На виборах у німецький Бундестаг перемогу здобув блок Ангели Меркель, чинного федерального канцлера Федеративної Республіки Німеччина. То ж Відсутність змін – це найкращі зміни і для всієї Європи, і для нас разом з нею.
Як відомо, коней на переправах не міняють. Європа нині перебуває не в тій ситуації, щоб влаштовувати експерименти зі зміни моделі економічного існування. Економіка європейської спільноти досі перебуває в рецесії, і в окремих країнах цьому процесу кінця-краю не видно. Ще в травні цього року міжнародна рейтингова агенція Moody’s зазначила негативні темпи зростання ВВП (упродовж двох кварталів поспіль) у Франції (-0,2%), Італії (-0,5%), Португалії (0,3%). Загалом ВВП 17 країн єврозони в першому кварталі 2013 року зменшився на 0,2%. Єдиною країною, яка на цьому тлі демонструвала бодай якесь економічне зростання, була Німеччина.
В окремих країнах спад не припинявся набагато довший термін. З початку кризи не могла відновитися економіка Греції. У Чехії падіння ВВП тривало впродовж п’яти місяців, а Кіпр падав сім місяців поспіль і ледве не зазнав дефолту. Хто мусив рятувати їх від економічного колапсу? Тільки європейські фінансові структури, головною фінансовою опорою яких була економіка тої самої Німеччини.
Нині експерти випромінюють оптимізм. Євростат зафіксував, що в II кварталі 2013 року сукупний ВВП єврозони припинив падіння й підріс на 0,3%. І знову-таки локомотивом стала Німеччина, що показала зростання на 0,7%. Щоправда, невідомо, чи збережеться ця тенденція надалі – в Італії, Іспанії та Кіпрі рецесія не припинилася. Та й сам факт зростання викликає чимало питань. Професор Гарвардського університету Джері Франкель зазначає, що за американською (а не європейською) системою Європа не виходила з рецесії з початку світової кризи 2008 року – жодна країна ЄС наразі не повернулася до економічного стану докризового рівня.
Однак навіть такий результат можна вважати успіхом політики бюджетної економії, головним ініціатором якої виступив якраз-таки уряд Німеччини з канцлером Меркель на чолі. А політику цю впроваджували неабияк важко і болісно. Фактично в обмін на економічну допомогу країнам європериферії запропонували самим зменшити витратні частини своїх бюджетів, простіше – примусово зменшити зарплатні і соціальні виплати, збалансувати свої бюджети і почати жити відповідно до статків. Такі рішення ніколи не були популярними в масах, і це швидко відбилося на політичній ситуації в країнах ЄС. Відбулася зміна уряду Румунії. Програли вибори Ніколя Саркозі та Сільвіо Берлусконі. У Греції вимоги єврогрупи зменшити бюджетні витрати призвели до урядової кризи, до того ж одна з парламентських партій зажадала від Німеччини додаткових репарацій за окупацію Греції за часів Другої світової війни.
Кризова ситуація стала просто дарунком для політичних сил, що застосовують популістські гасла, передусім соціалістичних партій. Показова чинна каденція президента Франції Франсуа Олланда. Обраний як альтернатива «економному» Саркозі, він уже в перші 100 днів став найменш популярним президентом країни. Не дивно: обіцяти здолати кризу і здолати її – речі принципово різні. Щоб заткнути бюджетну діру, президент зайнявся улюбленою справою соціалістів – почав стригти багатих, впровадив 75% податок для громадян, які мають прибуток, більший за мільйон євро. Наразі ініціативу президента скасував конституційний суд, але Франсуа Олланд відмовлятися від неї не збирається, і це вже призвело до втечі капіталу з Франції. З Франції виїхав найбагатший французький бізнесмен Бернар Арно, а світові бренди Goodyear, Sanofi, PSA Peugeot Citroen згортають виробництво в країні. «Французькі робочі отримують високу заробітну плату, але працюють лише три години на добу… Ви гадаєте, ми настільки тупі? У Titan є гроші і здатність виробляти шини. А в божевільних профспілок? – Французький уряд», – написав американський бізнесмен, голова компанії Titan Моріс Тейлор у відкритому листі міністрові промисловості Франції.
Не дивно, що, незважаючи на зростання ВВП до 0,5% за II квартал цього року,у Франції продовжує скорочуватися ринок праці (безробіття – 10,9%, максимум за останні 15 років), а сама Франція з країн – стовпів ЄС перейшла в розряд проблемних. На цьому тлі моторошно було навіть уявити, що станеться з
економікою Німеччини, а відтак – і всього ЄС, якби друзяки профспілок – соціалісти, виграли вибори в Німеччині. Проте німці знайшли в собі сили не купитися на популізм політиків.
Малювати Меркель такою собі останньою надією Європи було б некоректно. Справа не в ній особисто – справа в тій економічній моделі, яка надалі існуватиме в Німеччині, а через неї – у всьому Європейському Союзі.
Так. Незважаючи на те, що партія «Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз» не здобувала такого результату від часів Конрада Аденауера (41,5%), партія Меркель наразі не має абсолютної більшості в парламенті і буде змушена створювати коаліцію з іншими партіями, переважно лівого спрямування. Однак працювати на спільний результат вони будуть змушені – німецькі соціалісти всю свою історію дбали спершу про Німеччину, і лише потім про свої соціалістичні ідеї, а вже партія Меркель завдасть їм потрібних стимулів.
Це означає, що політика бюджетної економії в країнах ЄС триватиме надалі, і єврозона помалу виправить хиби своїх економік і вийде на докризовий рівень розвитку.
Що з того Україні? Та всього лише той факт, що на ринок Європи зав’язана не тільки наша економіка, а й економіка нашого найбільшого східного сусіда – Росії, тож у разі проблем в економіці ЄС по нас ударить не з одного, а з двох напрямків зразу. Утім, вибір німців викликає оптимізм.