Американські та французькі президентські вибори продемонстрували, що Росія здійснює інформаційну війну не лише проти України. У випадку із Францією здивували відверті звинувачення, які президент Макрон висловив під час спільної прес-конференції з Путіним. Він визначив RussiaTuday та Sputnik як «не медіа, а засоби пропаганди». Чи буде, на вашу думку, надмірним оптимізмом казати, що політичний клас Франції нарешті усвідомив небезпеку фейкмейкрества, яке втілює Москва?
– Згідно з термінологією друзів Путіна, нинішні часи доречно визначати періодом «постправди». Сьогодні будь-яка інформація, незалежно від того, правдива вона чи брехлива, може бути оприлюднена. Макрон постраждав від цього під час своєї виборчої кампанії. З того моменту, як він став жертвою інформаційних маніпуляцій, я думаю, Макрон відчув потребу розповісти про те, що сталося, і сказати це в очі Путіну. Очевидно, цей важливий епізод визначатиме його лінію поведінки на майбутнє. Ми не знаємо, як розвиватимуться події, треба не втрачати пильності. Але Путін припустився засадничої помилки, коли підтримав водночас кількох кандидатів у президенти Франції (і почергово, і альтернативно, і фінансово), а також заповзявся шкодити тому кандидатові, який врешті переміг на виборах.
Ситуація є дещо заплутаною між Фійоном і Ле Пен, але поза тим не викликає сумнівів той факт, що Путін доклав чимало зусиль, аби дестабілізувати інтернет-сайт Макрона та розповсюдити про нього неправдиву інформацію. Звичайно ж, це не минулося без наслідків, які, думаю, ще довго впливатимуть на ставлення Макрона до Путіна. Проблема з російським концептом «постправди», що росіяни самі ж теоретично обґрунтували й увели в дію, полягає в тому, що він нині активно множиться та розповсюджується в суспільстві. Наприклад, чимало асоціацій, свідомо або ні, послуговуються продуктом «постправди». Тенденції сприяє те, що цілі покоління мають доступ до колосального масиву інформації. Усе тепер проходить через інтернет, але при цьому ми не навчені аналізувати зміст прочитаного, порівнювати інформацію за різними джерелами, перевіряти її, ставити до контексту… Мова, врешті, про журналістську працю — її методам мусить навчитися кожен споживач інформації. Ми не вміємо поки що здійснювати такі перевірки на загальному рівні. Отже, цим дуже сильно користуються зацікавлені сторони.
Читайте також: Санкції США проти Росії: Коли чекати нових?
Що можна зробити, аби якнайшвидше навчити західні суспільства оминати пропагандистські пастки? Не забуваймо, що Росія практикує тяглість у використанні неправдивої інформації. Мабуть, ще з ленінських часів, якщо не раніше…
– Йдеться про те, щоб казати правду й захищати правдиву версію подій. Насправді завжди легше брехати. Тим більше, неправда використовується, щоб задовольнити первинні інстинкти, від заздрощів до страху, зачіпаючи цілий шарварок почуттів і підживлюючи теорію заколоту. Існує кілька асоціацій, які чудово виконують роботу зі спростування дезінформації. Частина з них працює з відкритими джерелами, як, скажімо, Bellingcat або Anti-propaganda, інші вдаються до інституційніших демаршів, як, наприклад, робить Європейський Союз за посередництвом свого інформаційного центру East StratCom Task Force. Боротьба з неправдою також здійснюється державами, що, приміром, робить Міністерство закордонних справ Литви… Є чимало інших ініціатив, котрі займаються моніторингом і відновленням правди. До того ж, діють численні мережі та розсилки, огляди преси… Це робота для свідомих громадян. Треба також залучати пресу, навчати людей опрацьовувати інформацію з інтенету…
У моду входить ще один термін з префіксом «пост» — «постдемократія». Його прихильники, зокрема, вважають, що вуличні протестні акції віджили своє. Ви погоджуєтеся з такими міркуваннями?
– Я думаю, що, зокрема, у Франції відбуваються справжні дебати й навіть виникла правдива суспільна криза довкола всього, що стосується репрезентативної демократії, втрати легітимності політичних рішень, сильного суспільного запиту на представницьку демократію. Я спробувала замислитися над запитанням: чому люди більше не вірять у політичні рішення? Варто передивитися новини, аби побачити, чому довіра зникла. Але водночас я впевнена, що за цією кризою свідомості ховається очікування від політиків здатності жорстко називати речі своїми іменами. Всі ті люди, які відкидають владу, насправді не відчувають поваги до її носіїв, яких не вважають легітимними представляти себе. Але все може змінитися, якщо політична мова набуде прямоти та сили. Думаю, що наше суспільство перебуває в очікуванні мудрих авторитетів при владі. Страхування божою милістю, що падає на голову просто з неба, залишилося назавжди в минулому, ці часи не повернуться. Натомість запит на тверду позицію замість довічних сумнівів очевидний. Період релятивізму, в якому ми перебуваємо досі, може завершитися, якщо ми навчимося казати, що є правдивим, що — гарним, що — ціннісним.
Читайте також: Не потонути. Чи є місце Україні в ініціативі «Тримор’я»?
Українські політики починають визнавати, що частина наших проблем походить із того, що жодна з військових доктрин аж до 2014 року не визначала Росію потенційним агресором. Ми бачимо, що Франція, як і чимало інших європейських країн, також не вважає РФ політичним супротивником і ймовірним військовим нападником. Йдеться про наївність чи про особливий вид політичної короткозорості?
– Сиутація змінюється у Франції та за її межами. Особливо в останні два роки. Ми бачимо, що в Білій книзі військових програм ідеться про двох ворогів. З одного боку, про терористів, з якими ми стикалися, з другого — про загадкову «потужну державу», яку поки що не вказують. Як і раніше, тероризм не наважуються назвати ісламським, а «потужну державу» — Росією. Але ситуація потроху прояснюється. Ми чули, як під час президентської кампанії керівник Генерального штабу армії генерал Де Вільє висловлювався про ту «потужну державу». Він наразився на невдоволення кандидата Фійона, який вдавався до термінів, прийнятних, швидше, за межами Франції.
Отже, проблему починають усівдомлювати: військова стратегія віднині зважає на цю небезпеку — «потужну державу», або ж Росію. З другого боку, коли ми бачимо, що Орбан в Угорщині, Ердоган в Туреччині, Ципрас у Греції здатні сказати «ні» застосуванню 5 ст. НАТО про взаємодопомогу членів альянсу на випадок агресії, стає зрозуміло, що ту 5 ст. буде непросто змусити запрацювати. Тому потрібні альтернативні стратегії. Цілком зрозуміло, що вони у двосторонніх угодах, і нині балтійські країни, як і Україна, активно шукають такий тип договорів із тими державами, що мають послідовну безпекову політику та могли б втрутитися у випадку необхідності. Ці країни також дотримуються вимог НАТО, себто готові витрачати до 2 % бюджету на оборону та напрацювати таку стратегію, яка дозволить протриматися два – три – чотири дні, поки прийде допомога. Звичайно, присутність представництв НАТО у балтійських країнах — зовсім поряд з Росією — насамперед фактор стримування. Оті 40 військових принципово ситуації не змінять, але це маркер.
На вашу думку, суто європейська система безпеки є утопічною концепцією чи все ж має шанси колись зреалізуватися?
– Позиція Трампа щодо НАТО може стати поштовхом для європейців, аби прокинутися й почати щось робити разом. Йтиметься про 27 країн чи про якийсь інший формат, я не знаю. Треба зважати на особливості німецької ситуації, адже Німеччина після Другої світової війни втратила можливість збудувати повноцінну армію. Треба також не забувати про Brexit, пам’ятаючи, що раніше ЄС міг розраховувати на дві ядерні потужності — Францію та Велику Британію, а нині Лондон вийшов із Євросоюзу. Чому б не уявити двосторонню угоду про оборону між Європейським Союзом і Великобританією? Я не знаю, яку форму в результаті буде знайдено, але думаю, що Трамп, врешті, робить Європі велику послугу, змушуючи її зайнятися своїми проблемами безпеки.
Читайте також: Анн-Марі Ґуссар: «Західний політичний клас нагадує жабку, під якою підігрівають воду»
Тоді й Путін робить аналогічну послугу…
– Вони обидвоє добре стараються, аби ми, нарешті, самі навчилися захищати себе.