23 серпня, напередодні Дня Незалежності, було зіграно перші матчі чемпіонату України з футболу сезону 2022/23. Щодо початку чемпіонату точилися запеклі дискусії. Виникало чимало питань, чи варто взагалі відновлювати чемпіонат у країні, що воює. Зокрема, деякі експерти пропонували проводити чемпіонат за кордоном, деякі — не проводити взагалі.
Однак чемпіонат відновили. Та чи означає це, що український футбол зможе відновитися й надалі існувати? Як саме зміниться ситуація з функціонуванням клубів, інфраструктури тощо? Запитань багато, натомість відповідей обмаль.
Україна — не перша країна, у якій чемпіонат відбувається в такий неспокійний час. Упродовж війни Хорватії за незалежність (1991–1995) футбол у країні також функціонував.. Матчі проводили лише на певній території країни, кількість клубів зменшилася, небезпека витала в повітрі постійно. В Україні нині схожа ситуація. Кількість клубів в Українській прем’єр-лізі (УПЛ) не зменшилася, хоча мала б. Участь у розіграші 2022/23 не взяли чернігівська «Десна», домашній стадіон якої був розбомблений, та «Маріуполь». Їх замінили першолігові криворізький «Кривбас» та харківський «Металіст». Натомість клуби УПЛ, що посіли останні місця, не знижували в класі. Більшість матчів проводять на Заході України, деякі в Києві. Утім, нині географія проведення матчів трохи розширюється. Вболівальників на стадіони не пускають задля безпеки, а самі матчі переривають під час повітряної тривоги. Тож український футбол зумів певним чином залишитися на плаву після дострокового припинення чемпіонату 2021/22 після 24 лютого. Та що буде далі?
РІВНА КОНКУРЕНЦІЯ
Неозброєним оком нині вже можна помітити, що рівень українського чемпіонату став слабшим. Кількість легіонерів суттєво зменшилася, приїзд нових — під питанням. Футбольний журналіст, співведучий проєкту «KDK» Андрій Сеньків вважає, що проблем з легіонерами не буде, проте лише за однієї умови: якщо будуть гроші у власників клубів. «Якщо немає воєнних дій, то побоювань не буде. Залишається питання, чи будуть власники кликати легіонерів. Високоякісних, що важливо»,— зазначає він у коментарі Тижню. За його словами, слабких легіонерів у чемпіонаті України достатньо. «Якість легіонерів напряму залежатиме від кількості грошей, які є у власників клубів»,— додає Сеньків. Колега Сеньківа та засновник «KDK» Сергій Болотніков в одному з випусків запевняє, що легіонери не повернуться. Не лише через гроші та зменшення бюджету, а й через небезпеку, яка може зберігатися після війни.
У ситуації, що склалася, ключову роль відіграють саме українські виконавці. Навіть донецький «Шахтар», основною особливістю якого були саме легіонери, вперше почав грати мало не цілою українською стартовою одинадцяткою. І часами, на диво, це давало результати. Як-от у матчах Ліги чемпіонів, коли від них цього ніхто не очікував.
Читайте також: Футбольна корупція за ширмою патріотизму
Відповідно, саме українські футболісти стануть основним ресурсом «живлення» наших клубів. Багато з них шукатимуть гравців у клубах, нижчих за статусом. Аби були. Проблему поглиблюватиме й неможливість нормального навчання футболістів під час війни. У реаліях щоденних обстрілів виховувати молодь — складно. Ба більше, багато української молоді виїхало за кордон, що робить пошук нових талантів ще більш проблематичним.
Окрім відсутності легіонерів та підвищеного попиту на українських гравців, варто також згадати той факт, що, ймовірно, чемпіонат «вирівняється». До повномасштабного вторгнення «Шахтар» та «Динамо» були непорушними мастодонтами українського футболу, посідаючи перші два призові місця з року в рік. Нині ситуація в клубах погіршилася, що трохи вирівняло їх з іншими. «Шахтар» через свою «легіонерозалежність» не відразу зможе оговтатися (принаймні так здається), «Динамо» теж утратило в певних аспектах гри, про що свідчить їхнє положення в турнірній таблиці на цей момент. Це відкриває дорогу для колишніх середняків, таких як «Дніпро-1», «Зоря», «Олександрія» тощо. На момент написання статті «Дніпро-1» лідирує в УПЛ. Це показує те, що конкуренція в чемпіонаті збільшилася. Отож наш чемпіонат стає схожим на європейський, де кожен може дати достойний бій супернику.
Андрій Сеньків запевняє, що, з одного боку, це прекрасно, коли є рівний чемпіонат, конкуренція і коли неочевидно, хто стане переможцем. Проте, з другого боку, не все так просто. «У чемпіонаті Англії теж багато рівних команд, а в Україні багато рівних слабких команд. Краще, щоб було п’ять команд реально сильних, які б створювали конкуренцію, а це така рівність… Рівність слабких я б її назвав. Тому я не бачу очевидних причин, що це дасть поштовх до розвитку. Я вважаю, що стагнація неминуча»,— зазначає він.
ГРОШІ НЕ НА ВІТЕР
Ще до повномасштабного вторгнення багато українських клубів стикалися з проблемами фінансування. Усе залежало від стану справ власників клубів. Багато клубів фінансують олігархи, зокрема «Шахтар», «Динамо», за чутками, «Дніпро-1». Це не сприяє розвитку, адже все може розвалитись одномоментно. Під час війни ситуація загострилася, бо зникло чимало підприємств. Враховуючи, що багато власників — аграрії, а наша футбольна географія така, що чимало бізнесів розташовані саме на Півдні та Лівобережжі (частина з яких окупована), то проблем може побільшати. Андрій Сеньків вважає, що ситуацію з фінансуванням неможливо спрогнозувати, адже невідомо, якими будуть інвестиції, що заходитимуть в Україну та, що важливо, скільки грошей є в представників українського бізнесу.
У країнах ЄС доволі популярною є схема, коли вболівальники самі фінансують або допомагають фінансувати свій клуб. В Україні такого немає. Єдиний прецедент — продаж акцій НК «Верес». Купивши акцію, вболівальник долучався копійкою до фінансування клубу та закриття його потреб. Якби такий підхід можна було реалізувати в Україні, це сприяло б деолігархізації футболу. Деякі експерти вважають, що наразі на таке не варто розраховувати, як і на радикальні зміни у фінансуванні. «Після війни будуть зовсім інші пріоритети. Такого ж буму я очікував після окупації у 2014-му, але його не трапилося. Просто на ринок вийшли менш грошовиті власники, як-от Олександр Поворознюк (підприємець-аграрій, власник футбольного клубу «Інгулець».— Ред.)»,— каже Андрій Сеньків. Водночас Сергій Болотніков твердить, що деолігархізація футболу таки може відбутися, проте разом із футбольними клубами. «Олігархи будуть іти, і клуби загинуть, а вже згодом “нові” підприємці відновлюватимуть клуби за “європейським” принципом»,— зазначає він в одному з випусків «KDK».
Читайте також: «Какая разница» у футболі
Теоретично одним із суттєвих джерел для бюджету могли б стати трансфери та єврокубки. Лише окремо визначена для кожної країни кількість клубів може брати в них участь. Ця кількість залежить від позиції країни в рейтингу УЄФА. Цьогорічне становище дало змогу п’яти нашим клубам спробувати свої сили в Лізі чемпіонів, Лізі Європи та Лізі конференцій. До групового етапу з п’яти пройшло лише три («Динамо», «Шахтар» та «Дніпро-1»), а до весняного етапу — лише «Шахтар», вилетівши з Ліги чемпіонів до Ліги Європи, та «Дніпро-1». Найбільш престижним турніром є Ліга чемпіонів. За участь у ній клуби отримують найвищі суми. Наприклад, у цьому сезоні «гірники» за участь у турнірі отримали €42 млн. У разі зниження рівня чемпіонату боротьба за перше місце в УПЛ, яке колись дозволяло напрямку кваліфікуватися до групи Ліги чемпіонів (із наступного сезону вже потрібно долати раунди кваліфікацій), буде напруженою та запеклою до кінця.
Попри відплив кадрів, в українському чемпіонаті багато футбольних талантів, за якими стежать у Європі. До уваги можна взяти Михайла Мудрика із «Шахтаря», Артема Довбика та Олександра Піхальонка з «Дніпра-1», Віктора Циганкова та молодь «Динамо». Та чи захочуть клуби їх відпускати? Від продажу вони виграють фінансово, хоча європейські клуби намагатимуться підписати українських футболістів дешевше за таких умов. Тому про фінансові переваги не можна говорити з упевненістю.
Іншим цікавим моментом у контексті трансферів є визнання українців легіонерами в чемпіонатах Європи. У більшості з них наших футболістів таки визнають легіонерами як гравців без європейського паспорта (бо поки ми ще не є членами ЄС). Відповідно, на таких гравців є певні квоти, що не дає змоги залучати їх уповні. Лише в іспанському чемпіонаті українці не мають статусу легіонерів. За можливого вступу України в ЄС ситуація може змінитися. Відповідно, ми зможемо побачити дедалі більше українських виконавців у різних європейських чемпіонатах, що однозначно стане плюсом для них самих та для національної збірної. «Ми маємо стати футбольним інкубатором»,— стверджує Сергій Болотніков. Проте, на його думку, це буде неможливо, якщо українці залишатимуться легіонерами в європейських чемпіонатах. Уся футбольна спільнота має домагатися того, щоб нас не визнавали легіонерами. За його джерелами, вже навіть іде певна робота в цьому напрямі, проте потрібно штовхати цей процес, адже він може забуксувати.
Читайте також: Футбольне марево
Після закінчення бойових дій багато команд досі не зможе грати на своїх стадіонах: деякі стадіони зазнали руйнувань, подекуди територія потребуватиме розмінування. У таких умовах багато клубів переїде в західні чи центральні регіони. Але постає інше запитання: як швидко такі стадіони відбудують і хто візьметься за відбудову? Нещодавно італійський «Мілан» за підтримки Андрія Шевченка пожертвував €150 тис. на відбудову стадіону в Ірпені. Також дортмундська «Боруссія» пообіцяла допомогти «Десні» відбудувати стадіон у Чернігові. Проте як саме й коли, поки що невідомо.
МОЛОДІЖНА ПЕРСПЕКТИВА
Окремий аспект питання розвитку українського повоєнного футболу — молодь, яка в перспективі могла б долучитися до української збірної. В українському медіапросторі з’являлися новини про ймовірну націоналізацію Макса Кілмана, який має українське коріння та грає в Англії за «Вулвергемптон», а також долучення до збірної Еріка Шуранова (нападника «Нюрнберга»), батьки якого виїхали свого часу до Німеччини. Обидві події не відбулися, а Шуранов натомість розпочав виступи за збірну Німеччини. Навіть до повномасштабного вторгнення в Європі було чимало української молоді, яку можна і треба булоб долучати до національних збірних різних вікових категорій, якщо вони відповідали рівню збірних. Після цієї війни такої молоді буде в рази більше. Однак потрібні зусилля футбольної влади, щоб відстежувати таких гравців та залучати до збірних різних вікових категорій. Песимістично, проте доволі реалістично налаштований щодо залучення молоді за кордоном Андрій Сеньків. З огляду на попередній досвід, українські тренери та футбольна влада не приділяли уваги пошуку талантів з українським корінням у футбольних клубах за кордоном. «Після 2014 року, наприклад, у нас був відплив людей. Я знаю історії українців, які грали за кордоном, але про існування яких не знала ані Асоціація футболу, ані юнацькі тренери. До того ж вони грали за хороші академії»,— розповідає він.
Читайте також: Олігархічний футбол розколовся по «лінії Павелка»
Схожий відплив молоді був і в Хорватії. Багато нинішніх футболістів збірної — біженці. Наприклад, Лука Модріч — гравець мадридського «Реала». У хорватському випадку багато футболістів обрали гру саме за історичну Батьківщину, хоч могли грати за Німеччину, Швейцарію тощо. Будемо без надії сподіватися, що наша молодь не розчиниться в різноманітних європейських збірних, а посилить саме нашу. Роман Бебех у випуску «KDK» із Сергієм Болотніковим запевняє, що Хорватія в цьому плані має стати для нас прикладом. «У нас дуже талановита країна. Ми не допрацьовуємо зі своїми дітьми. Потрібно змінити підходи в роботі з молоддю»,— твердить він.
Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.