Аналітики кажуть, що Росія тепер гарячково шукає йому заміну. Ставка на Віктора Медведчука як на майбутнього главу держави себе не виправдала. Величезні кошти, викинуті на розкручування «Украінскава вибара», пішли в пісок. У світлі останніх подій титул «кум Путіна» не віщує нічого оптимістичного для такого кандидата в президенти. Та найкумедніше те, що Путін покумався із сином оунівців. Зараз нащадок бандерівців не на жарт захопився «правовой защитой русского язика». Але був час, коли Віктор Медведчук бавився в дещо інші ігри. він найняв Журналісти та історики малювали йому дуже привабливу картину, вочевидь, у такий спосіб він намагався здобути симпатії галичан,
Із книжки Ярослава Ляльки та Павла Романюка «Літопис нескореної України», виданої у Львові 2002 року за фінансової підтримки братів Сергія та Віктора Медведчуків, можна довідатися, що серед учасників Корнинського осередку ОУН на Житомирщині був і їхній батько Володимир Медведчук, який у 1941-му зустрічався «з національними героями України Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Іваном Рогачем, котрі представляли в окупованому Києві відродження української державності».
Батько обох братів був також керівником однієї з трійок ОУН. У 1944-му його арештував СМЕРШ і він потрапив спочатку до спецколонії для інвалідів у Херсоні, а потім на заслання в Красноярський край, куди до нього приїхала дівчина з рідного села Фаїна Гулько. Там у них народилося двоє синів. Повернувшись із заслання, Медведчуки спочатку оселилися в рідному селі, але «довго там не витримали й переїхали до Мотовилівки-Борової на Київщині, де їх не знали і де їхніх дітей не одразу почали обзивати «бандьорами». Тобто згодом таки обзивали.
Однак історія, намальована в книжці, доволі туманна. За які заслуги Медведчук-старший потрапив до спецколонії інвалідів у Херсоні, якщо людей без рук чи ніг вивозили до Сибіру? Чому його відразу не вислали до Воркути, як вчинили з іншими учасниками Корнинського осередку ОУН? І як йому вдалося повернутися в рідне село, якщо інших колишніх оунівців відмовлялися прописувати? А найдивніше – яким чином йому вдалося влаштуватися на роботу бухгалтером у Київський університет? За версією авторів, «завдяки старим зв’язкам із патріотично налаштованими працівниками Київського університету, які знали Володимира Медведчука ще з часів війни (коли він діяв у мережі ОУН) і не побоялися допомогти багаторічному політв’язневі в трудовлаштуванні».
Чесно кажучи, у це мало віриться. Якщо мова про викладачів вишу, які працювали там під час німецької окупації, то після війни їх там уже не було: одні емігрували, інших ув’язнили, звинувативши у зв’язках із німцями. Якщо хтось і міг залишитися зі старих працівників, то хіба що прибиральниця. Але її вплив більш ніж сумнівний.
Син Віктор без проблем вступив туди ж на юридичний факультет. Тоді як діти інших оунівців мали великі проблеми. Таємницю цього дива розкриває Вікіпедія, яка твердить, що Віктор Медведчук із 1970 року був агентом КГБ. У такому разі це також пояснює, чому саме його обрали кагебісти адвокатом для дисидентів і як йому вдалося уникнути кримінальної відповідальності за побиття неповнолітнього хлопця.
Зараз він пише про себе, що «никогда не разделял идеологии украинского национализма, хотя мой отец… действительно был осужден в 1944 году по политическим мотивам… Отец в самом деле был членом подпольной организации украинских националистов… И вообще эта организация была скорее литературным кружком: люди собирались, читали друг другу свои и чужие произведения. Но в сталинские времена этого было достаточно, чтобы вынести смертный приговор. Тогда по этому делу многих расстреляли».
Напевно, пам’ять Віктора Медведчука стала підводити. У згаданій вище книжці, де всі відомості про батьків обидва брати прочитали й схвалили, діяльність цього «літературного гуртка» видається дещо іншою. Корнинське підпілля не тільки відновило «Просвіту», а й займалося підготовкою і вербуванням в ОУН, «передавало продукти й кошти для потреб підпілля, зокрема для баз УПА, виготовляло українські патріотичні листівки. Переконували, що Україна здобуде свободу й державність лише шляхом боротьби з усіма наїзниками й карателями – коричневими й червоними». Понад те, «корнинське підпілля було причетне до бойових операцій, зокрема до підриву німецьких ешелонів».
Отже, батьки Віктора Медведчука боролися проти наїзників, а син, навпаки, розкрив обійми для старшого брата. Важко сказати, з чим пов’язана така різка зміна вектора. Чи то кумівство зобов’язує, чи якісь інші стимули. Бо на початку 2000-х років брати Медведчуки спонсорували і книжки про УПА, і пам’ятники та меморіальні дошки не тільки січовим стрільцям, а й діячам ОУН. Та ще й, як твердять автори «Літопису нескореної України», Віктор Медведчук «у парламенті вніс законопроект про визнання ОУН – УПА воюючою стороною під час Другої світової війни».
Ай-я-яй! Чи знає про це кум Путін?