Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Архітектори

29 Липня 2010, 00:00

Якщо не заперечуєте, я сьогодні не про політику. І не про черговий «Майбах» чергового прокурора. І не про цьогорічні неподобства в приймальних комісіях вишів (до речі, торік я щось такого не пам’ятаю – це що, вдосконалення менеджменту?). І навіть уже не про спеку. Так, всього лише побутові спостереження. Так би мовити, замальовки з натури.

На вихідні довелося з’їздити на Дніпро й помилуватися краєвидом у районі так званої «Дамби» – місцевості на правому березі нижче Києва, яку вподобали собі заможні кияни для будівництва заміських маєтків. Я там не вперше й, вочевидь, не востаннє, але цього разу екскурсії передувало відвідання більш-менш аналогічних кварталів на березі Женевського озера, тож було з чим порівнювати. Сказати, що там у них немає несмаку й проявів марнославства, було б перебільшенням, але там їх чи то суттєво менше, чи то навчилися приховувати. Зрозуміло чому: несмак у сталому суспільстві – це передусім вразливість. Тому дозволяють собі його здебільшого іноземці: або скинуті африканські диктатори, або арабські шейхи, або російські олігархи. Їх тут сприймають як неминуче зло, але пускати в порядне товариство не поспішають. Коротше, не вони визначають ландшафт.

Перше ж, що впадає в око в рідному дніпровському пейзажі, – це неймовірна кількість гостроверхих веж і вежечок. Мало не кожен будинок має башту або дві: конічні, вкриті чере­­пицею чи яскраво-червоним ондуліном. Архітектурні вподобання співвітчизників уже давно спокушають провести відповідне соціокультурне дослідження, тільки руки не доходять. Але щойно тільки я збагнув, що воно нагадує. Звісно ж, Шрек, тридесяте королівство – пам’ятаєте? Пародія на палац, як його малюють шестирічні дівчатка поруч із принцесами-блондинками в казковому вбранні. Тобто в «Шреку» це вже пародія, а дитина його сприймає, як утілення мрій про доросле розкішне життя.

Важко втриматися, щоби не згадати генезу цієї архітектурної моди. Житло у вигляді стилізованих середньовічних замків почали будувати в другій половині ХІХ століття, але найвищим досягненням слід вважати замок Нойшвайн­штайн – резиденцію бідолашного Людвіга ІІ. Людвіг залишився в історії як останній король незалежної Баварії, а також меценат, що утримував композитора Ріхарда Вагнера й подарував йому персональний оперний театр у містечку Байройт. Він захоплювався німецьким фольклором, будував за власними проектами численні замки, серед яких Нойшвайнштайн був улюбленим. А ще Людвіг страждав від нетрадиційної орієнтації, що в ті часи було предметом загального осуду, а ще хворів на шизофренію, яка привела його до самогубства. Те, що він був несповна розуму, дуже добре відчуваєш, коли потрапляєш усередину замку: важко уявити щось більш нісенітне, нераціональне, щось менш пристосоване для нормального життя. Але здалеку він виглядає ефектно, й коли Волт Дісней 1937 року випустив перший повнометражний анімаційний фільм «Білосніжка та сім гномів», він узяв Нойшвайнштайн за взірець для замку, де героїня чекає на поцілунок принца. Після того вже діснеївський пряничний будиночок потрапив і на логотип студії, і в парки розваг Діснейленд та Діснейворлд, і в дитячі книж­­ки, листівки, ігра­­шки, ставши нарешті об’єктом пародій.

Інакше кажучи, нинішній український депутат, суддя, голова комітету, начальник митниці й т. ін., коли обирає архітектурний проект у стилі Білосніжки, демонстративно повертається в дитинство, де він мріяв стати сильним, дорослим, пити пепсі-колу, скільки захоче, ходити в кіно, скільки захоче, й купувати іграшкові машинки, скільки захоче. Саме цим він тепер і займається, але не таємно, за завісами, а, навпаки, на очах у всіх, хто проїздить чи пропливає повз його обійстя, охоче виносячи на огляд свої глибокі, так до кінця й не усвідомлені дитячі комплекси.

А тепер скажіть, чи довірили б ви свою долю людині, про яку достеменно знаєте, що машинки, принцеси та іграшкові фортеці для неї – це не хобі, а сенс життя? Але ж так воно і є: всі ці «Феррарі», всі ці співочі ескорт-гьорлз і, нарешті, вже згадані замки та інші іграшки – саме те, заради чого значна частина правлячого класу лізе у владу, робить кар’єру, будує бізнес тощо. Їхня кінцева мета – помститися за важке дитинство, де бракувало принцес та пепсі-коли. І з цими людьми доводиться робити цивілізаційний вибір..