У чому складність визначення правдивості або брехливості тої інформації, яку ми отримуємо?
— Фейк — це підробка, імітація. Тобто він містить лише деякі елементи істини (наприклад, візуальні). Зовні дуже важко відрізнити фейкову новину від справжньої. Утім, за наявності певного інструментарію для перевірки джерела інформації можна довести її правдивість або брехливість. Водночас у разі інформаційної атаки на компанію чи установу впродовж доби ми можемо отримати від трьох до п’яти повідомлень, схожих за структурою, але три з них будуть правдивими, одне брехливим і ще одне фейком. В умовах суперінтенсивної когнітивної війни фейки генеруються в промисловому масштабі. Тоді за добу до певного інформаційного простору потрапляє від 30 до 70 таких повідомлень.
Щоб виявити підробку, потрібно виконати дві дії. По-перше, встановити задум. Тобто те, із яким наміром автор створив цей контент. Ймовірно, мотив був цілком шляхетним. По-друге, потрібно встановити матеріальне підтвердження вихідному контенту. Чи є матеріальний предмет, що може підтвердити наявність конкретних героя, події або ідеології? А якщо поширюється чиєсь експертне оціночне судження, у якому межі між інтерпретацією та реальністю апріорі розмиті?
Читайте також: Сільвен Булук: «Регламентувати інформаційні потоки зусиллями влади надто ризиковано»
Ці питання є основою критичного мислення. Проблема полягає в тому, що в умовах інформаційної війни ми не матимемо вдосталь часу на аналіз. Тому замість критичного мислення пропонуємо критичну дію. Це означає, що нам треба навчитися швидко формулювати свою позицію щодо того чи іншого контенту. Тобто ми доповнюємо вихідний контент своїм ставленням, власним сенсом. Якщо ви професійно працюєте з інформацією (наприклад, у прес-службі), то після оформлення власної позиції для вас важливо вступити в когнітивний обмін із потенційним опонентом за принципом «так, але…». Не вступаючи в суперечку, ви маєте винести свою позицію щодо ймовірного фейку на публічне обговорення, при цьому не торпедуючи контент невідомого походження (так як оперативно довести достовірність важко, але діяти треба швидко, ні на секунду не виходячи з комунікації). Тільки в результаті постійного обміну сенсами й ознайомлення з різним контентом пропорції брехні та правди ймовірного фейку стають явними. Водночас крім фейків ми часто стикаємося із симулякрами — це фактично копії копій, які також заходять у наш інформаційний простір у промисловому масштабі. І взаємодія з ними потребує окремої кваліфікації.
Чи можна зрозуміти, що вище політичне керівництво має хибні переконання? Як це впливатиме на політику?
— Іноді хочеться називати політиків брехунами, але не завжди в тому є сенс. Серед нас, так само як і у великій політиці, є багато людей, яким подобається фантазувати, перебільшувати чи применшувати реальний стан справ. Особливість такої поведінки політиків полягає в тому, що фантазії мають властивість перетворюватися на істину з цілком матеріальним підтвердженням. Геніальний Умберто Еко описав цей феномен у своєму «Бавдоліно». Це оповідання про середньовічного політтехнолога, який заради виживання та кар’єри видавав своєму імператорові власні фантазії за істину, маючи при цьому абсолютно благі наміри. Тиран вірив словам свого радника, тому почав хрестовий похід за неіснуючим Граалем, перекроївши півконтиненту. «Ефект Бавдоліно» — це про те, що будь-який аудіовізуальний чи текстовий твір, який часто є лише фантазією свого автора, може мати цілком матеріальний вплив на інших людей протягом усього їхнього життя. Фантазії, які інколи перетворюються на напівправду (себто фейк), симулякр (підробку чи імітацію) або навіть явну дезінформацію (наприклад, маса історичної белетристики), є частиною реального життя. Кіногерої, сценічні образи поп-зірок, запальні спічі політиків і громадських діячів часто впливають на наші вчинки в реальності. Напівправда — це частина справжнього життя. Правда легко перетікає в брехню, а брехня в правду.
Як потрібно доносити інформацію про діяльність уряду, влади до населення? Якими мовою та каналами влада має розмовляти з народом?
— Навіть якщо влада захоче когось перевчити, роз’яснити, що правильно, а що ні, об’єктивна ситуація полягає в тому, що сучасний контент створюється лише в результаті співтворчості. Тобто автор не один. Тепер народ хоче бути співавтором усього. Тому немає іншого вибору: щоб зберегти владу, треба взаємодіяти із суспільством онлайн та офлайн. Сьогодні у світі багато прикладів, коли політичні кризи вирішувалися через народне обговорення на спеціальних веб-платформах, а проміжні рішення виносилися на дискусію в офлайн. Так люди стають і співавторами і починають справедливо розділяти з владою відповідальність за ухвалені рішення. Кілька років тому Естонія переживала політичну кризу. Тоді уряд ухвалив таке рішення: було створено сайт, де люди могли висловлювати свої думки щодо ситуації, яка склалася. Дебати в онлайні тривали півроку, після цього був призначений день, коли представники різних громадських груп вийшли на зустріч з урядом і, ґрунтуючись на домовленостях в інтернеті, обговорили озвучені варіанти рішень. У підсумку вони змогли домовитися й кризу було вирішено. Цікаво те, що співавторство жодним чином не пов’язане з народовладдям. Наприклад, референдум фіксує спектр позицій, по суті, фінал суспільних перемовин. Якщо люди пасивно споживають рекламу політиків до дня голосування, це є ознакою «інформаційного патерналізму»: що дасте, те й з’їм. Річ у тім, що перед референдумом або виборами людям треба давати шанс домовитися про щось між собою. Напрацювання суспільних позицій має бути організоване нейтральними технічними засобами, а також підтвердженими незалежними модераторами. Вони є, це можуть бути авторитетні експерти чи журналісти. Є ще професійні фасилітатори, тобто люди, які організують розмову, апріорі нейтральні. За останні чотири-п’ять років уже встигла сформуватися ціла галузь, про неї поки що знає небагато людей, але я гадаю, що їхні послуги незабаром стануть дуже затребуваними.
Читайте також: Валентин Петров: «Я не знаю жодного випадку витоку інформації саме із захищених урядових мереж»
Часто кажуть, що Україна нині перебуває під інформаційною атакою. Як має поводитися влада в такій ситуації? Що треба робити, а чого уникати?
— Україні слід зробити дві речі. По-перше, запровадити «позиційну», або «конвенційну», інформаційну політику. Потрібна медіа-асоціація, найімовірніше, це відбуватиметься за формою державно-приватного партнерства. Асоціація має розгорнути магістральні діалоги, тобто дебати з найболючіших питань — від мови до ринку землі чи радянського минулого. Мета — дати шанс людям сформулювати свою позицію. Або, як це ще називають, створити конвенції, себто внутрішні домовленості щодо різних питань.
Ми поки що не говоримо про діалог із людьми на тимчасово окупованих територіях, бо не знаємо, хто стане суб’єктом із того боку. Тому почати треба з тих, хто перебуває тут, роботи вистачає. Наприклад, приблизно третина країни не приховує, що не проти відновити економічні зв’язки із СНД. І тут дуже важливою стає організація розмови між прихильниками діаметрально протилежних думок. Попри ідеологічні або політичні відмінності, у нас є й спільні речі, наприклад радянське минуле. У багатьох є спогади про своє дитинство, школу, інститут. І водночас усі ці спогади перемішані з купою міфів. Чому важливо казати саме про «радянське» колишнє? Тому що цей міф про «гарне радянське минуле» досі впливає на жителів Криму та Донбасу. Нерідко люди мотивовані інфантильними мріями про повернення життя зі спогадів. Тому обережно розвіяти цей радянський міф дуже важливо.
По-друге, треба готуватися до перенесення когнітивного спротиву на територію противника. СРСР був переформатований, зокрема, завдяки радіостанціям та роботі з дисидентами. Україна має всі необхідні технічні, логістичні та інтелектуальні можливості для залучення до власного дискурсу тисяч спільнот із чужого інфополя, латентних чи активних «незгодних із режимом». Фундаментальні історичні та культурні наративи нашої країни — важливий інструментарій, яким ми ще навіть не почали користуватися. Важливо розуміти, що наше поле бою когнітивне й ми не можемо з нього добровільно піти, відрубавши всі канали зворотного зв’язку, таким чином позбавивши себе різних стратегічних та оперативних можливостей.
Читайте також: Олександр Турчинов: «У питаннях захисту української ідентичності не можна здавати назад»
Як, на вашу думку, варто боротися з наявною сьогодні поляризацією українського суспільства?
— Довіра — це єдиний ключ до заможності країни. Недовіра — це бідність, тобто те, що є зараз. Країни з найвищим рівнем внутрішньої недовіри завжди найбідніші. Медіа-поляризація — найлегший шлях до поглиблення недовіри. Соціальні групи замикаються у своїх капсулах і не хочуть спілкуватися одна з одною.
Сучасні медіа націлені на «собачі бої», тобто на фрагментацію. А потрібно, навпаки, запропонувати такі дискусійні формати, які будуть цікаві людям, сприятимуть гарним рейтингам і знаходитимуть щось «спільне». Наша діджитал-індустрія разом із телебаченням цілком здатні впоратися з цим завданням, отже, країна стане значно стійкішою до зовнішніх смислових атак. Якщо ми позбавимо людей можливості домовлятися між собою, то у фрагментоване суспільство постійно вкидатимуться токсичні фейки, які ще більше його поляризуватимуть.
Поляризація виникає від невміння працювати із сучасними інформаційними викликами. Тому потрібні нові інституції у владі, які використовуватимуть новітні технології для пошуку спільного. Потрібна нова інфраструктура, побудована на комунікації (від латинського communico — роблю спільним), а не односторонньому інформуванні. Потрібна масштабна кампанія з медіа-грамотності, яка покаже людям конкретні матеріальні вигоди від знаходження «спільного», використовуючи, наприклад, Facebook або інші соцмережі. Ми можемо співіснувати навіть у точці незгоди, тобто за різних поглядів на ті чи інші питання мати спільне бачення нашого загальнонаціонального майбутнього.
Читайте також: Герард Елзінга: «Україна є однією з країн, із якою ми ділимося більшою частиною своєї інформації»
Перейдімо від внутрішніх комунікацій до зовнішніх: які бувають підходи до ведення переговорів? Чого треба уникати під час складних перемовин (наприклад, у «нормандському форматі»)?
— Україна з першого дня агресії зображала жертву. Так, вона є жертвою агресії з боку РФ, але якщо про це постійно говорити в інформаційному полі, то солдати стають деморалізованими, призовники ховаються від військкоматів, партнери перестають допомагати безсильному, а в агресора зростає апетит. У 79% повідомлень топових українських медіа за 2014–2016 роки поняття «жертва» стояло поруч зі словом «війна». Тепер про переговори. Щодо них є правило: менше розповідати про свої слабкості, частіше казати шантажистам, що їхні дії нічого не змінять. Не можна йти на добровільні поступки та компроміси, це завжди тільки підбадьорює агресора.
Успіх української сторони на будь-яких переговорах (особливо якщо казати про «нормандський формат») полягає в усвідомленні власних інтересів та цінностей, які ніколи й за жодних обставин не виносяться на обговорення. Важливо мати детально розроблену власну позицію, глибоко розуміти потреби союзників, мати прозорий план дій, а також однозначний намір виконати його за будь-яких умов.
——————-
Андрій Загородський. Вивчав міжнародні відносини в київському Інституті міжнародних відносин. Співзасновник комунікаційної групи XPR, партнер та один зі співзасновників Crisis Semiotic Studios — Ukraine. Лектор міжнародної школи Resilience League (Естонія), має 15-річний досвід у політичній і корпоративній комунікаціях.