В одному з інтерв’ю ви сказали, що Угода про асоціацію з ЄС не вигідна для України, бо наша економіка слабша, ніж європейська. Чи могли б ви деталізувати цю думку?
— Відкривати кордони можуть собі дозволити тільки сильні держави. Як зробив ЄС? Він відкрив для нас кордони, розуміючи, що ми йому не загрожуємо. Наш бізнес змушений для розвитку брати дорогі кредити, а європейські компанії кредитуються під 1–3%. У Європі є багато механізмів фінансування експорту: факторинг, експортні агенції тощо. Вони допомагають бізнесу розвиватися й просуватися назовні.
Чого їм було боятися? Вони боялися української курятини, пшениці, тому одразу обмежили їх імпорт квотами. Щодо інших позицій діють негласні засоби регулювання: внутрішня сертифікація, регуляторні документи, відповідність підприємств-виробників європейським нормам і стандартам. І друге: вони відкрили для нас кордон, а що далі? Візьмімо середньостатистичний супермаркет у невеличкому містечку в Німеччині. Ви уявляєте, наскільки складно поставити в ньому на полицю український майонез, кетчуп чи сосиски? Припустимо, ви пройшли всі кола пекла сертифікації. Але ніхто не гарантує, що продукція продаватиметься. Ви приходите в супермаркет зі своїм товаром, а його власник просто не хоче купувати вашу продукцію.
Ви згадали про наявні в ЄС інструменти підтримки експорту. Що заважає запровадити їх в Україні?
— У нас є Експортно-кредитне агентство, якому Мінекономрозвитку просто не дає розвиватися та працювати, обмежуючи з усіх сторін. Держава повинна випрацювати механізм вибору найкращих претендентів на кредитування. Що для неї важливіше: продати два тепловози чи кілька десятків тисяч тонн пшениці на однакову суму? Потрібна формула, за якою оцінюватиметься мультиплікативний ефект для країни, зокрема кількість прямих і непрямих податків, залученість інших галузей, кількість працівників, що беруть участь у виробництві від першого гвинтика до фінального продукту.
Читайте також: Імпорт: вишукана пастка
Якщо застосувати такий підхід, то він автоматично виведе нас на ринки, що розвиваються, зокрема Африку. Нам розповідають, нібито наші технології неконкурентоспроможні. Але це питання порівняння. Якщо ми привеземо свої тепловози в Південну Корею, то, звісно, там вони будуть неконкурентні. Бо там уже перейшли від потужності та витривалості до швидкості. Але якщо візьмемо Африку, де тільки починає розбудовуватися мережа залізниць, то виявиться, що ми маємо те, що їм потрібно. Адже наші тепловози потужні, витривалі й, найголовніше, нескладні в технічному обслуговуванні. Це все переваги, які роблять нашу техніку неймовірно конкурентною. Але ж це ніхто не оцінює.
Раніше виробники намагалися проштовхнути свою продукцію на певний ринок. Тепер світ працює інакше. В Україні присутня велика кількість іноземних компаній. Працюючи в нас, вони створюють попит на товари, вироблені у відповідних країнах. Україні потрібно знайти власну модель просування експорту, створювати своїх агентів впливу в різних регіонах. Бо якщо всередині ринку, який ви хочете захопити, не буде людей, зацікавлених у купівлі українського товару, то він не продаватиметься. Ми місяць боролися за те, щоб привезти в Танзанію зразки нашої продукції для сертифікації. Місяць листування, дзвінків і погроз судами. Жоден африканець або інший іноземець ніколи в житті за це не боровся б, для них немає значення, звідки буде товар: із України чи якоїсь іншої країни.
Які особливості торгівлі з Африкою ви виокремили б?
— У них нині потужно розвивається сільське господарство. Африканці ставлять перед собою мету повністю забезпечити себе продуктами харчування власного виробництва. Україна могла б зайняти нішу надійного партнера, який допоміг би з технологіями, досвідом і спеціалістами. Але, на жаль, ми стоїмо осторонь цих процесів.
В Африці складно й дорого відправити зразки товарів, провести сертифікацію. Треба, щоб продукт відповідав внутрішнім стандартам, а вони іноді значно жорсткіші, ніж в Україні. Тобто є дуже багато технічних питань, якими хтось має займатися.
Діють захисні мита по 50–100% на цукор, борошно, наприклад у Танзанії. Є й інші проблеми. Скажімо, ви подаєте товар на сертифікацію, а вам його не сертифікують без пояснень, мовляв, продукт на розгляді, але ж ніде не написано, за скільки часу ми повинні вивчити заявку. Потрібно ходити до них, писати їм, сидіти в офісі зранку до ночі.
Читайте також: Роберт Купман: «Інтеграцію та глобалізацію не можна розвернути назад»
Чи знаєте ви конкретні приклади того, як інші країни просувають свою продукцію в Африці?
— Це відбувається дуже по-різному. У США потужна адміністративна машина, яка тим займається. Китайці це роблять через фінансування. Індуси просувають свою продукцію через діаспору. ОАЕ дуже багато заробляють на Африці, просто кредитуючи експортні поставки різних товарів на тих імпортерів, які працюють у регіоні. Тобто Еміратів там нібито немає, але вони активно залучені до процесів, що там відбуваються.
Нам потрібен системний аналіз світової економіки й тенденцій. Україна має документ, який називається експортною стратегією, але нею не є. Бо стратегія — це коли ви наперед прогнозуєте механізми, що відповідатимуть на ключові питання: які товари, куди та як продавати. Наприклад, у 2024 році Україна доправить тепловози в таку-то країну. Звісно, складно передбачити конкретну кількість, але можна вибудувати механізм, який щороку робитиме аналітику й даватиме розуміння, на яких ринках на які українські товари є попит. Щоби бути суб’єктом цих процесів, а не об’єктом, щоб, як і всі решта, грати в цю гру.
Тобто на сьогодні державне сприяння просуванню українських товарів в Африку обмежене?
— Держава дуже слабо залучена до просування нашого експорту. Звісно, якась робота в цьому напрямі ведеться, однак це не дає потрібного результату. Ми маємо нарощувати свій експорт по мільярду доларів на рік або більше, але такий приріст можливий тільки в результаті цілеспрямованої та системної роботи з боку держави й експортерів.
Які кроки ви порекомендували б державі для налагодження системної присутності України в Африці?
— Передусім треба визнати, що ми хворіємо, причому дуже серйозно й давно. У нас щороку зростає імпорт, збільшується торговельний дефіцит. Це хронічна, системна хвороба.
Є два способи витягнути країну з цього процесу. Перший — імпортозаміщення. Для економіки країни це дуже важлива річ. І другий — стимулювання експорту товарів із високою доданою вартістю. Ми все бігаємо, щоб у нас хтось локалізував своє виробництво замість того, щоб самим локалізовувати власне виробництво в інших країнах, просуваючи наші технології, кадри, обладнання, запчастини. Так, у Танзанії можна збирати невеличкі риболовецькі судна або напівпричепи з українських матеріалів під наглядом наших інженерів. Тобто ми маємо робити те, завдяки чому зростали інші країни. Скажімо, Туреччина й Польща розвинули свою легку промисловість завдяки Україні. З нашого ринку ці країни поповнювали свої економіки валютною виручкою. Нам треба робити те саме.
Читайте також: Мільярди в кредит: як і навіщо Україна бере у борг
Африка — це ракета, яка зараз перебуває на старті. Майбутні глобальні тенденції пройдуть під прапорами африканських країн, які вже є драйверами світової економіки. Ефіопія росте на 10% щороку, Кенія з Танзанією — на 8%. Нарощуються шаленими темпами кількість населення, процеси урбанізації, внутрішнє виробництво. Усе розвивається з колосальною швидкістю. Україна має шанси вчепитися за цю ракету, щоб вона витягла нас із трясовини.
Якби Японія на початках не продавала свої автомобілі куди тільки можна, то як вона навчилася б виробляти такі чудові автівки? Для розвитку потрібна постійна наявність грошей та обороту. А якщо ваше виробництво завмерло на стартовому етапі, то завдяки чому ви розвиватиметеся?
Тобто африканський ринок не первинний. Він виникає як логічна відповідь на питання, куди розвиватися. В Африці багато незайнятих ніш, тут можна знайти своє місце, тут ви будете не молодшим братом, а тим, на кого дивляться з роззявленим ротом, бо ми вміємо те, чого не вміють вони.
Щоб відкрити нове виробництво в Україні, іноземному інвестору треба вирішувати цілу низку проблем, і дуже часто це роблять централізовано аж через президента чи прем’єра. А як в Африці?
— У різних країнах ситуація різна. Наприклад, в Ефіопії нині працює мережа індустріальних парків, у яких є все: інфраструктура, будівлі, вода, електрика, залізниця, автодорога. Тобто ви тільки приїжджаєте, реєструєтеся, привозите обладнання і починаєте працювати. Жодних обмежень. Усе максимально спрощено. На 10 років звільнення від сплати податку на прибуток і ще багато позитивних моментів.
В інших країнах ситуація відрізняється. У Танзанії, тільки якщо ви будуєте виробництво, орієнтоване на експорт, вам нададуть хороші податкові преференції тощо. Якщо маєте намір налагодити виробництво для внутрішнього ринку, то вони цей етап проходять і преференцій небагато. Але в будь-якому разі якщо йдеться не про видобуток корисних копалин, адже всі розуміють, що це просто пограбування країни, а про виробництво товарів із доданою вартістю, то на вас дивитимуться з величезною повагою. Усі розумітимуть, що ви створюєте робочі місця, тому вам можуть допомогти вирішити ваші проблеми навіть на найвищому рівні.
——————
Артем Гудков — український юрист і бізнесмен, засновник і генеральний директор компанії Global Ukrainian Distribution, Investment and Trading (G.U.D.I.T), що займається просуванням в Африці української продукції. У 2005 році здобув вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. У 2009-му здобув вищу освіту за спеціальністю «Облік та аудит» в Харківському національному університеті імені Василя Назаровича Каразіна. Із 2015 року займається адвокацією Африки в Україні.