Сміх від щастя, обійми, розмови до ночі, зустрічі… На моїй вулиці мало не в кожному домі весь рік чекають на дітей. Узимку це особливого важко. Зима й осінь із дощами чомусь сприймаються в іншому життєвому вимірі. Узимку старі помирають частіше. Я з юності думала, що в них просто закінчуються сили дожити до сонця. Зараз це знову актуально: не вистачає фізичних і моральних сил дочекатися зустрічі, про яку мріють цілий рік і яку згадують у дрібничках теж рік, у снах і наяву, а потім переповідають усі подробиці охочим слухати біля своїх воріт. Я бачу це навколо себе: у старих закінчується резерв терпіння та сил, молодь зі свого нового життя може дозволити собі такі недешеві поїздки до батьків лише раз на рік, дні зустрічі минають дуже швидко…
Читайте також: Без законів і судів
У моїх друзів ситуація з таких, які надто люблять брати в основу драматичних кінострічок. Була родина з дуже заможних. Мати все життя працювала головним бухгалтером великого підприємства, а батько — головним інженером. Мали дітей, жили щасливо. Утіхою були свій дім, онуки, робота, навіть ремонти, бо робили їх задля дітей і довгого життя. Перед війною помер старий батько цієї міцної родини. Потім почалася війна. І виявилося, що невістка фізично не може перебувати в місті, у якому тривають бойові дії. Вона й до цих подій була дуже вразливою, а на початку літа 2014 року це дійшло до якоїсь критичної позначки: тиск, головний біль, безсоння, страхи. Разом із дитиною вона поїхала до родичів подалі від війни. Начебто на місяць або два — перечекати. Її чоловік не зміг залишити матір та свою роботу. Дім теж не покинеш, це з квартирами простіше. Тому переїхав до матері нібито на короткий термін, поки все не закінчиться. Дружина влаштовувалася в Росії. Їй треба було думати про школу для дитини, про пошуки роботи для себе й засоби для існування. А коли вдавалося перемовитися, наполягала: бери свою мати та приїздіть сюди разом. Мовбито разом буде легше. Матері було за вісімдесят. Вона розуміла, як зв’язує руки синові… А втім, на її спроби вмовити його поїхати до родини, облишивши її саму, чула завжди одне: поки ти жива, я нікуди не поїду. Так, він справді рятував їй життя.
На дорослому синові була закупівля ліків, продуктів, город. На старій матері — прання, приготування їжі, прибирання. Дивна то була родина. Він у думках був із дружиною, яку шалено любив, із донькою, яка закінчувала школу… А фізично перебував удома з невеличкою зарплатою, на яку навіть допомогти родині не міг. Але життя тривало. Дочка вступила до коледжу. Дружина працювала на двох роботах. Він тут збирав гроші на поїздку до своєї родини, щоб умовити їх повернутися, адже багато хто вже прибув назад у місто. Зустріч була емоційною. Дочка не відпускала батька від себе. Вона придумала на той тиждень разом подорожі на щодень і щогодини: показати щось батькові, щось відвідати разом, поговорити та просто потриматися за руки, як раніше. А він сподівався, що вночі йому вдасться вмовити дружину повернутися. Ні, не вийшло. Аргументи були залізними.
Читайте також: Без законів і судів
За два робочі дні в Москві вона заробляла стільки, як у Луганську за місяць. Хоч і не це головне, дружина не хотіла зривати дочку: «Поки дитина вчиться, ми не повернемося». Чоловік усе розумів, тому до наступної зустрічі готувався. Він придбав через знайомих український шкільний атестат про повну середню освіту для дочки, аби вона могла вступати до вишу хоч у Луганську, хоч на території, підконтрольній Україні. Зустрівся з усіма подругами своєї дружини, які повернулися до Луганська, щоб пересвідчитися, що вони працюють, а дехто й підробляє ще десь. Дізнався на колишньому місці роботи дружини, що її візьмуть знову та ще й дадуть півтори ставки: фахівців її рівня не вистачало. Він підготувався до тієї важкої нічної бесіди, як колись до шкільних уроків, а головним аргументом було те, що вони родина, а родини повинні жити разом… І в нього знову не вийшло. Але, вочевидь, її щастям стали Москва, робота, чужа квартира, яку вони винаймали з дочкою. Вона непогано заробляла, і це давало їй деяку впевненість у собі, поруч із нею була дочка, а десь там у колишньому житті ще тривала війна. І ці зустрічі стали чимось на зразок відпусток.
Щоразу він повторював: я не залишу матері, я буду з нею, вона не витримає переїзду й не виживе без мене. А дружина наводила аргументи, що довкола дуже багато тих, хто зміг полишити колишнє життя та вивезти батьків із Луганська… І цій суперечці вже три роки. А далі ще рік навчання дитини в Москві, потім спроби вступити до університету й ще п’ять років можливого навчання… І це ніби й родина, але така, що живе від зустрічі до зустрічі, маючи безліч об’єктивних причин не бути разом — рівно стільки, скільки й не розлучатися більше ніколи. Я спостерігаю за цим. Вони стали заручниками цієї війні, як і майже всі на моїй вулиці.