві патріотичні спільноти, котрі завжди були опорою державної влади у регіоні – не номінальною, згідно штатного розкладу, а реальною.

Зараз центральна влада знов постала перед вибором, яку лінію поведінки обрати. Загальні рамки припустимого повинні задавати закон і суд, котрі визначатимуть міру провини конкретної особи, котру підозрюватимуть у колабораціонізмі. Втім, на жаль, ми знаємо не один випадок, коли цих інструментів виявилось не достатньо, щоб позбавити ту чи іншу одіозну особу якщо не волі, то принаймні можливості обіймати посади. Тому очевидно, що потрібне певне суто політичне рішення. Дилема, які і у 2014 році, проста: або ми заплющуємо очі на певні речі і працюємо з тими, хто є; або робимо глибше кадрове перезавантаження, використовуючи в якості людського ресурсу тих, хто довів свою фактичну лояльність Україні.

Читайте також: Журналісти показали одну з російських катівень у Херсоні. Подібних у місті вже виявили близько десяти

Звичайно, на практиці все не так просто, ніж в теорії. Після падіння режиму Януковича багатьом регіоналам дозволили «перефарбуватися» і залишитись у політиці. Як правило, це були різнокаліберні князьки, котрі роками «тримали» той чи інший регіон, а тому побудувати вертикаль влади без них було складно. Наприклад, той-таки Володимир Сальдо у 2002-2012 роках – тобто ціле десятиліття – був міським головою Херсону, а потім, не втративши місцевого впливу, перебрався до Верховної Ради. Там він поводився, як дисциплінований регіонал, голосував за «диктаторські закони» 16 січня і таке інше. Потім Сальдо знайшов прихисток у партії «Наш край», намагався переобратись до парламенту (без успіху), у 2015-му спробував повернутись у крісло мера, але отримав лише фракцію у міськраді. У 2019-му Сальдо не потрапив до Верховної Ради (вже від «ОПЗЖ») просто тому, що його суперник на окрузі балотувався від «Слуги народу»… Подальші події загальновідомі.

Так, можна навести й протилежні приклади, але винятки не скасовують правила. Це правило дуже просте: ставка на формально лояльних «рєшал» приносить державі більше шкоди, ніж користі. Особливо в екстремальних ситуаціях, як-от зараз. Хочеться вірити, що деякі князьки після 24 лютого справді прозріли і переосмислили своє ставлення до країни і держави. Втішно, якщо це справді так. Але центральна влада не повинна забувати про тих громадян, котрі роками доводили свою лояльність Україні і підтвердили її у найскладніших обставинах. Саме вони мають стати опорою держави на деокупованих територіях – і зараз, і потім, і завжди. Добу «рєшал» треба завершувати, і не треба відкладати це на потім – на «після війни».

Позначки:
13