Щоправда, за останні 8–10 років це місце облюбували фанати підводного плавання – дайвери. Однак мало хто знає, що саме тут однією з найгустіших є концентрація пам’яток античної культури. А ще – чимало скіфських, сарматських і половецьких курганів. Однак місцева влада та жителі не тільки не зацікавлені в дослідженні, збереженні та музеїфікації цього багатющого культурного надбання, а ще й нищать його задля миттєвої вигоди.
Кримські спартанці
«Місцеві жителі стародавніх міст на Тарханкуті, себто херсонесити, – це фактично родичі спартанців», – стверджує заступник директора Кримського філіалу Інституту археології НАНУ Сергій Ланцов. Херсонесити – не просто жителі міста Херсонеса (на території сучасного Севастополя), а всі, хто входив до складу давньогрецького поліса-держави. Вони справді є далекими нащадками славетного царя Леоніда та його народу-воїна.
Колонізацію Північного Причорномор’я здійснювали вихідці із грецьких міст, у яких їм ставало затісно в політичному, земельному чи побутовому сенсі. Поселення на берегах моря в Західному Криму почали з’являтися вже у VІ столітті до н.е. Елліни, які заснували Херсонес у 529–528 роках до н. е., були з Гераклеї Понтійської на малоазійському узбережжі Чорного моря, яку, своєю чергою, внаслідок боротьби із греками-іонійцями захопили греки-дорійці, себто засновники Спарти.
Наприкінці VI століття до н. е. постала Керкінітида (поруч з сучасною Євпаторією), яку заклали ще іонійці. Трохи згодом, у ІV столітті до н. е., херсонесці підпорядкували її своєму впливу й північніше неї заснували місто Калос-Лімен (сучасне смт Чорноморське), що в перекладі означає «Прекрасна гавань». Ця назва пояснюється місцем розташування міста – справді зручна бухта, мальовничий пейзаж, джерела питної води, що існували тут у давні часи.
Між Калос-Ліменом та Керкінітидою, а також на північ від першої в ІV–ІІІ століттях до н. е. виник цілий пояс міст-укріплень поблизу сучасних сіл Оленівка, Поповка, Міжводне, Громове, Окунівка та ін. Найбільш відомим із них сьогодні є поселення Беляус, хоча ця назва не є оригінальною, а походить від татарського «Бель-Ауз» – «ущелина-гирло». Городище розташоване за 1,5 км на південний схід від села Знаменське й за 7 км від озера Донузлав на дуже мальовничій 10-кілометровій однойменній косі з чудовим пляжем. Унікальна природа якраз і загрожує дальшому існуванню історичної пам’ятки, яка протрималася два тисячоліття й має всі шанси не пережити наступних п’яти років.
Родюча рівнина була ідеальною для вирощування пшениці, винограду, жита. Тому ця місцевість стала фактично годувальницею не тільки Херсонеської держави, а й усієї Давньої Греції. За твердженням археологів, тутешні елліни, окрім іншого, розводили у великій кількості овець, ловили рибу в морі. Кожне з поселень, зокрема й Беляус, було не тільки охоронним пунктом, а ще й торговельним майданчиком, звідки кораблі зі збіжжям та іншими продуктами йшли до метрополії, а вже звідти тарханкутські продукти розходилися по всьому тогочасному античному світу.
Заховане місто
«Дуже цікаво, що жодне з тарханкутських поселень не мало права торгувати ні з ким, окрім метрополії, себто Херсонеса, – каже археолог із національного музею «Херсонес Таврійський» у Севастополі Андрій Філіппенко. – Тому, здавалось би, під час розкопок у цих місцях мали знаходити виключно херсонеські або місцеві монети. Але ми неодноразово натикалися тут, а особливо у сусідньому з Беляусом городищі Кульчук, на гроші з інших грецьких міст, а це означає, що місцеві жителі не гребували банальною контрабандою. Цікаво й те, що лінія моря в часи розквіту міста пролягала за 200 м від його мурів, що робило їх майже непомітними звідти. Це було також на руку злочинцям. Тож цілком можливо, що саме контрабанда становила одну з головних статей доходів тутешніх давніх мешканців».
Попри напружені стосунки греків між собою, першопочатково поселення Беляус узагалі не мало оборонних мурів і було з вигляду як одна велика укріплена садиба з оборонною вежею в кутку площею 20–22 м² в основі. Стіни вежі були складені з чудово рустованих кам’яних квадратів, з мітками каменотесів на багатьох із них. Час минав, поступово збільшувалося населення Беляуса, а з ним і кількість помешкань, що зазвичай були двоповерховими. Обійстя мали міцні стіни та власні криниці завглибшки до 6 м, які ще й зачиняли кам’яними кришками. На північ від міста існував великий некрополь.
Історики твердять, що за античної доби діяла ціла система швидкого, як на той час, попередження метрополії Херсонеса про небезпеку нападу. Щойно в якомусь із міст-фортець бачили наближення ворога, відразу запалювали величезне багаття й воно сповіщало про небезпеку.
Читайте також: Готель замість заповідника
Однак ця система не виявилася панацеєю від нашестя чужинців. Період відносно мирного існування Беляуса, та й усіх інших грецьких міст Західного Криму, закінчився на початку ІІ століття до н. е., коли на Тарханкут напали скіфи, захопивши всі поселення. Проте херсонесці не змирилися з утратою цих плодючих земель і вже наприкінці того ж таки століття за допомогою війська легендарного понтійського царя Мітрідата VI Євпатора на чолі з воєначальником Діофантом повернули ці володіння собі. Хоча й скіфи не пішли звідси остаточно: вони продовжували жити поруч із греками, сформувавши свою самобутню культуру.
Але за два останні століття до нашої ери Греція остаточно втратила роль регіонального лідера, поступившись Риму. Херсонеська держава перетворилася на загумінки античного світу й почала занепадати. А у 20-х роках І століття н. е. через конфлікт із Боспором майже всі міста Західного Криму були взяті й зруйновані. Остаточну крапку в історії елліністичного Тарханкуту поставили сарматські племена, що витіснили звідси залишки скіфів у другій половині І століття н. е. й хазяйнували тут до III–IV століття н. е., аж доки на зміну їм прийшли гуни. Є дані, що у VIII–X століттях у місцевості мешкали хозари. Однак від X люди остаточно покидають Беляус.
«Унікальність Беляуса та інших античних пам’яток Західного Криму в тому й полягає, що від І століття н. е. тут не було активної господарської діяльності, – стверджує Сергій Ланцов. – У тому ж таки Херсонесі на місці античного міста продовжували жити люди, які його перебудовували, з’являлися нові й нові культурні шари, які ховали, своєю чергою, античний шар. А тарханкутські поселення дають нам прекрасну можливість одразу бачити найдавніші знахідки. Однак останнім часом почалися величезні проблеми, які загрожують усім давньогрецьким пам’яткам Західного Криму».
вандали Сучасності
Щороку близько півсотні як професійних археологів, так й істориків, журналістів, художників та інших охочих – волонтерів з України й Росії приїздять сюди на два-три тижні попрацювати на розкопках. Археологічне обладнання та підтримку надає Донузлавська експедиція під керівництвом Сергія Ланцова. Дошкуляють, як і всюди, «чорні» археологи, нишпорячи розкопками в пошуку античних монет і прикрас. «Чорні археологи – це наші колеги з Африки, – жартує Андрій Філіппенко. – А цих людей треба називати тими, ким вони і є, – грабіжниками давнини».
Та серед найбільших проблем – не тільки хронічна неувага держави до власної історії та небажання розвивати історичний туризм. «Якщо бодай один рік експедиція не приїде сюди, то Беляус зникне, – продовжує Андрій Філіппенко. – В буквальному сенсі. Місцева влада та жителі, здається, абсолютно не зацікавлені в тому, щоб якось
зберегти городище. Натомість прагнуть продати якомога більше землі. І в цьому плані Беляус заважає, адже займає аж 2 га просто біля моря в центрі пляжу». Нашу розмову перериває ще один археолог на ім’я Максим, із Москви, що раптом кричить: «Злізь зі стінки!» – черговому розумникові, який вирішив повикаблучуватись перед своєю дівчиною, стрибаючи на старовинній кладці.
«Не знаю, що зробити, щоб так звані туристи не лазили мурами й не виламували з них каміння, яке ми щороку зміцнюємо цементом, – розповідає московський волонтер. – Це, мабуть, їм здається дуже цікавим. Ще прикольніше справити нужду серед купи стародавнього каміння. Чи намет поставити, розпалити ватру й посмажити шашлик усередині башти – це ж просто клас. І головне, ми нічого не можемо із цим удіяти, хіба ганятися за ними з лопатою в руках, як це колись було зі мною, коли якийсь придурок почав гасати по стінах на мотоциклі. Поки тут працює експедиція, а це два місяці на рік у найкращому випадку, ми ще якось їх намагаємося вберігати. Тільки-но поїдемо, як стародавнє місто залишиться на поталу вандалам. Уже кілька разів ті ж таки автохтони крали каміння із кладки для своїх господарських потреб. Вони просто не розуміють, навіщо потрібна та історія, їм невтямки, що на ній у перспективі можна дуже гарно заробити. Місцева райрада мала б обнести всю територію парканом і посадити тут чолов’ягу з рушницею. Але поки що вона спромоглася на єдине – почала просто біля розкопок рити якусь траншею, під час чого екскаватором знищила стародавню грецьку садибу біля муру міста».
Величезною тривогою для археологів є і посилення туристського потоку на Тарханкуті. Адже ще до початку 2000-х про чудову косу Беляус і тутешній пляж, який за красою та чистотою моря нічим не поступається глянцевому Палм-Біч, знали тільки місцеві жителі й ентузіасти, що приїздили сюди з наметами. Туризму тут не було через потужну військову присутність: в озері Донузлав діяла радянська військова база підводних човнів Чорноморського флоту, а біля села Оленівка й досі є військова радіолокаційна станція.
Однак за останні 10 років тут як гриби після дощу почали виростати пансіонати для відпочивальників, туристів щороку більшає. Поповнюються й лави охочих купити собі ділянку землі в цьому мальовничому куточку. Попит, як відомо, завжди породжує пропозицію, тож в умовах корумпованої системи виділення землі в Криму та в Україні загалом уже щонайменше половину Беляуса розпродано, понад те, приватні земельні наділи вже впритул наближаються до самих розкопок. І плани в місцевих чиновників наполеонівські – сюди провели електрику, вже обнесли чималий шматок пляжу парканом і незаконно намагаються брати гроші за прохід.
«Річ у тому, що досі розкопано лише саме городище, але ж люди жили не тільки в межах міських мурів, – пояснює Максим. – Насправді навколо міста було багато садиб, які, з погляду археології, навіть цікавіші, адже там можна знайти безліч речей побуту античних мешканців. Але всі ці землі нині розпродаються, і зрозуміло, що ніхто туди археологів не кличе. А значить, це просто загибель унікальних пам’яток античної культури».
Просто-таки феєричний випадок стався 2009 року у сусідній із Беляусом Окунівці, до юрисдикції сільської ради якої, власне, й належить городище. Біля того села було продано ділянку землі з іще одним античним поселенням, де нові власники відразу розпочали активне будівництво, знищуючи пам’ятку. Подейкують, власником землі є такий собі Анатолій Пешко, радник прем’єр-міністра Миколи Азарова та екс-мера Києва Леоніда Черновецького. Наявна інформація і про те, що на Беляусі розбудовуються родичі найбагатшої людини України Ріната Ахметова.
Варварське ставлення до багатющого культурного надбання Тарханкуту пояснюється цінами на беляуську землю, які не відстають від київських. У першій лінії (за 100–300 м від моря) сотка коштує $6 тис., у другій (за 300–500 м) – $5 тис.
«Величезна проблема в тому, що Беляус – це пам’ятка місцевого значення, – пояснює Азіме Екімалова, заступник директора історико-археологічного заповідника «Калос-Лімен» в смт Чорноморському. – Обов’язково потрібно підвищувати його статус, що дасть змогу мати хоч якийсь захист для городища від розпродажу й вандалізму. Та й не тільки в одному Беляусі річ – необхідно розширити вже наявний істори-ко-археологічний заповідник «Калос-Лімен» до розмірів території всього Тарханкуту».