Франсуа Лекуантр, керівник генштабу французьких збройних сил, зчинив у Національній асамблеї та експертному середовищі бурю гніву. «Наше військо є, по суті, армією миру, — заявив він у своєму виступі в парламенті. — Французька армія здатна реагувати лише на локальні виклики. Ми уважно спостерігаємо за виявами бруталізації у світі та вдячні уряду за збільшення військового бюджету, проте дива не станеться. Щоб відповісти на глобальні загрози, ми сьогодні не маємо сценаріїв».
Чи справді французькі збройні сили настільки безпомічні? Навіть побіжний огляд того військового устаткування, що має у своєму розпорядженні Франція, дає змогу зробити висновок, що все не так погано в державі, яка має ядерну зброю. Потужні авіаносці, модерні підводні човни, власні платформи, із яких можна запускати космічні супутники, грізні винищувачі, танки та інша зброя за останнім словом техніки — усе це формує надійний потенціал, про який добрій половині країн світу доводиться лише мріяти.
Станом на 2019-й французька армія має у своєму розпорядженні шостий бюджет світу після Сполучених Штатів, Великої Британії, Китаю, Індії та Саудівської Аравії. Із 1979 року країна відмовилася від загального призову та альтернативної служби й довірила свій захист 250 тис. військових і 60 тис. афілійованих з армією цивільних службовців. На випадок збройної агресії Франція також може розраховувати на союзників по НАТО, як передбачено статутом Альянсу, — ця гарантія безпеки також є привілеєм обраних.
Читайте також: Росія-Литва: шторм, що насувається
А втім, президент Емманюель Макрон переконаний: «Європа має будувати власну автономію безпеки». Ця заява французького лідера, виголошена з нагоди 100-ї річниці завершення Першої світової війни, добряче розлютила Дональда Трампа. «Я не хотів би бачити, як європейські держави збільшують свої військові витрати лише для того, щоб купувати американську зброю», — уточнив Макрон свою позицію в інтерв’ю телеканалу СNN. Із перших днів при владі французький президент закликає європейців навчитися захищатися самим, не покладаючись на Штати, та починати серйозно думати про «власне європейську армію». Хто в очах Макрона є потенційним нападником? Насамперед терористичні групи, які вже вчинили не один смертельний теракт на території Франції. А також, навіть якщо це не дуже озвучується в пресі, Росія, що продемонструвала відверту недружність, застосовуючи механізми гібридної війни під час останніх президентських виборів.
Тож новий французький закон про військове планування від 2018-го вперше за останні роки суттєво наростив оборонний бюджет. До 2025-го Франція збільшить своє кібервійсько на тисячу осіб — відповідно до 4 тис. фахівців. Оновлюючи концепцію президента Шарля де Ґолля, французи підсилюють власну самодостатність у виробництві винищувачів, танків, високоточних оптичних систем. Щоб виробляти, потрібно мати належні кошти, а задля цього — продавати частину військової продукції. Ідеально було б мати клієнтів у Євросоюзі, звідси заклик Макрона купувати не американське, а європейське. Сказати, що його підтримують, було б перебільшенням. Польща, Бельгія та інші країни за звичкою купують американську зброю, залишаючи поза увагою шведського та французького виробників.
«Найважливіше — не підмінити темою коштів для підтримки боєздатної армії, що була б готова захистити від усіх видів агресії людей, територію, національні інтереси й суспільні цінності, значно важливіше питання переможних сценаріїв та якісних стратегій, — поділився думками з Тижнем французький офіцер Мішель Барі. — Сильна армія — це насамперед інтелектуально потужна військова еліта. Тут я погодився б із Франсуа Лекуантром: від часів закінчення холодної війни перед армійцями не ставили завдань, які допомагали б їм блискавично відповідати на нові типи агресій. Армію навчили оборонятися, але не йти в контрнаступ. Не дарма керівник генштабу у своїй липневій промові в парламенті згадав для прикладу «конфлікт на Сході Європи», у який, на його думку, «не могла б переможно втрутитися Франція». Дуже схоже на те, що він мав на увазі війну в Україні та загальну європейську безпорадність перед російською агресією».
Читайте також: Die Welt: слабкість Європи полягає в боягузтві Німеччині, Путін погрожує США
Щодо якості військових еліт є різні думки. Дві вищі школи, які формують майбутніх армійських керівників, — Сен-Сір та Політехнічна, — дуже ретельно добирають кандидатів на навчання. «Я не поспішав би казати, що французька армія забезпечує швидкі соціальні ліфти для здібних дітей із простих родин, — зізнався Тижню журналіст Жак Массей, який спеціалізується на питаннях оборони та безпеки. — Французькі еліти, попри потужну імміграцію, залишаються доволі закритими. Особливо така герметичність притаманна вищому офіцерству. Це доволі консервативне середовище, лояльне більше до інституцій, ніж до персоналій, що опиняються на чолі держави. Мрії Макрона про європейську безпеку та європейську армію тут сприймають зі співчутливою поблажливістю, як щось красиве, але нездійсненне».
Свіжа кров активно потрапляє хіба що до нижчих ланок французької армії, зокрема через Іноземний легіон, до якого входить 9 тис. осіб. Це 11% сухопутних військ. У складі легіону — хлопці зі 140 країн світу, Україна не виняток. Чимало легіонерів у той чи інший спосіб надсилали допомогу Майдану та добровольцям у перші роки війни. «Якщо маєш хорошу фізичну підготовку, міцні нерви та здорову психіку, потрапити до легіону цілком реально, — розповідає колишній львів’янин Іван, який 10 років відслужив у французькому війську, здобув громадянство й нині очолює невелику приватну фірму, що займається охороною. — Професійна армія загалом відкрита для дужих, спортивних хлопців від 18 до 32 років, якщо йдеться про солдатський і сержантський склад. Ну а щоб стати генералом… Як там відповідає вірменське радіо? — У генерала на це є свій син».
Хто сьогодні стає солдатом французької армії? Очевидна більшість — діти з незаможних родин, які не бажають або не можуть дозволити собі навчання в університеті. Згідно з останнім, 11-м звітом Верховного комітету з оцінки військових умов, що був переданий президенту Макрону в жовтні 2017-го, 62% солдатів сподіваються згодом змінити професію, особливо це стосується моряків та бійців протиповітряної оборони. Ті, хто хоче змінити профіль, орієнтуються насамперед на приватний сектор, де життя спокійніше, а платять більше.
Читайте також: Зустріч міністрів оборони НАТО: російські ракети, македонські успіхи та українське питання
Плинність кваліфікованих кадрів згідно зі згаданим звітом є однією з найбільших проблем французької армії поряд із браком переможних стратегій, на який скаржаться генерали. «Я віддав війську 15 років і звільнився, — розповідає Мішель, 40-річний парижанин, батько двох синів. — Зарплата була добра й робота цікава, я працював із дронами. Але закордонні відрядження строком спочатку на рік, а потім на два, за першим разом до Малі, а за другим до Чаду, серйозно поставили під загрозу моє родинне щастя. Дружина не бажала більше жити сама з дітьми в постійному стресі. Мусив обирати: сім’я або армія».
Численні соціологічні дослідження погоджуються в тому, що загалом армія має добрий імідж в очах французів: 80% громадян вважає, що військо гідно виконує свої обов’язки та надійно захищає державу. Це один із найвищих показників по цілому Євросоюзу. «Мотивація контрактників — не тільки надійна, досить висока платня, а й патріотизм, бажання почуватися корисним, — розповідає Мішель. — Хлопці та дівчата, із якими мені випало служити, мають переважно чіткі політичні погляди. Прийнято вважати, що армія повинна залишатися поза політикою, але це нереально. Я готовий обстоювати свої переконання, і більшість моїх товаришів по службі були такими самими».
Із часів терактів, себто з 2015 року, слово «війна», принаймні для частини французів, набуло нового, дуже конкретного, загрозливого значення. «Після теракту в «Батаклані» я зрозуміла, що у світі є люди, які ненавидять мене та хочуть знищити тільки за те, що я француженка», — із подивом зізналася приятелька. Французьке суспільство вчиться жити з цим новим знанням про світ і про себе. Армія, покликана захищати його від небезпек, усвідомлює нові виклики. Образ ворога для переважної частини мешканців країни залишається невизначеним. Політичні та військові еліти сперечаються про пріоритети, дозволяючи тривозі заповзати в душі та публічні дискурси. Відчуття небезпеки, невидиме й невловиме, бринить у повітрі. Попит на нові безпекові стратегії давно назрів. Лише пропозиція запізнюється.