Тиждень.ua. Як давно виникла ідея поїхати в навколосвітню подорож?
Ідея виникла близько двох років тому. Я саме збиралася до Індії зимувати. Я взагалі люблю їздити на мотоциклі далеко. І коли виникло запитання, куди їхати наступного разу, після чотирьох місяців в Індії, ось така навіжена думка і з’явилася – а чому б не всюди?
Але спочатку я не повірила в те, що все це здійсню. Це була така фантазія. А потім я поділилася нею зі своїми друзями-мотоциклістами. Думала, що зараз будуть відмовляти, скажуть, «яка дурна ідея», але цього не відбулося, навпаки, вони мене дуже підтримали. І коли я поїхала до Індії, я теж про це думала. З того часу вже трохи більше року ми разом з командою працюємо над реалізацією цього задуму.
Тиждень.ua. Як відбувалася підготовка?
Усе починалося з пошуку мотоцикла, яким я поїду. Тому що доти я їздила на Kawasaki Vulcan – гарний мотоцикл, але для навколосвітньої подорожі не дуже підходить. Він зорієнтований на хороші асфальтовані дороги, до того ж йому вже було кілька років. Окрім того, усі подібні подорожі зазвичай здійснюють на такому класі, як ендуро – витриваліших мотоциклах.
Спочатку я думала, що це буде японський мотоцикл, але зрештою обрала австрійський КТМ. Це дуже відомий бренд, він себе зарекомендував більше в кросовій тематиці, але цього року вони випустили нову модель Adventure 1190. Тобто це досі темна конячка, нікому не зрозуміло, як вона поводитиметься. Тому для мене ця подорож буде подвійним викликом.
Сам процес пошуку мотоциклу був досить довгим. Паралельно також шукали інших партнерів, фінансових та інших. Без мотоцикла було важко про щось розмовляти, бо якщо ти ще не знаєш, на чому їдеш і чи відбудеться подорож взагалі, звичайно, важко спілкуватися з людьми. До підготовки входили й інші етапи: фізична підготовка (постійно тренажерний зал), вивчення мов, знов-таки пошук партнерів, вивчення ментальності країн, до яких я поїду, технічна складова, візові питання, медичні – вакцинація, аптечка… Тобто розслаблятися часу не було. І впродовж цього року я не працювала – зрозуміла, що поєднувати роботу та підготовку неможливо.
Тиждень.ua. Як ви знаходили фінансування для подорожі?
Знаєте, ми досі шукаємо фінанси. Якась сума є, але вона далеко не повна. Я не називатиму цифри, але ще не вистачає досить багато. Думаю, пошук коштів триватиме й під час моєї подорожі. Моя команда, яка лишається, регулюватиме мої пересування і продовжуватиме переговори. Ми звертаємося і до звичайних людей, і до компаній. Дуже непросто такий проект реалізувати, особливо коли немає своїх можливостей. Я часто чую на свою адресу різні скептичні зауваження, мовляв, спочатку треба було знайти фінанси, а потім уже щось робити. Звичайно, абсолютно зрозуміло, чому вони це говорять. Але якщо спочатку чекати на можливості, а потім починати щось робити, то можна взагалі нічого не дочекатися.
Тиждень.ua. Де ви вже встигли побувати?
Європа, Румунія, Болгарія, Туреччина, Греція, Росія, Молдова, Білорусь, Близький Схід (Сирія, Йорданія, Ліван), Грузія, Індія.
Тиждень.ua. Що найстрашніше та найбільш очікуване в майбутній подорожі?
Для мене в будь-якій подорожі найважливіше – це спілкування, знайомство з новими людьми. Існує багато причин, чому я їду, але основне – це пізнання себе та пізнання світу за допомогою подорожі. Для мене дуже важливі люди, і вони, з одного боку, усі різні, а з іншого – мені подобається шукати в них якісь спільні риси. Я розумію, що кордонів між людьми та країнами не існує. Усі ці конфлікти, які відбуваються на ґрунті релігії чи інших чвар, – вони справді надумані. Тому що ми всі однаково відчуваємо, у нас однакова фізіологічна будова. І важливо зрозуміти, що я така сама, як араб із Саудівської Аравії чи індус з Індії. І подорож дає таке усвідомлення. Це, з одного боку, те, що ти очікуєш отримати й отримуєш.
З іншого боку, для мене Росія – це лячний відрізок маршруту. Тому що траса, яка йде до Владивостока, частина ближче до Чити, досить специфічна. Там дуже багато в’язниць, і місцеві – це або колишні ув’язнені, або втікачі. Відповідно люди розлючені, там уже кілька мотоциклістів загинули. Тож страшно місцевого населення – вони абсолютно непередбачувані. Дорога також. Хоча її там начебто й ремонтували, але вона однаково залишає бажати кращого. Плюс погодні умови. Адже я їхатиму вже в серпні–вересні, коли там місцями вже може лежати сніг. Далі Таїланд, Камбоджа, Австралія – там я вже відпочиватиму.
Тиждень.ua. Як ви вчилися себе захищати?
Я проходила курс у Школі охоронців. Мене вчили і способам самозахисту, і як правильно падати, і з мотоцикла, і взагалі. Плюс постійна робота у тренажерному залі – на витривалість, на зусилля. Я навіть схудла кілограмів на вісім за цей час. Займалася і в мотошколі, адже необхідно постійно відточувати майстерність. Я пройшла медичні курси, правила надання першої медичної допомоги собі й іншим. Вивчила правила користування аптечкою. Плюс вивчення ситуації в кожній країні.
Тиждень.ua. Ви розповідали, що хочете під час подорожі відвідувати людей, які потребують підтримки. Як ви будете визначати, кого саме варто навідати?
Під час подорожі в мене не буде часу налагоджувати контакти та зв’язки. Для цього в Україні залишається команда людей, у кожного з яких – своя функція. Хтось відповідає за маршрут, хтось – за соціальний складник. І завданням других буде налагоджувати зв’язки з благодійними фондами, організаціями та знаходити потребу в проведенні спільних заходів. Це може бути зустріч із сиротами з дитячого будинку, або в лікарні якійсь, або з ВІЛ-позитивними. Адже дуже часто таким людям потрібна не так фінансова підтримка, як джерело натхнення. Це я по собі суджу: мені подобається спілкуватися з цікавими людьми, які чогось досягли, стали успішними в тому, що мені цікаво, і мене це підштовхує. Хотілося б, щоб мій приклад надихнув інших. Нехай одну людину, хай двох. Для мене цього вже буде достатньо. У принципі, процес уже пішов. Я починаю отримувати повідомлення від незнайомих людей, які пишуть, що роблять певні висновки для себе. Тобто проект ще не здійснився і їм ще точно не відомо, поїду я чи ні, але вони вже починають думати про свої мрії. Я хочу показати, що я абсолютно звичайна дівчина, у мене немає багатих батьків, у мене взагалі батьків немає. І я не маю якоїсь суттєвої фінансової підтримки, але в мене є мета. Тобто ця моя подорож не так для мене, як для інших.
Тиждень.ua. З чого виникло таке бажання?
Окрім того, що я катаюся на мотоциклі, чотири роки тому ми з хлопцями-мотоциклістами створили проект «Мотосейв». На вихідних, коли маємо час, їздимо до дитячих будинків, лікарень, спілкуємося з людьми з особливими потребами. І наша фішка – не фінансова підтримка, а морально-психологічна. Тобто ми хочемо подружитися з людьми, які потребують підтримки, і показати їм, що вони в цьому світі не зовсім самотні. Незважаючи на те, що їх, можливо, покинули батьки, що вони не мають якихось можливостей, але якщо вони живуть у цьому світі – вони потрібні. За ці чотири роки ми вже маємо певні результати: діти з тих дитбудинків, куди ми їздимо постійно, уже стають нашими друзями, звертаються до нас за порадами. Вони вже бачать у нас друзів, старших товаришів, з яких можна брати позитивний приклад. Усе почалося з цього. Тобто під час навколосвітньої подорожі я хочу не просто кататися, а ще й продовжувати таку роботу. І я вважаю, що навіть якщо нам вдалося підтримати одну чи дві дитини, то ми вже недарма все це робимо.
Тиждень.ua. Але ж такі акції не характерні загалом для байкерів. Є щось, що ви хотіли б змінити або додати до руху?
Хотілося б, щоб ми, мотоциклісти, розуміли свою соціальну роль у суспільстві. Тому що так склалося, що на нас звертають увагу. Навіть не на нас, а на мотоцикли. І це справді можна використовувати на благо. Тобто навіть коли приїжджаєш до тих же дітей – це чудовий спосіб «розбивання льоду». Ти приїхав на мотоциклі – і все, вони готові. Пофотографував їх, покатав – і ти вже можеш робити з ними все, що захочеш: якийсь виховний процес, ігри. Тому що буває, коли приїжджають просто волонтери, усі спочатку стоять з відмороженими обличчями – їх треба ще розбуркати, перед тим, як вони тобі довірятимуть. А тут вони вже відкриті до всього.
Так і під час подорожі. Коли ти їдеш автомобілем або летиш літаком – ти просто один із туристів. А коли їдеш на мотоциклі – до тебе вже підвищена увага. Усі двері відкриваються, усі тобі готові допомогти і, відповідно, ти можеш щось дати цим людям в емоційному, матеріальному чи будь-якому іншому сенсі.