Архіви КДБ та перезавантаження пострадянських студій

Про термін «пострадянські студії»

Колись, 2014 року, я погодилася взяти участь у конференції на базі одного з канадських університетів, яка намагалася висвітлити долю пострадянських діаспор.

Я не сподівалася, що братиму участь у науковій події, завданням якої було імпліцитно легітимізувати певний культурний шар і культурну площину, яка, на думку організаторів конференції, була об’єднавчою в середовищі багатьох діаспор, що постали внаслідок еміграції з колишнього Радянського Союзу. Я тривалий час досліджувала розвиток і становлення українських діаспор у Північній Америці та — після розвалу СРСР — у Південній Європі, і для мене посилання на пострадянськість у діаспорі в середині 2010-х було безпосереднім посиланням на зростання впливу політики «русского міра» в країнах Заходу.

Це особливо було очевидним саме в контексті березня 2014-го, коли відбувалася ця конференція, на тлі захоплення російськими військами українського Криму.

Під час круглого столу, який організували на додаток до запланованих доповідей про революційні події в Україні, тоді мій голос був єдиним, який відстоював позиції України в контексті нещодавньої окупації Криму Росією.

Ця конференція показала мені, яким небезпечним може бути нібито невинний термін «пострадянськості» в науковому полі, коли йдеться про набуття державами, що колись були членами СРСР, досвіду своєї незалежності після падіння радянської системи.

Використання «пострадянської» термінології сьогодні

Тяглість цього терміна в полі західних слов’янських студій пояснюється багатьма чинниками. По-перше, справді є когорта вчених, яких цікавлять «залишки», або residue радянського в культурах тих країн, що постали після розвалу СРСР.

По-друге, у далеких 1990-х для багатьох, хто був занурений у традиційні дискусії довкола радянських студій, перехід на «пост-» був найбільш зрозумілим кроком. Ціла низка вчених, вихованих у ті часи, далі посідає професорські крісла в різних університетах, а разом з ними вже стали на ноги і їхні аспіранти, які продовжують інтелектуальні традиції своїх наставників.

Читайте також: Ніколи не досить. Чому важливо говорити про репресії 

Цей перехід не потребував від учених замислитися над значенням слова «пострадянський». Він був механічним, зручним, адже не диктував потреби змінити підхід у висвітленні історії цілого регіону колишнього СРСР. Заміна назви відбулася легко, а вченим не треба було критично задумуватися, якими саме рамками вони мали б користуватися відтепер.

«Постсоціалістична» альтернатива

Натомість у моєму науковому середовищі — а я за фахом культурна антропологиня — у перше десятиліття після розвалу СРСР антропологи успішно послугувалися терміном «постсоціалістичні студії».

Такі термінологічні рамки відкривали ширші можливості для теоретичного осмислення процесів «перехідного періоду» від соціалізму до того, що за ним мало б іти. Також вони відразу заохочували до порівняльного аналізу таких процесів у рамках Східної Європи й у світовому контексті та не затягували дослідників у ностальгійний простір.

Термін «постсоціалістичні студії» побутував у 1990-х і на початку 2000-х, але з розвоєм так званих кольорових революцій Східної Європи він поступово надав місце іншим метафорам, якими науковці почали послуговуватися в контексті своїх досліджень. Зрозуміло, що мої колеги-історики перебувають у дещо іншому дискурсивному полі й потреби цього поля можуть вимагати інших інтерпретацій історії так званого пострадянського періоду.

Але ті самі питання залишаються доречними й тут: де починається пострадянський період, а де закінчується? до чого привертає увагу термін «пострадянські студії»?

Чи не намагається ця термінологія нав’язати нам думку про певну першість і домінанту радянського в культурних процесах та практиках, які сформувалися за часи незалежності як України, так і інших держав — колишніх членів СРСР?

Якщо і йдеться про щось, що таки далі впливає на суспільства незалежних країн — нащадків СРСР, то це всеосяжний тоталітаризм радянського режиму та його практики політичних переслідувань.

Архіви КДБ та перезавантаження славістичних студій у західному світі

У західній історіографії ми вже можемо говорити про когорту авторів, які, попрацювавши в Галузевому архіві Служби безпеки України, підготували низку монографій на різні теми з питань політичного переслідування.

Наведу тут кілька прикладів:

• «У лабіринтах КДБ: українська інтелігенція в 1960–1970-х» Ольги Бертелсен, 2022 рік.
• «Українські та єврейські емігранти як об’єкти активних заходів КДБ у 1970-х роках» Ольги Бертелсен, 2020 рік.
• «Операції КДБ проти США та Канади в Радянській Україні, 1953–1991» Сергія Жука, 2022 рік.
• «“Євангелізація” КДБ: агентура та свідки Єгови в радянській Україні» Тетяни Ваграменко, 2021 рік.
• «Ворожі архіви: радянські антиповстанські операції та український націоналістичний рух — вибірка з архівів таємної поліції», упорядники Любомир Луцюк і Володимир В’ятрович, 2023 рік.
• «Операція “Розплата”. Радянська дезінформація та ймовірні нацистські військові злочинці в Північній Америці» Любомира Луцюка, 2022 рік.

Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні

Їхні праці доступні для західних науковців і загальної аудиторії. Це, безумовно, важлива робота.

Утім, маємо подумати над тим, у який спосіб архіви КДБ, що зберігаються в ГДА СБУ, та західні інституції могли б посприяти науковим дисциплінам у самодеколонізації.

Автократична Росія сьогодні повернулася до старих методів маніпуляцій, переслідувань, репресій і тиску як на власне населення, так і на міжнародну демократичну спільноту. Це ті методи, якими свого часу послугувалися радянське керівництво та КДБ. У цьому контексті мені здається надзвичайно важливим донести до західної аудиторії паралелі й подібності, які існують між минулою роботою радянських спецслужб і роботою спецслужб Російської Федерації сьогодні.

Інституційна відповідальність за «деколонізацію»

Сьогодні вчені активно займаються підсумовуванням минулих переслідувань, так званим висвітленням білих плям історії радянського тоталітаризму. Кожен фокусується на темі, яка йому близька. Можна також сказати, що вчені займаються певним перекладом того, із чим вони ознайомилися в архівах, на мову наукового історичного дискурсу.

Але цього недостатньо. Читачі, ознайомлюючись із науковим доробком того чи того вченого, мають повністю довіряти авторові, його кваліфікаціям, адже прямого доступу до джерел вони не мають. Поширення знань про репресивну радянську систему поза Україною в часи російської війни проти України, про систему, яка повністю відроджена в країні-агресорі, треба прискорити.

Як відійти від традиційної моделі формування та продукування знань в історичній науці та їхнього подальшого поширення в суспільстві за моделлю «архів (свідчення) — учений (опрацьоване знання) — читач (публічна думка)»? Це можливо тоді, коли не лише науковці нестимуть індивідуальну відповідальність за деколонізацію, а й цілі наукові інституції в стратегічному порядку.

Отже, для ефективної деколонізації потрібна не лише індивідуальна, а й інституційна відповідальність.

Cаме усталені інституції мають задуматися над тим, як вони можуть якісно та системно посприяти процесам деколонізації наших дисциплін як в Україні, так і поза нею. До таких інституцій також належать Галузевий архів СБУ, Канадський інститут українських студій (КІУС) та інші. Саме такі наукові заклади можуть об’єднати довкола себе ресурси й людей для системного стратегічного переформатування і наукового, і дискурсивного публічного поля.

Університет Альберти протягом минулих чотирьох років активно співпрацює з Галузевим архівом СБУ над створенням таких стратегічних ресурсів, які наближають англомовну публіку до документів. Проєкт «Конфісковані листи в Архівах КДБ», наприклад, розпочали 2020 року. Він передбачає створення онлайн-платформи та онлайн-виставки, де користувачі зможуть ознайомитися з листами, якими обмінювалися родини в Канаді та Україні, і документацією, що ілюструє методи переслідування такого листування.

Проєкт базується на співпраці трьох наукових інституцій. Окрім Канадського інституту українських студій, центральну організаційну роль у ньому відіграв Центр фольклорних студій Альбертського університету. Саме така тристороння співпраця дала змогу учасникам проєкту отримати відповідне фінансування на розробку онлайн-платформи.

Нині КІУС та Галузевий архів СБУ активно обговорюють можливість подальшої співпраці зі створення розширених дослідницьких потужностей, які дадуть дослідникам змогу мати доступ до колекцій архіву в цифровому форматі. Такого роду ініціативи потребують ґрунтовного обміркування й координації інституційних пріоритетів, спільного планування між усіма партнерами та, звичайно, відповідного фінансування.

Повертаючись до питання, як саме архіви КДБ можуть допомогти нам переформатувати слов’янські студії за кордоном, підсумую.

Архіви зберігають важливий історичний документаційний пласт, який може чітко й ефективно продемонструвати, що корені поточної війни в Україні та російські авторитарні намагання завойовувати домінантні позиції у світі лежать саме в радянському минулому.

Для ефективного впливу на слов’янські студії поодиноких досліджень недостатньо. Необхідні інституційна мобілізація та інституційні стратегічні кроки, які б вивели наукові дослідження на новий рівень, рівень комплексних досліджень, за допомогою технологій штучного інтелекту, на базі міждисциплінарних підходів тощо.

Ефективна інституційна мобілізація та створення нових потужностей можливі лише із залучанням партнерів і представників різних наукових дисциплін. Головне — іти вперед, попри обсяг роботи та можливі перешкоди. Адже наш час того потребує.