Кожному українцеві зрозуміло, що в країні криза. Вона викликана не війною, війна тільки винесла на поверхню процеси, які до того довго варилися в котлі соціально-політичного борщу, й цей борщ ми значною мірою успадкували від попередниці нашої держави — квітучої УРСР. Криза означає, що ми (ми в цілому, за деякими винятками) не віримо будь-яким державним установам включно з Офісом президента, ТЦК та ВЛК, а також сусідам, великому бізнесу, суддям, поліції, Єдиному марафону й лідерам країн Заходу.
Загалом це не було би такою проблемою, чимало успішних країн живуть собі в атмосфері скепсису й мізантропії, проте не тоді, коли їхні міста щодня обстрілюються й бомбардуються, а чималенька частка (кажуть, 18 %?) території перебуває під окупацією нелюдей. І найголовніше, точніше, найстрашніше, що в епіцентрі кризи перебуває армія. Ні, не зовсім так: будь-яке соціологічне опитування покаже, що ЗСУ сьогодні — найбільш шанована в суспільстві інституція. Але практична поведінка посполитих доводить, що таке ставлення не є універсальним.
Усе те, що ми спостерігали з 2014 року — контраст між самовідданим пориванням одних негайно взяти участь, допомогти в міру можливостей, ну бодай щиро перейматися, з одного боку, й демонстративною, нахабною байдужістю інших, з другого, — набув справді критичних масштабів. Мої перші враження цього штибу десять років тому — шалена, майже неконтрольована лють мого товариша, який щойно приїхав з нуля й побачив буквально навпроти воріт Військового шпиталю безтурботних столичних метросексуалів, що сиділи під парасольками кафе. Цей наочний образ відтоді багато разів намагалися або виправдати, або раціоналізувати. З різними варіаціями ось так: «Ми заради цього й б’ємося в багнюці під мінами, щоби ви могли сидіти по кав’ярнях». Припустімо, але з плином часу це пояснення звучить чимдалі менш переконливо. Стає зрозумілим, що серед ошатних і веселих мешканців тилу частина справді намагається в такий спосіб стабілізувати свій дашок, що тримається на чесному слові, імітувати нормальне життя (психологи називають таку поведінку «нормалізація», яка не має нічого спільного з нормою, радше навпаки, я про це вже писав), а частині… от буквально пофіг.
Щодня ми бачимо молодих, гарних, мускулястих чоловіків, які або вчотирьох латають одну дірку в асфальті, або завзято ріжуться у волейбол. Повірити, що в кожного з них невиліковна хронічна недуга, заважає їхній квітучий вигляд. Мені забракне сміливості засуджувати когось конкретно, тим більше, що я сам вже певний час з об’єктивних причин не здатен приєднатися до війська, тому, керуючись комплексом провини, донедавна не наважувався висловитися вголос із цього приводу, проте градус напруги в суспільстві не залишає вибору. Так, доводиться констатувати, що українці більше не поспішають до війська. Ті, хто не вважали за можливе залишатися вдома, вже давно на передовій або… в іншому світі, або лікують рани, отримані на війні.
Серед тих, хто не поспішає, зовсім різні люди, принципово різні. Є такі, які самі не пориваються, але більш-менш спокійно, з певним фаталізмом чекають, доки саме їх покличуть. Є ті, хто цілком гідно почуваються там, де вони є, роблячи те, що вони роблять. Це стосується як працівників, скажімо так, критичної інфраструктури, спецслужб, медицини, військової промисловості, бізнесу тощо, так і представників, так би сказати, суспільно корисних професій. Серед них, перепрошую сто разів, є й журналісти — не ті, які вбудувалися в харчовий ланцюжок, а сумлінні відповідальні члени цеху. Наявність формальної броні тут не головне, принципове радше усвідомлення своєї корисності тут і тепер. А є звичайні опортуністи, себто пристосуванці. Хтось із них може навіть вважати себе патріотом, і не заборониш. Іншим байдуже, вони вірять, що й без них обійдеться, й долають Тису з непередбачуваними наслідками. Або просто вата, не забуваймо, що такі теж досі є. Словом, болото.
Диспозиція цих людей не залежить або майже не залежить ані від географії, ані від соціального стану. Простіше кажучи, люди різні, є паскуди й є нормальні. Як колись казав наш земляк, ідеолог сіонізму й значною мірою концепції сучасного Ізраїлю, Володимир Жаботинський: «Дозвольте нам мати своїх мерзотників». Уявлення про «націю суцільних героїв» — породження романтизму ХІХ століття. Колаборанти або потенційні колаборанти, а також те саме болото були й є в кожній без винятку країні. У Фінляндії часів Маннерґейма був свій Куусінен, а у Франції синхронно — маршал Петен, між іншим, безперечний герой Першої світової, навіть у Британії був Освальд Мослі, не згадуючи про Кіма Філбі. Це що стосується ідейних, а простеньких, рівня плінтуса пристосуванців скрізь і завжди до біса. Пошуки зрадників — схоже, наш національний вид спорту, втім краще заспокоїтися й прийняти той факт, що безпринципна меншість — невід’ємна частина будь-якої нації. Якщо ми воліємо залишатися в рамках ментальної Європи, бути частиною якої ми так прагнемо, доведеться змиритися з тим, що про людину судять за її вчинками, а не настроями й навіть не намірами. Якщо хтось плювати хотів на долю України, але ще не проявив це ставлення в спосіб, передбачений Кримінальним кодексом, він залишається нашим громадянином (на жаль?)… А якщо хтось ще вірить у Господа нашого, той має пам’ятати, що кожна людина до останнього подиху зберігає здатність зробити нарешті правильний вибір, і я такі випадки знаю не лише зі Святого письма.
Якщо ми вже згадали Ізраїль, там ставлення до особистого внеску кожного в безпеку держави є однією із засад функціонування не держави, а цілого суспільства. В країні, що перебуває в стані перманентної війни з моменту її створення, кожен, хто з будь-яких причин не служив у армії, позбавлений не лише соціальних ліфтів, а й поваги на побутовому рівні. А ще днями прочитав матеріал про Польщу напередодні Другої світової: там з моменту оголошення мобілізації кожному ухилянту автоматично загрожувала смертна кара. Гаразд, часи нині більш вегетаріанські, або, як хтось каже, гібридні. Проте сьогодні звитяга, що полягає в умінні «відкосити» або відкупитися, не мала би аж так толеруватися, а часом навіть шануватися широкими народними масами. І, що вже зовсім дико, не лише працівники військкоматів, а й воїни, що перебувають на ротації, дедалі частіше зустрічають прояви зневаги, а це вже не якась там висока соціологія, а ганебна земна емпірика. Облави після концерту, звісно, нікому не можуть подобатися, проте слід зрозуміти, що станом на зараз ТЦК мають не такий уже широкий вибір засобів.
А як би мало бути? Це не бозна яка таємниця. По-перше, давно треба було створити електронний реєстр громадян, як про це не перший день волають досвідчені активісти, зокрема, колега Юрій Бутусов. Не таке просте завдання, але ж зробили вже «Дію» на заздрість іноземцям, і навіть одружуються в ній. Такий механізм був би здатен трохи каналізувати й, головне, об’єктивізувати, знеособити стихію сваволі разом із корупцією окремих уповноважених осіб з одного боку, й хитродупість окремих громадян з другого. По-друге, варто би, звісно, якось вгамувати бодай найганебніші прояви несправедливості, спробувати зробити їх неприйнятними для суспільства, але це, звісно, завдання на десятиліття. Корупціонери, вони ж не з Марса до нас десантувалися, це ті самі ми, що опинилися у відповідній позиції й не завжди схильні нехтувати спокусами (див. вище). Кивати на Офіс або Раду й водночас у себе під боком «вирішувати питання» за першої нагоди — воно якось виглядає інфантильненько.
Ще раз: ми не на суді й я не прокурор, ми всього лише домагаємося домовитися всередині себе, тобто громади, суспільства. Дивно, що ці неприємні розмови не ведуться так широко, як вони того заслуговують.
В кожному разі варто сконцентруватися, навести фокус і солідарно домовитися, що ухилянство й невдячність до ЗСУ, разом із Нацгвардією та Силами самооборони, — ганебна поведінка, що має сприйматися як така хоча б на щоденному побутовому рівні. Що ж стосується відмазок щодо недосконалості нашої армії, яка, мовляв, зневажає кожного вояка, ґрунтується на некомпетентності й підлабузництві, й, мовляв, через це варто її уникати… Стоп! А ви як хотіли?!! Тридцять три роки знущатися зі Збройних сил, фінансувати їх за остаточним принципом, жаліти кожного, хто в них служить і єхидствувати в дусі: «а то Путін нападьот?», а тепер висувати якісь претензії до не тих командирів і не тієї організації… Ідеальних армій не буває просто тому, що цей організм формується здебільшого не проективно, а реактивно, тобто це завжди зліпок нашого вчорашнього досвіду, й нема на те ради. Точніше, є! Слава Господу, ми в Україні, де не лише кожен може мати свою оригінальну думку на державні й світові процеси, а й має змогу її доносити до загалу, не боючись, що його, як у клятих сусідів, притягнуть до відповідальності за «наклеп» згідно із законом РФ № 32-ФЗ про «фейки». Ми можемо й мусимо обговорювати проблеми війська у відкритій дискусії, це така ж частина залученості суспільства до війни, як і щоденні донати. Обговорювати й вимагати від влади відповідних дій. Окремі прецеденти доводять, що це реально й навіть результативно, принаймні на певних локальних ділянках.
Але починати все-таки варто з поваги. Нагадувати кожному жлобу, що в концтаборі, від якого його захистила й далі захищає українська армія, йому би швидко вказали місце біля параші. Або поставили до стінки. Запитайте тих, хто пройшов окупацію.