Берлінський мур та серійні вбивства у новому німецькому кіно

Культура
18 Жовтня 2019, 15:52

30-річчя падіння Берлінського муру – події, яка стала знаковою як для німецького народу, так і для всієї Європи, не могла лишитися поза увагою культурного середовища, оскільки кругла дата завжди спонукає до рефлексій. Так, падіння стіни було одним з головних мотивів Київського міжнародного фестивалю короткого метру (KISFF), у рамках якого показали низку стрічок, об'єднаних під назвою "Berlinale Spotlight: Руйнуючи стіни". Крім того, перший Конгрес Культури у Львові мав назву "Перехід 1989" – учасники дискусійної програми намагалися оцінити зміни культурного ландшафту впродовж 1989-2019 років. Природно, що 25-й фестиваль "Нового німецького кіно", який упродовж 10-16 жовтня проходив у Києві, не оминув цієї теми – у той чи інший спосіб вона порушується у двох картинах програми. Крім того, організатори фестивалю звернули увагу на ще один ювілей – 100-річчя з дня заснування школи дизайну та архітектури "Баугауз", включивши у кіноогляд документальну стрічку про вплив школи у світі. Також у програмі нового німецького –  фільм жахів про серійного вбивцю та фантастична драма про те, як одного разу людство зникає з планети Земля. Загалом – п'ять картин, які відмінні одна від одної жанрово, тематично та стилістично.

 

Читайте також:  Культура в транзитній зоні

 

Відкривала фестиваль біографічна драма Андреаса Дрезена "Ґундерманн", у якій йдеться про звичайного робітника зі Східної Німеччини, який писав проникливі пісні на соціальні теми і врешті став відомим музикантом. За словами директорки Ґете-інституту в Україні Беате Кьолер, ця стрічка для німців є віднайденням власної історії, а сам режисер назвав "Ґундерманна" однією з найголовніших своїх робіт.

 

 

 

70-ті роки ХХ століття, Східна Німеччина. Юнак Ґерхард щиро захоплюється ідеями соціалізму, гостро реагує на несправедливість та мріє бути музикантом. У вільний від роботи  еккаваторника   час хлопець пише музику та ночами, разом з однодумцями, репетирує. Згодом з'являються перші концерти, власна публіка, кохання. Поворотним моментом у житті хлопця стає початок роботи на Міністерство державної безпеки (Ministerium für Staatssicherheit – нім.) – спецслужбу Німецької Демократичної Республіки, каральний орган, що був споріднений з КГБ СРСР, скорочено "Штазі". Ґерхарда Ґундерманна вербують, він стає позаштатним інформатором. Упродовж восьми років, починаючи з 1976-го, хлопець виконує завдання влади, надаючи інформацію про тих чи інших осіб. Щиро, не маючи злих намірів.

 

"Я працював на Штазі", – фраза, яка неодноразово звучить у фільмі. Після репетиції: "Я працював на штазі". У розмові з другом: "Я працював на штазі". Під час суперечки: "Я працював на штазі". Ґундерманн дізнається, що його свідчення могли стати приводом для звинувачень, переслідувань та арештів невинних людей, і цей факт спричиняє гострий внутрішній конфлікт. Хлопець картає сам себе, не може позбутися нав'язливих думок та при будь-якій нагоді говорить іншим: "Я працював на штазі". Повторює, як мантру, навмисне прагнучи осуду та зневаги. Врешті, Ґундерманн проговорює ці слова зі сцени перед великою кількістю людей, що прийшли послухати його музику. "Я не прошу у вас пробачення, оскільки сам не можу собі пробачити", – скаже чоловік і почне співати про те, як його загубив Бог, щоб потім віднайти. І він не відчує ні осуду, ні зневаги.

 

Читайте також: Клаус Едер: "Завдання критиків — підтримувати історію кіно живою"

 

Насамперед "Ґундерманн" – музичний фільм. Усі 15 композицій, які лунають у стрічці, виконавець головної ролі Александр Шеєр (вихідець зі Східного Берліну) співає самостійно, що робить фільм чесним. Власне, саме цей прикметник – "чесний" – як найкраще підходить для опису всієї картини, оскільки у ній без прикрас подане життя у Східній Німеччині до падіння Берлінського муру та розчарування і розгубленність східних німців після. 

 

Недивно, що на батьківщині стрічка Дрезена отримала п'ять премій Deutscher Filmpreis: за найкращий фільм, режисуру, головну чоловічу роль, сценарій, художника-постановника та костюми.

 

Крізь призму мистецтва частково розглядає тему Берлінського муру та відмінність світів Східної та Західної Німеччини також фільм "Робота без авторства" Флоріана Генкеля фон Доннерсмара, в основі якого – біографія німецького художника Ґерхарда Ріхтера. Та передусім – це красивий як візуально, так і за змістом фільм про становлення творчої особистості під впливом соціальних катаклізмів (нацистської влади, війни, соціалізму), пошуки себе та власної мистецької мови.

 

 

 

Прем’єра стрічки відбулася в рамках конкурсної програми Венеціанського кінофестивалю, де вона була відзначена премією молодіжного журі "Золоте левеня". Крім того, драма у 2018 році була номінована на "Оскар" за найкращий фільм іноземною мовою і найкращу операторську роботу.

 

На відміну від "Ґундерманна", де події 1970-их та 1990-их постійно чергуються, іноді збиваючи з пантелику, у "Роботі без авторства" сюжет розвивається лінійно. Маленький хлопчик Курт Барнерт, який з дитинства проявляє інтерес до малювання, ходить за руку зі своєю молодою тіткою Елізабет художніми галереями, де екскурсоводи-нацисти розповідають про шкідливість дегенеративного мистецтва Василя Кандинського та йому подібних. Однак Елізабет, у виконанні Саскії-Софі Розендаль, вчить свого племінника сприймати цей світ широко, чути музику у його звучанні, а також тому, що усе правдиве – прекрасне. Згодом її забирають у божевільню, а ще згодом – вбивають у газовій камері, що стає  першим ударом в житті майбутнього художника. Далі – бомбардування Дрездена. Далі – життя під знаком соціалізму. 

 

Фільм докладно показує, наскільки гнітючим був стан мистецтва у Східній Німеччині. Лише соцреалізм, лише робітники, лише партія – найперспективніші студенти-живописці вимушені працювати у чітко окреслених владою рамках, і, зрештою, перетворюватися на ремісників без власного обличчя та думки. Для Курта (Том Шиллінг) такий шлях неприйнятний, тому він наважується на втечу. Разом з дружиною Еллі (Пуала Бір) вони приїздять до Західної Німеччини, 29-річний митець без рекомендацій та портфоліо стає студентом Академії мистецтв у Дюссельдорфі. Тут мистецьке життя вирує. 

 

Читайте також: "Атлантида" спливає у Венеції. Втішні підсумки найбільшого кінофестивалю

 

"Хто ти?", – запитують у Курта інші студенти. "Я живописець", – відповідає Курт. Однак раптом він дізнається, що живопис давно помер, це відпрацьований метод, який більше нікого не вражає і не цікавить. Натомість його місце посів перформанс, акціонізм. "Головне – ідея, те, чого ніхто ще не придумав до тебе", – говорять Курту інші студенти. Він їх слухає і починає шукати себе. І знаходить. Хлопець береться створювати картини у реалістичному стилі, копіюючи випадкові фото з газет та сімейних архівів, розмиваючи при цьому силуети постатей. Зокрема, він змальовує свою дитячу світлину, на якій є також зовсім юна Елізабет. Це живопис, однак зовсім інший, не той, що "помер", а живий і здатний вразити живопис.

 

Драматизмом стрічку сповнює історія кохання Курта та Еллі – дочки відомого лікаря-гінеколога Карла Себенда (Себастьян Кох), який за часів Третього Райху брав участь у програмі досліджень з євгеніки. На його совісті – безліч життів, у тому числі і життя тітки Курта Елізабет.

 

Фільми про художників майже завжди вирізняються своєю візуальністю. "Робота без авторства" – не виняток. Тут і продумані композиційні рішення, і теплі глибокі кольори, і крупні плани рук, і напрочуд деталізовані мистецькі інтер'єри – усе, що змушує дивитися на картинку із замилуванням. Варто віддати належне оператору стрічки Калебу Дешанелю, який забезпечив естетичну довершеність фільму, за що, власне, він і був номінований на "Оскар".

 

Читайте також:  Київський Баугауз

 

У 2019 році сторічний ювілей святкує легендарна німецька школа архітектури та дизайну "Баугауз", яка спершу діяла у Веймарі, а з 1926 року – у Дессау. Авангардні підходи директора школи Вальтера Ґропіуса до проектування квартир, будинків, районів та цілих міст вплинули на архітектуру у всьому світі. Саме про цей вплив йдеться у документальній стрічці "Дух Баугаузу" Нільса Больбрінкера та Томаса Тільша.

 

 

 

"Ми створюємо дизайн об'єктів чи змінюємо дизайн світу?", – звучить фраза на початку фільму. Але вже наприкінці стрічки стає зрозуміло, що перше спричиняє друге, і неможливо обрати якусь одну з позицій. 

 

"Дух Баугаузу" – педантичний, типово німецький фільм, створений, здається, за допомогою математичних формул. У ньому наочно демонструється, як за допомогою ідей одного з найвпливовіших явищ архітектурно-дизайнерської освіти можна забезпечити практичне, сучасне та стильне життя у сучасному світі. Крім того, у фільмі також показана історія створення та трансформації школи, вплив геометрії на мистецтво танцю, а також окреслені виклики, які постають перед сучасним містобудуванням – значна кількість жителів, проблеми транспортної системи і т.д.

 

 

Найбільш шоковий досвід у рамках "Нового німецького кіно" цьогоріч забезпечує робота Фатіха Акіна "Золота рукавичка", прем'єра якої відбулася в рамках конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, де стрічка претендувала на "Золотого ведмедя". Трилер знятий за однойменним романом Гайнца Штрунка про гамбурзького серійного вбивцю першої половини 1970-х років, який знаходив собі жертв серед старих повій у місцевому пабі. 

 

 

 

Атмосфера фільму брудна і відразлива. Тут постійна пиятика, гнилі зуби, виразки, кров, зґвалтування, жорстокі вбивства і сморід. Постійний сморід. Фатіх Акін не вважає за потрібне бодай у чомусь вдаватися до натяків, він показує все максимально натуралістично і грубо. Відтак, стрічку складно дивитися непідготовленому глядачу. 

 

Фріц Гонка – працівник сталеливарного заводу, який кожного вечора після роботи йде до бару "Золота рукавичка", де напивається та заводить знайомства зі старими та такими ж п'яними жінками. Єдине, що його цікавить, це задоволення власних статевих потреб. Однак через імпотенцію йому це не вдається, тому він ґвалтує своїх жертв різноманітним кухонним приладдям та їжею, звинувачуючи при цьому жінок у потворності. Потім убиває їх, надалі зберігаючи тіла у своєму ж помешканні. Так триває доти, доки психа не впіймає поліція.

 

Не зважаючи на гнітючу атмосферу, що зберігається упродовж всього фільму, справді моторошно стає після його завершення. У фінальних титрах Фатіх Акін показу фото справжнього Гонки, його помешкання та жертв. Усвідомлення того, що стрічка знята на основі реальних подій, дійсно лякає.

 

Особливої уваги у фільмі заслуговує робота 23-річного актора Йонасса Дасслера, який зіграв Гонку. Власне, здогадатися, що згорбленого, кульгавого вбивцю, у якого також розвинена сильна косоокість, втілив юнак Дасслер (у якого з привабливістю все гаразд) – неможливо. Відповідний результат забезпечила майстерна акторська гра та робота гримерів.

 

Заключною картиною 25-го фестивалю "Нового німецького кіно" стала фантастична драма "У моїй кімнаті" лауреата Срібного ведмедя Берлінале Ульріха Кьолера. 

 

 

 

"Арміну 41 рік, він фрілансер, та замовлень у нього небагато. Тому в Арміна багато часу, але мало грошей. Таке життя йому мало подобається, але іншого він собі не може уявити. Прокинувшись одного ранку, Армін опиняється у зовсім іншому світі. Все виглядає як завжди – лише усі люди зникли. Армін полишений сам на себе і має дати собі раду серед мертвої тиші та повного безлюддя", – йдеться в анотації до фільму.

 

Однак тиша у стрічці не мертва, а безлюддя – не повне. Дійсно, нова робота Кьолера напрочуд мовчазна, але відсутність людської мови компенсується фонотекою природи: щебіт птахів, гавкіт собак, шелест дерев – усе це створює гармонійну звукову картину, що лише зрідка може похизуватися сказаними вголос словами. І, дійсно, Армін (Ганс Льов) переважну більшість часу самостійно намагається пристосуватися до життя у безлюдному світі, та згодом з'ясовується, що крім нього на землі лишилася принаймні ще одна людина – дівчина Кірсі (Єлена Радонічич).

 

Читайте також: Надія Парфан: "Документальне кіно може подарувати досвід катарсису"

 

За стилістикою "У моїй кімнаті" частково нагадує постапокаліптичний фільм Френсіса Лоуренса "Я – легенда". Однак тут немає зомбі та героїки, все доволі прозаїчно та буденно. Зустрівшись з Кірсі, Армін нарешті відчуває себе щасливим – вони закохуються та починають жити разом. Власне, весь світ належить тільки їм – у дуже буквальному розумінні сказаного. Та якщо Кірсі прагне весь цей світ осягнути, то Арміну абсолютно комфортно жити на узліссі, доглядаючи тварин та періодично ходячи до крамниці з відеокасетами. Сумно, але й доволі іронічно водночас, що у світі, де не лишилося жодних умовностей, зобов'язань та перешкод, закохані люди не змогли знайти компромісу заради того, щоб бути разом. 

 

Прем'єра стрічки пройшла в рамках програми "Особливий погляд"  Каннського кінофестивалю 2018 року.

 

———————————-

 

"Нове німецьке кіно" – один з найстаріших кінооглядів в Україні, які представляють кінематограф своєї країни. Фестиваль проводиться Goethe Institut в Україні спільно з компанією "Артхаус Трафік". Також покази традиційно пройдуть у Маріуполі, Харкові, Дніпрі, Львові, Чернівцях та Одесі. Усі фільми демонструються мовою оригіналу з українськими субтитрами.