«Будьте уважні! Час електрички на Балаклію, яка мала відправлятися о 7:15, змінений» –лунає на приміському вокзалі Харкова.
«Що там з квитками? Не доїдем ми сьогодні поїздом. Бо не доїдем. Бо в Балаклії снаряди вибухнули, не ходять поїзди. Тільки автобусом», – терпляче пояснює чоловік дружині ранкову ситуацію, тягнучи на другий поверх автовокзалу дві здоровенні сумки з речами.
У самому автобусі Харків-Краматорськ розмов про трагедію на військових складах теж вистачає. Пасажири згадують і про те, що охоронялися вони, начебто, погано, і що страждають невинні люди, і що вони настраждаються в евакуації… коли ж транспорт проповзає повз перехрестя на Балаклію, мимоволі більшість присутніх розвертає голови в бік міста. Напевно, у сподіванні побачити величезний стовп диму, фотографії якого ще першого дня облетіли ЗМІ. Але марно. Все навколо затягнуте туманом. Здається, він з відтінками коричневого. Детальніше розгледіти не вдається – транспорт не зупиняється і їде повз.
Відносний тил
Перше, на що звертаєш увагу – ціни на бензин. Точніше, на «підняті ціни». Вони у навколишніх селищах не надто й відрізняються від київських. Чи харківських. Чи будь-яких.
«О, так тут ціни нормальні. Це в Балаклії, кажуть, першого дня у три рази підняли плату за пальне. Мені ще мама моя телефонувала, бідкалася: у Другу світову, коли їх з Ізюма евакуйовували, незнайомі люди допомагали, а тут свої ж останнє здирають», – ділиться новинами місцевий таксист з Ізюма. Каже – часом вибухи зі складів чули навіть у них в місті.
Договорити нам не дають. Обабіч дороги стоїть двоє жінок і чоловік, ловлять авто. Підбираємо їх. Виявляється, вони їдуть додому. У Балаклію. В район Поселення нафтовиків (північна частина міста, неподалік складів – Ред.), яке постраждало найбільше.
«Мене начальство на роботу викликало. Куди? В магазин. Сказали, щоб я сьогодні вже була на місці. Так я прямо їй сказала: не знаю, чи прийду на роботу, але в свою хату загляну. Може там мародери вже все винесли! Хочу вже назад вернутися, у своє житло. Звісно, що страшно, але що поробиш», – говорить Ольга.
«Мене теж на роботу викликали, але подивимось, чи прийду. Я от вертатися не хочу поки. Страшно дуже. Особливо як згадаю ту ніч… у небі щось розривається, гуркотить, вікна трусяться. Що робити – ніхто не знає, підвал закритий, ключів не знайти, сховатися ніде. Хтось сказав – тре йти на центральну площу. Ну ми пішли. А там вже купа народу. І теж ніхто не знає, що робити. Стоять лишень, відео собі знімають. Згодом, правда, може за годину-дві організували евакуацію, людей автобусами вивезли. Хтось на попутках вибирався, хтось своїм ходом, пішки. Я от у друзів зупинялася в Ізюмі. Може до них сьогодні ще повернуся. А ще в мене знайома, народила кілька днів тому. Так вона із зовсім малою дитиною вибиралася», – говорить Ірина, подруга Ольги.
Чоловік не багатослівний. Вдається з’ясувати, що він працює охоронцем у магазині, про який згадували жінки. Висаджуємо компанію на в’їзді в місто. Снаряди продовжують розриватися, але із незначною інтенсивністю.
«В місті відносно безпечно. Хіба що я б не радив їхати в район Поселення нафтовиків. Там зараз сапери працюють, снаряди розміновують, ще от, чуєте, трохи вибухає», – слова поліцейського на пропускному пункті підтверджує гучний вибух за кілька кілометрів. У повітря здіймається хмара коричневого диму. Правоохоронець кілька секунд дивиться у небо, а потім повертається до роботи – перевіряє авто, які їдуть з Балаклії. Щоб раптом хтось не прихопив із собою «сувенірів».
За 15 кілометрів від постраждалого міста доволі мирно й відносно тихо. У місцевій школі села Савинці розмістилися евакуйовані жителі. У коридорах стоять нашвидку знайдені ліжка із простенькими матрацами. Будівлею походжають люди передпенсійного віку. Вони раз по раз діляться одне з одним історіями свого порятунку.
«Я десь під третю годину прокинулася. Спочатку подумала, що то гроза у березні. Всяке ж буває. А потім чи то по радіо сказали, чи то в інтернеті хтось написав, що горять склади з боєприпасами. І що буде організована евакуація. Я в підвал спустилася. А десь під ранок прийшли військові, всіх вивели в автобуси і нас відвезли у Савинці. Хоча вивозити людей почали ще ледь не о третій. Але то були якісь волонтери, не військові. Хто машинами, хто мікроавтобуси пригнав. Навіть великі автобуси були, двоповерхові. Я так розумію, вони на Москву ходили. Бо був напис «осква» у маршруті на склі. І літера «м» зафарбована. А взагалі дяка військовим, чи хто там евакуацію влаштував. Дуже все організовано було», – розповідає пенсіонерка Валентина.
Вона все поривається їхати додому, бо боїться мародерів. Страх обкраденого житла переважає над страхом перед вибухами. Поряд ще кілька чоловіків, їм десь за тридцять. Жінка все вмовляє їх скинутися разом на таксі і рушати до Балаклії. Здається, переговори завершуються перемогою, і вона разом із ними рушає на звук снарядів.
Її колеги зі школи не поспішають.
Читайте також: Авдіївка. Майже тиша
«Ніхто нас не евакуйовував! Ми як прокинулися від вибухів, схопили документи і ходу. Вікна в хаті вже вибило, тож ми через вікна тікали. Бігли кудись до залізничних колій, попід ліс. А там всю ніч багаття палили, щоб не замерзнути. І машини повз їхали – ніхто не зупинився! Всі себе рятували! А ще уламки долітали навіть за залізницю. І свистіло сильно. А ще запах, запах горілого був. Я знаю, він отруйний. Тож я як приїхала сюди, одразу їсти почала багато, щоб мене знудило, щоб шлунок прочистити хоч трохи. А тут… тут нас добре прийняли. Годують добре, є де спати, тепло», – ділиться спогадами про важку ніч пенсіонерка Тетяна. Їй акомпанує дзенькіт вікон – на військових складах вибухнуло щось велике й потужне.
На ґанку курять кілька чоловіків, уважно роздивляючись жовті шкільні автобуси, які день тому вивозили людей з міста. Їх водії скаржаться – у Савинцях сидять вже скоро другу добу, хоч самі приїхали з Чугуєва, що десь за 60 кілометрів. Чекають рішення начальства, яке дозволить їм поїхати додому відпочити. Чоловіки зі шкільного ґанку кидають недопалки в урну і підходять до нас поспілкуватися.
«Ви ж преса, да? Який канал? Інтер? Не канал? То вам треба було вчора приїжджати, коли горіло все й вибухало. Чого ви всі сьогодні понаїхали? Та ще ніч була. Я живу в будинку – він крайній у місті. Далі вже, фактично, база починається. І у мене в квартирі було велике панорамне вікно. Мене син будить, бігає по хаті, кричить: «Вставайте, склади горять!» Ну я прокинувся, чую гуркіт. Думав гроза. А дружина розсунула штори – мать його! Таке світлове шоу! Ми схопили документи і в підвал. Під ранок прийшли МНСники, вивезли родину у Савинці. Я вирішив лишитися. Але потім прийшли нацгвардійці. Спитали лишень: «Жити хочеш?» Я кажу: «Хочу, але нікуди не поїду». Вони мене мовчки під руки схопили і потягли в автобус», – говорить Михайло, затягуючись новою сигаретою.
«У Савинцях не витерпів, вирішив поїхати назад. Того ж дня. Бо в квартирі ремонт хороший був, техніка дорога. Якось із сусідом добралися. Де пішки йшли, де нас трохи підвезли. Врешті, добралися. Я до себе в хату, двері відкрив – а закрити не можу. Їх вибуховою хвилею деформувало. Вікон нема. Я схопив плазму, монітор сина і потяг до тещі в квартиру, там хоч двері лишилися цілі. Йду вулицею, снаряди вибухають, а я думаю: «Якщо зараз поліція зупинить і скаже, що я мародер – як їм доводити протилежне? Йде мужик порожнім містом і тягне на собі телевізор». Потім додому вернувся, двері якось мотузкою замотав і у Савинці. На виїзді з Балаклії мене підібрали якісь волонтери на джипі здоровому. Довезли під самі шкільні двері, спасибі їм за це величезне. А то я б не дійшов. 30 годин на ногах провів, нанервувався», – говорить він.
Загалом другого дня у школі лишилося 180 людей. Здебільшого – пенсіонери. Молодші пороз’їжджалися або до знайомих, або повернулися в Балаклію. У сільраді кажуть – працювати почали ще від 5 ранку 23 березня.
«Знаєте, коли до нас прийшли чоловік із жінкою, він в куртці поверх піжами, вона в куртці поверх ночнушки, з дитиною в руках. І жінка питає: «Що далі?» Бо ні документів, нічого немає. Ми їй посвідку дали, що вона справді до нас прибула, справді має дитину. Щоб у разі чого вона хоч якісь документ мала. Розмістили їх. Всіх розмістили. В перший день у нас людей 400 було. Волонтери одразу з’явилися. Везли теплі речі, їжу. Я розумію, кожен хоче допомогти як може, але нам привезли 4 тонни води! Навіщо нам цей басейн? У нас є вода, є їжа. Краще б Червоний хрест привіз мобільний душ. Щоб людям було де помитися. Оце справжня проблема, так. Ну і ліжка. Але де ти знайдеш багато великих ліжок з матрацами? Так що на це не скаржимося. Чекаємо, коли дадуть дозвіл вивозити людей. Бо вони вже дуже хочуть додому, мародерів бояться. Сподіваюся, це можна буде зробити завтра», – говорить заступник голови сільради Світлана.
Повз нас швидко шкутильгає старенька бабуся. Намагаємося її зупинити, але вона не зважає і активно пересуває ноги, рухаючись вперед. Каже – час вже додому, засиділась у школі. Її вдається повернути назад. Обіцяємо, що завтра всі вже поїдуть. До того ж, 15 кілометрів іти, а вона старенька. Пенсіонерка зупиняється на хвилю, роздумує про щось і врешті повертається до шкільного холу дивитися черговий серіал на «Інтері».
Наступного дня у місті відносно спокійно. Пожежу на складах загасили, люди своїм ходом повертаються до Балаклії. В потрощені квартири без світла, води й газу. Здається, звідусіль чути звук розбитого скла, стук молотків і бензинових генераторів. Подекуди чути гучні й не дуже вибухи. Місцеві від них здригаються, але продовжують свою роботу.
Під будівлею школи збираються люди. У натовпі кажуть – мають годувати волонтери. Також курсують чутки, що роздаватимуть гуманітарку. Що саме – ніхто не знає, але, здається, черги вже займають. Працівники учбового закладу розгрібають наслідки вибухових хвиль. Під входом росте гора битого скла і вапна, раз по раз у дверях з’являються люди з відрами і новими порціями сміття. Найбільші руйнування тут – на третьому поверсі. Окрім вибитих вікон, тут випала стіна у бібліотеці, частина книг зметена з полиць ударними хвилями і тепер лежить на підлозі, припорошена пилом. Під ногами постійно хрускотить бите скло. Бібліотекар бідкається – в коридорі прибрати встигла, а от до робочого місця руки не дійшли. Жінка вдягає шкіряні рукавички і виймає залишки вікна. Крізь стару раму видно залишки снаряду на футбольному полі і мітки саперів у поки що нерозмінованих місцях.
«Ви не уявляєте, що робиться на території військового містечка. Десь так, як у моїй бібліотеці, якщо не гірше. Вікна вибиті, двері винесло, речі розкидані по квартирі, немов мародери походили. Але їх там не було! Пообвалювалася штукатурка. Коротше, там прибирати й прибирати. Я виїжджала з міста, але сьогодні (25 березня – ред.) повернулася. Можете не намагатися, на територію військового містечка ви не потрапите, туди не пускають. Склади близько. Ох, що ж із бібліотекою стало. У мене ж такий порядок був, всі книжечки так акуратненько лежали», – останню фразу бібліотекар Олена каже вже радше до себе. За кілька хвилин їй на допомогу приходять колеги, робота йде швидше.
На вулиці, між тим, більшає людей. Чекають на гуманітарку. Хтось у натовпі закликає піти до дитячого садка. Мовляв, там волонтери (з Національного корпусу – авт.) роздають кашу і плівку для затягування вікон. Проте народ лишається на місці.
Читайте також: Повернення у мирне життя
Авдіївське дежавю
Заглиблюємось у місто. Воно чимось нагадує прифронтову Авдіївку – будинки дивляться поперед себе вибитими шибками, дахи пробиті снарядами, де не де на асфальті сліди від вибухів і уламки металу. Частина квартир досі закрита. Про хазяїв нагадують хіба що клаптики паперу із номерами телефонів, приклеєних на двері. У деяких помешканнях пробиті стелі. Господарі кажуть – сапери лише нещодавно вивезли небезпечні «сувеніри». Що робити із арматурою і шматками бетону, що звисають зі стелі, ніхто не знає. Всі як один запевняють – грошей на ремонт немає, але жити із діркою над головою теж не правильно. У дитсадку і справді розмістилися хлопці з Національного корпусу. Районом походжають чоловіки у камуфляжі. Молодші хлопці у брендованих куртках роздають кашу і плівку. Видно, як повз нас проїжджає вантажівка саперів. І кузові – за сотню снарядів різного калібру.
«Ми ще від учора працюємо. З шостої ранку на зміні. Їздимо по місту, забираємо те, що прилетіло. Роботи багато, одним словом. Коли завершимо – поняття не маємо. Тут в полях стільки всього валяється тепер. Вибачте, тре піти, копнути трохи», – сапер Микола бере лопату і зі своїм напарником йде відкопувати черговий снаряд.
Ми тут же натикаємося на господаря одного з місцевих магазинів. Він веде нас на екскурсію, показати наслідки обстрілів – один із снарядів пробив йому дах і впав прямо в унітаз. Вибухова хвиля знищила натяжну стелю. Згодом потрапляємо до його колеги. Там проблеми більші: стіни старого будинку від вібрацій почали розходитися в сторони. Зсередини видно тріщини попід стелею. Подекуди в них можна просунути долоню.
«Викупив цю будівлю, зробив магазин. Готував друге торгове приміщення. Аж тут таке. Що тепер робити – не відомо. Здається, цей будинок треба зносити і будувати наново. Бо як його відновлювати? Тріщини бач які. А знадвору подивися – стіни покосило. Я не евакуйовувався, був на місці. Ми торгували постійно, я ще генератор поставив, давав людям можливість телефони зарядити, чай роздавали, кип’яток. Ні, гроші брав лише за чайні пакетики. Все інше – безкоштовно», – говорить власник магазину Сергій, проводячи екскурсію по прилеглих будинках. Не минається без розмов про політику.
«Вони ж що собі думали три роки тому? Що зможуть підкорити Донбас? Та ніхто не може його підкорити! Я сам з Донбасу! Я знаю цих людей! От ти коли йдеш на роботу, як з дівчиною прощаєшся? А шахтарі – як в останній раз. Вони вже не бояться смерті!» – нас перериває знайомий Сергія, Олександр. Він саме роздивляється залишки снаряду біля одного з будинків. Втім його відганяє місцева жителька. Каже – вночі час від часу приходять мисливці за металом. А зранку були сапери. Забрали із собою заряд і відвезли кудись. Залишки ракети ж досі лежать неподалік. Олександр погоджується провести нас містом ще трохи.
«Та ті склади, хіба їх охороняли? Минулого року ж були історії: чи то безпілотник, чи то гранату хтось кидав. Ну там поставили прожектор і, здається, все. На цьому охорона об’єкта й завершилася. Ми знали, що живемо на пороховій діжці. Питання було лише в тому, коли вона вибухне. Так що, певно, ми морально себе до цього давно готували», – Олександр нахиляється й підіймає із землі металевий уламок. Починає вголос роздумувати, що то за метал і «непомітно» кладе його собі в торбу. Чути, як звідти торохтить ще кілька металевих листів.
Між тим, на стадіоні роздають гуманітарну допомогу. Волонтери з Харкова привезли консерви, хліб і ліки. Поруч жінка у партійній безрукавці з написом «Солідарність» роздає печиво. Поряд із нею – теплі ковдри. Зчиняється тиснява. Люди лізуть одне-одному на голови, сваряться й кричать то одне на одного, то на військових, які намагаються стежити за порядком.
«Дайте, мені дайте хліб! І ще! Дайте ще! І консерви. Чому так мало?! У мене ще три члени сім’ї! Дайте на кожного! Що значить не дасте?!» – чути з натовпу.
«Будь ласка, взяли – проходьте, не робіть тисняву. Багато в одні руки не дамо, бо всім тоді не вистачить! Не стійте тут! Відходьте, якщо вже отримали допомогу. Люди! Ви ж люди, ну!» – надсадно кричить хлопець, розпихуючи по торбах хліб.
На стадіон приїжджають сапери, витягати снаряди. Повз до авто з гуманітаркою тягнуться десятки людей. Приходять сім’ями, аби отримати більше. З собою тягнуть навіть дітей. І, запакувавшись ковдрами й консервами, рушають назад.
«Знаєте, мені що дали, я й взяла. Там люди щось сваряться, штовхаються… Це якось не правильно», – говорить з нами одна з місцевих. В руках у неї ковдра і пакет з хлібом і консервами. Вона каже, що повернулася, бо боїться мародерів, а квартира без вікон лишилася.
«Знаєте, я лише вночі у п’ятницю відчула, що таке страх. Коли все вибухає, у тебе пересихає в горлі, починають труситися руки, ти не знаєш, куди тобі бігти. А жити ой як хочеться. Світ побачити», – говорить вона і рушає до своєї квартири. Сапери, між тим, витягають залізну болванку із землі, кладуть її в авто і їдуть за місто.
На околицях, поряд з військовою базою, також кипить робота. Працівники ЖЕКу роздають плівку для вікон і допомагають її натягати. Над усім стоїть вже звичний галас. Хтось свариться через зайві метри матеріалу, хтось через політику.
«Таку країну за півроку просрали!!! Я, бл…, свердловини на півночі робив, ми, нафтовики, тут живем! А вони за півроку про…али все!!! Що там, коли люди на центральну площу в Балаклії вночі вийшли, скакати не почали, нє? Дивно», – криком кричить мені в лице бородатий чоловік. Від подальшого з’ясування стосунків нас рятує сусід, який саме прийшов з дитсадка.
«Я кричу, тому що не на курорті, сам розумієш. Нерви. Цеє, сигаретою не пригостиш?» – вже спокійніше говорить бородань і зникає десь у під’їзді. Поруч стоїть старенький дід. Представляється Павлом. Він уважно вдивляється у вибиті шибки своєї захаращеної різним мотлохом квартири. У напівтемряві кімнат видно пакунки зі старими плакатами, картонні ящики тощо. Поруч, на подвір’ї, під шматком червоної тканини на імпровізованому флагштоку, ще одна купа непотребу. Місцеві косо поглядають на діда, поки він намагається говорити про «хороші часи СРСР» та переваги соціалізму на капіталізмом. Вдалині вибухає щось дуже велике – ударна хвиля прокочується двором, б’ючи по барабанних перетинках, вгинаючи свіжонатягнуту плівку назад у квартири, заходяться сигналізаціями авто навколо. Коліна рефлекторно згинаються, аби присісти за хоч якесь укриття. Втім, порівняно із потужністю вибухів попередніх днів, це квіточки.
«Та не бійся. Помирати все одно один раз. Раз – і все, і вже не мучишся. Так що не бійся», – меланхолійно каже дід.
«Що ти до хлопця причепився? Йди від нього. Спілкується він. Знаю як він спілкується. Зара такого понаговорює – на голову не налізе, – у розмову вклинюється сусідка Павла, – Ти його не слухай. Він ні з ким із сусідів не спілкується, за квартиру не платить, за газ і світло з водою теж не платить, постійно якесь сміття додому тягне», – в цей момент дід ледь не з кулаками кидається на жінку, та змушена втікати. Працівники ЖЕКу, між тим, починають натягувати плівку на вікна дідової квартири.
Читайте також: Як працює водопостачаня Донбасу
«Ого який тут склад непотребу», – тихо говорить до своїх колег один з робітників. Вони хвацько прибивають дошки і за кілька хвилин замість скла на рамах теліпається поліетилен.
У дворі зустрічаємо вчорашнього знайомого Михайла. Він саме закриває своє панорамне вікно.
«На ніч ніхто не лишатиметься у квартирі, ти що. Поїдемо назад у Савинці. А сьогодні ми так, «вікна» ставимо, прибираємо», – сміючись каже чоловік. Разом із сином вони заміряють рами. Їх сусіди зайняті тією ж роботою. У дворі кажуть – попередньої ночі приходили мародери. Але деталей не розповідають.
Через дорогу повалені бетонні паркани і потрощені будівлі. Руйнування сильніші, ніж у місті. Позначається близькість військової частини. У дворі на мотоциклі сидить чоловік у піксельному камуфляжі. Здається, на вибухи він навіть не реагує.
«То вони ще довго рватимуться. Це зараз вибухають на 5-му майданчику. Що ж ти хотів, тисячі тонн, десятка кілометрів складу! Звідки я знаю? Та я там працюю, блін! Он бачиш завалений будинок? То колись склад був. Був, розумієш? Тротуарну плитку тут робили на території» – чоловіка відволікають колеги і він рушає у справах харківською трасою. Під акомпанемент вибухів виїжджаємо з міста і ми. Видно, як вздовж дороги час від часу з’являються люди з сумками.
У Савинцях досі лишаються евакуйовані. Щоправда, вже 60 людей. У коридорах вже видно завезені каремати, жінки-пенсіонерки дивляться телевізор в очікуванні новин про Балаклію.
Зустрічаємо знайому Тетяну. Вона кидається розпитувати про місто: «Скажи, синочок, що там? Все ще вибухає? Небезпечно? Що сапери кажуть? Краще посидіти поки тут? Ну добре. Добре, посидим. Дуже вже пожити хочеться».
Жінка повільно йде до шкільних дверей, опустивши плечі. Скоро вона має повернутися додому. У Балаклію. Місто без вікон.
P.S. Частина імен героїв змінена.