Звичний алгоритм структурування в нашому суспільстві за інерцією досі працює за принципами зручності, а не дієвості. Ставлення до лідерства формується мало не з пелюшок, тому підсвідомо для багатьох воно видається природним і єдино можливим. Наприклад, попри різноманітні соціометрії, які в дитячих колективах уже давно планово проводять психологи, вчителі або тренери, лідерами класів чи загонів, як і раніше, призначають зручних слухняних відмінників і підтримують їх. А тих, хто проявляє реальні лідерські якості, відтісняють якомога далі, на неформальний рівень, часто маргіналізуючи за висунення непідконтрольної ініціативи. Так зручно керувати колективом, але зовсім не дієво для розвитку суспільства. Це працює й у дорослому житті: згадайте звичайних керівників профспілок чи громадських активістів, що живляться біля влади. Можна довго пояснювати, чому так відбувається, але є те, що є: суспільство традиційно толерує «правильних» призначених лідерів, тоді як виявляти власну ініціативу доволі часто вважається чимось соромітним, особливо якщо йдеться про публічну участь у політиці. Але це не заважає, до речі, бути незадоволеним старими можновладцями й волати про критичну потребу в нових високопрофесійних обличчях, які повинні з’явитися на політичному небосхилі країни фактично з нізвідки, без сходинок, за допомогою чарівної палички…
Читайте також: Чи хочуть активісти йти у владу
Безперечно, ми дістали шанс відчути, що може бути по-іншому: Майдан та війна виявили достатньо справжніх лідерів, які не чекали дозволу на ініціативу й показали потужну силу людей різного фаху, досвіду, ідейного спрямування. Серед великої кількості тих, хто став активним на тлі цих подій, звичайно, знайшлося чимало простих критиканів та нечесних на руку чи думки. Але більшість продемонструвала справжню соціометрію з практичним застосуванням організаторських навичок, рівнем довіри людей, розумінням процесів, і нею потрібно з розумом користуватися. Але, на жаль, процес вирощування лідерів та політичної еліти, який ніде й ніколи не може бути швидким і простим, сучасному українському суспільству нецікавий. Політична кар’єра знизу догори в нас фактично неможлива: новоявлені лідери вискакують, як чорт із табакерки, не маючи ані досвіду роботи на місцях, ані справжньої команди з чіткими цілями, напрямками та навіть історією діяльності. А це, на мою думку, не нові обличчя: вони так само «призначені», як всі ті, кого вже не бажає бачити електорат. І хоч би скільки ми прагнули зміни старих на нових, без будівництва системи вирощування кадрів для політики, побудованій на інших принципах, це буде чиста фікція. Політиком може стати людина будь-якої професії, але вважати, що не треба напрацьовувати досвід саме в цій сфері, — критична помилка.
Поки що в багатьох галузях ми далі йдемо звичним шляхом, на якому втрачаємо цінні кадри. Справжні лідери різного масштабу розчаровуються, втомлюються, їм бракує підтримки суспільства, вони починають боротися одне з одним і не бачать уже себе в подальшій діяльності, бо умов для зростання та ефективної роботи, за окремими винятками, не створено. А без потужної підтримки політичної партії більшість активістів на місцях дуже швидко «згасає» та припиняє діяльність, не в змозі самотужки протистояти системі.
Те, що бачу сьогодні, навіть без прив’язки до виборів глави держави: різноманітні громадські ради, у які для покращення та контролю за роботою влади пішли активні люди, поступово перетворилися на формальні утворення. Когось туди просто не допустили, щоб не скандалив зайвий раз, а хтось зневірився в цій справі, не побачивши з боку чиновників навіть бажання слухати та змінюватися. Громадські активісти жахаються від слова «політика», бо одразу наражаються на звинувачення в піарі та корисливості своєї діяльності.
Читайте також: Соціальні ліфти: довгий шлях нагору
І хоча в місцевих осередках політичних партій почали з’являтися нові люди, часто вони не готові співпрацювати за тими принципами, які там практикуються, і з тими одіозними особистостями, які своєю присутністю фактично дискредитують ідеї своєї сили. Сумно, але починати довгий забіг у велику політику ніхто, за рідкісними винятками, не наважується, бо принцип прозорих і зрозумілих політичних сходинок у нас, на жаль, поки що не працює. А отримати нові обличчя хочеться тут і зараз. Наприклад, натиснувши кнопку пульта для телевізора.