Від редакції Цією публікацією ми продовжуємо друк нового циклу статей економіста Володимира Ланового (див. Тиждень, № 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17-18, 19/2013), у якому він аналізує основні проблеми грошово-кредитної системи, що спричиняють постійні валютні та банківські кризи, і дає оцінку діям чи бездіяльності українських високопосадовців, махінації яких із державними коштами зрештою призводять до фінансових криз. У цьому числі Володимир Лановий знову повертається до теми, якої він частково торкнувся в статті, надрукованій у № 15/2013 Тижня: чому в Україні дорогі кредити.
Підприємці, за ідеєю, повинні бути головними реципієнтами банківських кредитів. Окрім них нових позик потребують їхні партнери в суміжних галузях і ті супутні виробництва, які мають вигоди від зростання попиту на їхню продукцію завдяки запровадженню інновацій підприємцями. Це нібито наслідки інновацій. Виробничі суб’єкти поза цим колом або не отримують надприбутків і неспроможні платити великі відсотки за кредитами (як-от застарілі підприємства), або не потребують нових запозичень (як монополісти чи одержувачі ренти).
Читайте також: Фінансово-банківський хомут на шиї України
В Україні відсоткові ставки за кредитами для бізнесу в кілька разів вищі, ніж у країнах Євросоюзу, і часто становлять понад 30% річних у гривні. Тож звідки вони такі беруться? За класичними визначеннями, відсоткові ставки формує низка чинників:
– величина відсоткової ставки є приблизно однаковою з урахуванням ризиків для всіх кредитних ринків економіки, оскільки власники грошей можуть вільно переміщувати їх із одних ринків на інші; вона формується під впливом закону попиту-пропозиції на цих ринках;
– за рівноваги попиту та пропозиції власники грошового капіталу (банкіри) задовольняються тим рівнем відсотка, який може заплатити найслабший, найменш продуктивний і найбідніший підприємець із-поміж тих, хто за певний обсяг грошей готовий дати найбільше;
– уявлення кредиторів про ставку відсотка формується під впливом, по-перше, ризику неповернення позик через невдачі підприємців, по-друге, знецінення кредитних засобів (як-от унаслідок інфляції) протягом періоду їх повернення. Банки готові кредитувати, якщо відсоткова ставка з лихвою покриває ці дві складові;
– певний вплив на відсоткові ставки має національний центральний банк, наприклад, при регулюванні грошової маси, обмінного курсу грошової одиниці та підвищенні-зниженні своєї облікової ставки. Проте його вплив не є вирішальним, як і решти загальноекономічних сприянь і вдосконалень, що йдуть від уряду. Основними у формуванні ставок є наявність і темп запровадження інновацій, а також рівень задоволення потреб населення, який визначає рівень заощаджень.
Із цих базових критеріїв випливають деякі ключові висновки.
Економічний розвиток, що залежить від активності підприємців, можливий лише за допомоги кредитно-банківської системи: вона переводить грошові заощадження суспільства в інвестиції підприємців, що надають енергію прогресу. Недаремно промислова, науково-технічна, інформаційна «революції» та інші активні економічні поступи людства відбувалися на тлі стрімкого розвитку банківського сектору.
Надлишкова грошова емісія центрального банку часто призводить до зменшення пропозиції реальної вартості кредитних засобів і до зростання рівня позикових відсоткових ставок. Фактично коли центробанк друкує і випускає в обіг надлишкові гроші, то він надає бонус комерційним фінустановам, але водночас забирає в них купівельну спроможність їхніх ресурсів.
Відмінність відсоткових ставок між країнами визначається станом розвитку підприємництва (там, де кращий інноваційний потенціал, підприємці можуть платити вищі ставки за кредитами), насиченістю банківського сектору грошовим капіталом, темпами приросту заощаджень і наявністю конкуренції на позикових ринках, ризикованістю кредитів (вона визначається фінансовим станом одержувачів, ступенем диверсифікації ризиків, ефективністю законодавства про відшкодування заборгованості, захищеністю прав приватної власності, наявністю корупції в судових органах тощо), рівнем інфляційних і девальваційних очікувань у суспільстві.
Читайте також: Банківське ложе для обраних
Українська ситуація в контексті цих висновків має такий вигляд. Головна проблема – це подавлене підприємництво, на яке спрямований увесь тиск корупційної держави. Наслідком його придушення та бідності населення, неспроможного заощаджувати, є вкрай незначні обсяги припливу фінансових ресурсів до банківського сектору та видачі їх у вигляді кредитів підприємствам. Для вітчизняного банківського сектору характерні ненасиченість капіталом (при одночасному надзвичайно великому обсягу грошей поза банками), вкрай мала пропозиція позик на ринку і, як наслідок, висока дефіцитність кредитних ресурсів в економіці.
Банки ставляться до співпраці з незалежним конкурентним бізнесом індиферентно. У результаті кредитування підприємців залишається вкрай обмеженим, фінанси перерозподіляються на користь непідприємницьких структур і економіка розвивається дуже інертно.
Ситуацію суттєво погіршують зусилля уряду, спрямовані на вилучення ринкових грошових ресурсів на потреби фінансування дефіциту бюджету, кредитування централізованих програм зведення великих інфраструктурних об’єктів та погашення збитків державних корпорацій. Іншою постійною причиною браку позикових ресурсів після кризи є повернення за кордон іноземних банківських кредитів. Хронічна глибока дефіцитність позикових засобів є першою причиною надвисоких відсоткових ставок при фінансуванні української економіки.
Те, наскільки впливають інфляційні та девальваційні очікування на приріст відсоткових ставок, можна оцінити, порівнявши їх за гривневими і доларовими позиками. Так, наприкінці 2012 року перші з них становили в середньому 18,4%, а другі – 9,3%. Отже, негативний вплив інфляції та регулярних девальвацій призводить до підвищення відсоткових ставок щонайменше на дев’ять пунктів – практично удвічі.
Очищена від впливу інфляції ставка (за доларовими кредитами) може розглядатися як така, що сформувалася під впливом інших трьох постійно діючих у наших умовах факторів: банківських ризиків, дефіцитності ресурсів і слабкості позикового попиту (через низьку підприємницьку активність). Тобто за чинної грошово-кредитної та валютної систем фінансування інноваційного підприємництва просто неможливе.
Іншими важливими особливостями національної банківсько-кредитної системи є її роз’єднаність, фрагментарність, сегментованість. Через них відсоткові ставки по системі суттєво різняться. Зокрема, наприкінці минулого року вони мали такі середні значення: при первинному розміщенні державних облігацій, номінованих у гривні, – 13,8%; при кредитуванні нефінансових корпорацій – 17,2%, зокрема підприємств-імпортерів – 16–20%, підприємств олігархічних холдингів – 6–14% (вибіркова оцінка); при наданні споживчих позик – 27,9%.
Як бачимо, ставки між окремими сегментами системи різнилися більше ніж удвічі, а порівняно з кредитами підприємствам олігархічних холдингів подеколи більш ніж у 4,5 раза. Такі розбіжності ринковими обставинами пояснити неможливо. Чому ж існують згадані розриви? По-перше, це свідчить про розірваність підсистем – відсутність грошового ринку як цілісного явища, на якому відбувається саморегулювання попиту-пропозиції. По-друге, різний вплив названих вище факторів встановлення відсотка. Так, найнижчий рівень (при купівлі банками держоблігацій) там, де не діє чинник дефіцитності грошових коштів, а також при кредитуванні за пільговими відсотками підприємств олігархічних корпорацій. При наданні позик автономним виробничим компаніям фактори ризикованості банківських операцій і дефіцитності ресурсів діють значно сильніше. Найбільший вплив ці ризики мають на рівень відсотків за споживчими позиками.
Такі розбіжності пояснюються роз’єднаністю окремих ринків, пригніченістю конкуренції між фінустановами, особливим статусом банків олігархів, обмеженнями для кредитних корпорацій у доступі до ринків і джерел отримання ресурсів, їхньою незацікавленістю фінансувати приватне підприємництво.