«Якщо в Європі вам кажуть, що ваша країна корумпована, що в ній порушують права людини, з чим треба боротися, – це не упередження щодо вас. Це слушна порада друга, який справді зичить вам добра», – приблизно таку формулу ставлення до критики ЄС узято за основу в Литві. Не «виправлення» євродепутатів та дипломатів, які, мовляв, не знають, що діється насправді в країні, не ретушування критики з Брюсселя, Парижа чи Берліна заявами про чиїсь зловорожі щодо української євроінтеграції наміри, а її прийняття й нескінченна робота над помилками можуть принести справжні, а не декларативні результати. Тиждень зустрівся з прем’єр-міністром Литви Андрюсом Кубілюсом, щоб поговорити про досвід його країни в поверненні до Європи, історичний наратив та нинішній конфлікт із Газпромом.
Без червоних прапорів
У. Т.: Пане прем’єр-міністр, яку роль відіграла історична пам’ять у національному відродженні Литви наприкінці 1980-х – на початку 1990-х?
– Минувшині належить велика й важлива роль у всіх країнах та суспільствах. Щодо литовського випадку, то, поглянувши саме на початок 1990-х, ви побачите, наскільки вирішальною була історична пам’ять для відновлення нашої самостійності. Справді, в колишньому радянському таборі Литва була серед лідерів руху за незалежність. Думаю, кілька фактів є дуже значущими. Ідеологія того часу, як політична, так і ширша, що стосувалася основоположних цінностей нашого суспільства, базувалася на ідеї відновлення, або реституції, того порядку речей, який ми мали до радянської окупації. Позбудьмося союзних цінностей і повернімося до європейських! Це був головний меседж. До окупації Литва була частиною європейської спільноти й поділяла її світогляд. Певна річ, це виявилося наївним – думати, ніби ми можемо позбутися комуністичної спадщини дуже швидко. Життя засвідчило, що неможливо миттєво відкинути звички й хибні цінності. Далі: історична ментальність, яку наша країна розвинула в собі за часів Великого князівства Литовського разом із Білоруссю та Україною ще в середньовіччя, теж дуже важлива для нас. Це входить до нашого історичного наративу. Військовий підпільний рух опору, дисидентство за участю католицької церкви після Другої світової війни також є предметом нашої історичної гордості. У 1988–1989 роках ми відкрили приховані сторінки своєї історії, як-то: спротив радянській окупації, депортації, поневіряння литовців у Сибіру, ГУЛАГу. Це заклало історичне підґрунтя для руху «Саюдіс» і загального єднання людей у той період. Але з політичного погляду така згуртованість була короткочасною. 1992-го ми програли вибори колишнім комуністам. Та навіть вони не змогли проігнорувати європейське коріння. Одначе, коли суспільство починає думати, що вся його слава у минулому, а сучасність і майбуття безславні, це небезпечно. Ось чому ми створили спеціальний комітет, який опікується литовською стратегією розвитку на наступні 20 років. Ми вирішили, що мусимо змінити цей головний наратив суспільства, аби не лише Грюнвальдська битва викликала почуття гордості.
У. Т.: 2008 року в Литві заборонили всю радянську символіку, прирівнявши її до нацистської. Чому було ухвалено таке рішення?
– Процес має два боки. По-перше, це був чіткий сигнал нашому суспільству, що нам слід зректися радянського й нацистського минулого. Ми дивимося в майбутнє, що є для нас дуже важливим. По-друге, це був знак нашим друзям у Європі, що для нас злочини нацизму й сталінізму є ідентичними. Існували різні форми страждання. Єврейська громада Литви була цілковито знищена під час Голокосту. Але й сотні тисяч литовців постраждали від сталінізму. Європейці давно чітко сформулювали своє ставлення до нацистських злочинів. Ми сказали на це: «Гаразд, але ми прирівнюємо злочини сталінізму за їхньою брутальністю й інфернальністю до нацистських». Вони різні, але рівнозначні. Гадаю, саме такі погляди сьогодні поширюються в інших частинах Європи. Приміром, нещодавно вийшла дуже потужна книжка Тімоті Снайдера «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним». Вона розповідає, зокрема, і про Голодомор. Тож саме це ми й намагаємося унаочнити. Нещодавно наші країни були частинами радянського режиму: Україна, Литва, Білорусь та інші. Ми живемо на цих кривавих землях. Тоталітарні режими йшли на них з обох боків, і люди страждали ще до нападу нацистів.
Підтримка україни
У. Т.: Литва активно підтримує і просуває ідею української євроінтеграції. Але має бути зустрічний процес. Чого ви очікуєте в обмін від України?
– Насамперед це, звісно, не лише дружба чи доброчинність. Тут виграшна ситуація для обох сторін. Ми розглядаємо східноєвропейських сусідів ЄС, зокрема Україну, Молдову й навіть Білорусь, як регіон, дуже важливий для розвитку безпеки та стабільності в усій Європі. Для нас це стратегічна мета. Зрозуміло, ми не говоримо про це щоранку. Та, якщо задумуємося про довготермінове майбутнє, це стає очевидним. Звертаючись до історії, бачимо, як багато наш регіон настраждався впродовж століть, коли ним прокочувалися навали завойовників то із заходу, то зі сходу. Тож для нас така стабільність, що може бути досягнута шляхом розширення європейської зони безпеки, – головний пріоритет. Ось чому я наголошую на цьому як на нашому дуже серйозному стратегічному інтересі. Звідси випливає, що ми повинні підтримувати євроінтеграцію України.
У. Т.: Ви маєте на увазі саме підтримку її членства у ЄС?
– Так, абсолютно. Звісно, в Євросоюзу є свій порядок денний. Нам слід також поширити знання про Україну всередині ЄС, особливо у Південній Європі. Крім того, ми можемо надати певну практичну допомогу, а саме поділитися з вашою владою знаннями та досвідом із виконання домашніх завдань ЄС. Я завжди повторюю на зустрічах з українськими колегами: «Не загубіть себе у своїх упередженнях щодо Європи». Це може бути проблемою. Ваші майбутні угоди про асоціацію та про зону вільної торгівлі й план щодо лібералізації візового режиму дуже важливі. Пригадую, які упередження ми мали 1995 року, коли вели переговори стосовно домовленості про зону вільної торгівлі… Чи спричинить цей документ колапс нашої економіки? Ми боялися банкрутства промисловості, занепаду сільського господарства. Але нічого цього не трапилося! Насправді ми неабияк виграли.
У. Т.: Що має бути, на вашу думку, на спільному порядку денному пострадянських і посткомуністичних країн? Як вони мали б співпрацювати, щоб протидіяти впливам Росії, зокрема її енергетичній експансії?
– Таке співробітництво надзвичайно потрібне для просування перспективи членства України в ЄС. І, можливо, Київ має бути активнішим у справі об’єднання країн Центральної Європи навколо спільного порядку денного просування ідеї його майбутнього членства. 2009-го в Євросоюзі головувала Чехія. Цьогоріч естафету перебрала Угорщина. У другому півріччі президентство перейде до Польщі. 2013-го – до нас. Ось такі нагоди слід використовувати для підтримки української євроінтеграції. І саме це нам потрібно, щоб виробляти спільний підхід до дій та інтересів Росії, які часом небезпечні для нас, надто ж в енергетичній сфері.
Також ми можемо відзначити справжній прогрес у середині Євросоюзу, який сприяє такому співробітництву. У ЄС є 10 нових членів. Розроблено спільний підхід до проблем у сфері енергетики. Європейська Рада ухвалила дуже сильне рішення щодо спільної енергетичної політики в лютому цього року. Вона чітко заявила, що країни Балтії після 2015-го не повинні залишатися ізольованими енергетичними острівцями в середині Євросоюзу, сполученими лише з Росією. Це означає, що Європа підтримуватиме будівництво ліній електропередач, які з’єднають нас із континентальними мережами. ЄС також заохочує імплементацію до 2014 року директив у газовому секторі Литви, які вимагають розмежувати права власності на газопроводи та на газорозподільну систему. Наша країна має намір збудувати сполучний трубопровід до Польщі й термінал для скрапленого газу. Існування спільного європейського підходу до таких компаній-монополістів, як Газпром, теж дуже важливе. Це дає нам змогу протидіяти його неподільному пануванню в Литві. Ми маємо наразі певне протистояння в юридичній формі з Газпромом. Він повинен навчитися працювати в країнах Балтії, як і в решті Європи, в конкурентному середовищі та ринкових умовах. Росіяни досі зберегли свою монополію в країнах Балтії. Коли ми кажемо, що виконуватимемо директиви ЄС стосовно демонополізації, вони не погоджуються. Відповідаємо: «Маєте щось проти, – будь ласка, їдьте до Брюсселя». Прем’єр-міністр Росії Владімір Путін намагався переконати Жозе Баррозу, що литовці – ненадійні люди. Але президент Єврокомісії на це сказав: «Ні, ні». Бо ж ідеться про директиву ЄС.
Енергосуверенітет
У. Т.: Ви підтверджуєте, що Газпром порушив умови договору про приватизацію Lietuvos dujos, литовської газової компанії? Якщо так, то як ваша країна може захистити свої інтереси в цій ситуації?
– Так. Торік ми заявили, що маємо запровадити директиви стосовно демонополізації. Газпром дуже розлютився, бо ми були перші в цьому не лише з-поміж країн Балтії, а й в усій Центральній Європі. Платимо по $100 за 1 тис. кубів газу – більше, ніж Німеччина. Нам варто також враховувати повсюдне відкриття сланцевого газу й можливості використовувати скраплений природний газ. Щоб запустити термінал для нього (який іще треба збудувати), необхідно виконати ті директиви ЄС, що дадуть нам змогу контролювати трубопроводи, які наразі під наглядом Газпрому. На початку цього року російський монополіст заявив: оскільки Литва зі своїми намірами виконати європейські директиви виявляється таким ненадійним партнером, вони нас покарають 15-відсотковим підвищенням ціни на паливо. Ми звернулися до Ради з питань конкурентоспроможності Євросоюзу, дуже потужного органу. Пояснили, що це несправедливо й суперечить законодавству ЄС, і попросили провести розслідування прозорості цінової політики Газпрому. Приміром, свого часу відбувся аналогічний моніторинг діяльності корпорації Microsoft. У результаті, її було покарано штрафом у $1,5 млрд. Отже, Газпром знає, які наслідки це може мати. У договорі про приватизацію нашої газової компанії, підписаному з російським монополістом, є чітке положення, що політика стосовно цін на паливо має бути справедливою. Ми відповіли: «Послухайте, ви порушуєте договір про приватизацію, запроваджуючи як покарання 15-відсоткове підвищення ціни». Контракт також містить положення про те, що всі суперечки має бути розглянуто в Стокгольмському арбітражі. Ми говоримо спокійно й спираємося лише на документи. Не робимо політичних заяв. Це дає нам змогу відстоювати свої права.
У. Т.: Як тоді бути із законтрактованою формулою, за якою годиться вираховувати ціну на газ? Російська сторона має право апелювати до неї.
– Так, у нас є ця формула. Але вона не дає права Валєрію Ґолубєву, заступникові голови правління Газпрому, який, крім того, є головою ради директорів Lietuvos dujos, заявляти, що Литва буде покарана 15-відсотковим підвищенням ціни, бо вона починає виконувати директиви, які розмежовують власність на трубопроводи й на газорозподільні мережі. До формули не включено коефіцієнта стягнення, вона не може передбачати політично мотивованого покарання вищою ціною.
У. Т.: Що вас найдужче тривожить у проекті будівництва Росією атомної станції в Білорусі? Чому Литва почувається в небезпеці? І чи розраховуєте ви на підтримку своєї позиції на рівні ЄС?
– Кажучи про атомну енергетику в Білорусі, слід бачити повну картину. У регіоні, де мають спорудити цю станцію, буде найбільша густота будівництва АЕС на глобальному рівні. Бо ж атомні блоки повинні постати в Білорусі, Калінінграді та Литві. Ми готуємося зводити станцію в місті Висагінас. Закрили Ігналінську АЕС і вирішили будувати нову – для трьох країн Балтії та частково для Польщі. Без цього ми не зможемо забезпечити балтійського ринку достатнім обсягом струму, виробленого незалежно у власному регіоні. І лише після ухвали щодо АЕС у Висагінасі з’явилися нові проекти атомних електростанцій у Білорусі та Калінінграді, які, можливо, мали на меті (чи й досі мають) перешкодити нам у намірах побудувати власну АЕС. Ми вважаємо, що атомна електростанція, споруджена в Білорусі, за 50 км від Вільнюса, буде, по суті, не білоруською, а російською. Це спричинить глибокі й тривалі непорозуміння між Литвою та Білоруссю. Іноді нам спадає на думку, що справжня мета згаданого проекту – саме викликати такі протиріччя. Цю АЕС будуватиме Кремль. Такі неузгодженості стають на заваді Литві, яка могла б зробитися партнером Білорусі в майбутньому, щоб допомогти їй наблизитися до Європи. Я наразі кажу про майбутнє, не про сьогодення. Нині після аварії на Фукусімі-1 на рівні ЄС ухвалено нормативні акти, згідно з якими всі АЕС у середині Євросоюзу, а також ті, що їх побудували чи будуватимуть поблизу його кордонів, мають бути протестовані на безпечність. Із-поміж вимог до безпеки АЕС є одна дуже чітка й проста: жодна така електростанція не може бути зведена на відстані менше ніж 100 км від столиці чи великих міст.
У. Т.: У квітні ви відвідаєте Україну. Які питання стоять на порядку денному?
Я приїжджаю на Міжнародну конференцію щодо розвитку ядерної енергетики, присвячену 25-м роковинам Чорнобильської трагедії. Що ж до двостороннього порядку денного, то насамперед варто назвати ваші євроінтеграційні плани й те, яким чином ми могли б допомогти Україні. Крім того, можемо розвивати успішне співробітництво у кількох галузях: торгівлі, енергетиці, транспорті. Енергетика для нас особливо цікава й важлива. У галузі перевезень ми вже маємо деякі хороші проекти, як-то потяг комбінованого транспорту «Вікінг», що сполучає чорноморський порт «Іллічівськ» із балтійською «Клайпедою». Він функціонує дедалі ефективніше. Також ми могли використати нашу спільну історичну спадщину, щоб зблизитися й підтримувати більше контактів між людьми.
Біографічна нота
Андрюс Кубілюс – прем’єр-міністр Литви від грудня 2008 року. Очолював уряд також у 1999–2000 роках. Лідер консервативної партії «Союз Вітчизни – Литовські християнські демократи». Народився 8 грудня 1956 року у Вільнюсі. Закінчив факультет фізики місцевого університету, навчався в аспірантурі. 1988 року долучився до національно-визвольного руху «Саюдіс». Був обраний від своєї партії до VІ (1992–1996), VІІ (1996–2000), VІІІ (2000–2004) та ІХ (2004–2008) Сеймів.