І загалом усе буде як завжди. Попри всю небуденність того, про кого писатимуть, говоритимуть або мовчатимуть
І справді, із чого почати, коли ведеш мову про цю людину? З того, що пророків у своїй вітчизні таки не буває? Чи з того, що інтелігенція, всупереч Леніну, це все ж не лайно, а мозок нації, хоча багато які нації у певні часи вважають за краще жити безмозгим життям? Чи все ж із того, що людина за своїм єством є істотою вільною, і жодні нагороди й почесті від неправедної влади не зупинять на шляху до істини, варто тільки свідомо обрати цей шлях? Чи з інвектив на адресу Сахарова, яких вистачало у минулому й вистачатиме у майбутньому, чи зі спроб нинішньої влади Росії бодай посмертно "приручити" його?
Чи все ж почати зі знакової сцени на першому Всесоюзному з’їзді народних депутатів, коли академік Сахаров посмів (1989 рік!) публічно виступити із засудженням совєтської агресії в Афганістані і розповісти про те, як командування наказувало знищувати ударами з повітря поранених совєтських же солдатів, які були оточені й могли потрапити у полон? Із хамсько-солдафонського виступу депутата, колишнього офіцера-десантника, тоді – першого секретаря Черкаського обкому комсомолу Сергія Червонописького проти Сахарова і проти всіх "екстремістів", проти грузин і прибалтів, які наче "формують штурмові загони" і "паплюжать честь совєтського солдата", проти "злобних знущань хвацьких хлопців із програми "Взгляд" (була така суперпопулярна передача) – і так далі? Чи про ті цінності, які Червонописький (точніше, ті, хто писав йому текст та режисерував його виступ і реакцію залу, а ще – друкував роздані депутатам антисахаровські листівки) протиставив усьому тому, за що виступав академік-інакодумець: "Родина, Держава, Коммунизм!" (майже весь зал встає і довго аплодує). Власне, ті самі "Православне, Самодержавие, Народность!". Тільки обгортка інша. Формула, проти якої (яких би різновидів вона не набувала) все життя виступав академік, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Сахаров.
Здавалося б, усе у нього було, як було прийнято казати у минулі часи, "совєтська влада все йому дала", – у 32 роки став академіком, у 41 рік уже був тричі Героєм соціалістичної праці, лауреатом Ленінської та Сталінської премій, визнаним науковим авторитетом у колах "секретних" фізиків (а серед них у СССР було чимало найкращих учених). Здавалося б, живи, працюй, насолоджуйся життям, не подобається комуністичний лад – стань у позицію інтелектуальної фронди, відійди від розробки атомної та водневої зброї, як академіки Капиця-старший чи Гольданський. Вийди з когорти "засекречених", займися "публічною", несекретною фізикою чи космологією, за це здобудь Нобелівську премію, напиши популярні книги про науку – хіба цього замало?
Але, очевидно, щось завадило цьому спадковому російському інтелігентові жити, як усі. Тому він починає, ще працюючи "на війну", разом із деякими своїми колегами тиснути за допомогою свого наукового авторитету на совєтське керівництво – і не в останню чергу завдяки йому СССР підписує на початку 1960-х із західними державами угоду про обмеження ядерних випробувань. Колеги на цьому зупиняються, він іде далі. Значно далі. "Роздуми про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну свободу". Книга-есе, 1968 рік. "Гуляє" у Самвидаві, швидко з’являється на Заході. Це вже розрив із правилами гри совєтської системи, на який досі не наважувався у повоєнний час жоден академік. А далі – крок за кроком – вихід Андрія Сахарова за меж цієї системи і початок його двобою з нею. Хотів написати за шаблоном "нерівного двобою", але рука сама зупинилася: чому є нерівного? Де сьогодні та система, попри всі спроби її відновити? І чи мала вона вся у собі стільки моральної наснаги, скільки одна людина, котра не лякалася всієї велетенської державної машини, звали ту людину Сахаровим, Стусом, Ковальовим чи Сверстюком?
Принагідно слід зауважити, що Сахаров, бувши послідовним та принциповим противником совєтської системи в силу її несвободи, в силу тоталітарного характеру правлячого режиму, зовсім не став прихильником ринкового фундаменталізму та індивідуалістичного суспільства. Він виступав за глобальну конвергенцію, тобто за формування такого соціально-економічного ладу, який би увібрав у себе кращі риси усіх чинних систем, бо ж тоталітарні системи трималися далеко не тільки на терорі та пропаганді, а й на гарантіях мінімальних життєвих потреб людей, на певному добробуті в обмін на лояльність – і цю соціальну "страхувальну сітку" та ідею – саме ідею, а не її втілення! – возвеличення праці, а не капіталу, Сахаров вважав тим, що слід зберегти у майбутньому. До речі, знаний фінансист Джордж Сорос також постійно веде мову про таку "сітку", а ще вважає капіталізм, не взятий під контроль демократією, силами громадянського суспільства, глобальними мас-медіа ще більш небезпечним для людства, ніж комунізм…
Так само принагідно зауважу, що Сахаров ще 1974 року передбачив появу Інтернету, пишучи про "створення всесвітньої інформаційної системи (ВІС), яка зробить доступним для кожного в будь-яку хвилину зміст будь-якої книги, коли-небудь і де-небудь опублікованої, зміст будь-якої статті, одержання будь-якої довідки… Навіть часткове здійснення ВІС глибоко вплине на життя кожної людини, на її дозвілля, на її інтелектуальний і художній розвиток. На відміну від телевізора, який є головним джерелом інформації для багатьох сучасників, ВІС буде надавати кожному максимальну свободу у виборі інформації й вимагати індивідуальної активності. Але воістину історична роль ВІС полягатиме в тому, що остаточно зникнуть усі бар’єри обміну інформацією між країнами і людьми".
Навколо Сахарова гуртується коло інакодумців, борців за людські права, тоді як переважна більшість колег-фізиків вважає за краще не ризикувати своїм статусом, конфліктуючи із владою. Втім, не все так просто і з фізиками. У середині 1970-х, після присвоєння Андрію Сахарову Нобелівської премії миру, політбюро ЦК КПСС вирішило, що “відщепенцю” не місце серед совєтських академіків. І доручило президенту АН СССР Александрову провести це рішення через академічне середовище. На президії академії Александров, тяжко зітхнувши (бо ж розумів ганьбу, яка мусить лягти на нього), сказав: "Товариші, ми мусимо ухвалити безпрецедентне рішення про виключення з нашої академії Андрія Сахарова". – "Чому ж це безпрецедентне? – відгукнувся академік Капиця. – Прецедент був. У 1930-х роках, після приходу Гітлера до влади, Прусська академія виключила зі свого складу Альберта Ейнштейна". Настала мовчанка. "Питання знімається з порядку денного", – порушив її зрештою Александров. Проте все ж таки аж 40 союзних академіків підписали гнівного листа проти "антисовєтських наклепів" свого колеги. Чи з переконань, чи зі страху, чи в очікуванні якихось вигод для себе – як бачимо, "мозок нації" складається не лише зі справді гідного цього високого звання "будівельного матеріалу"…
Якщо ми візьмемо біографію буквально кожного в’язня сумління совєтської доби, кожного дисидента, котрого переслідувала влада, ми побачимо, що там є і прізвище "Сахаров". Андрій Дмитрович протестував проти незаконних розправ над борцями за громадянські та національні права (а у ті часи кожен процес над інакодумцями відбувався з грубими порушеннями законності, інакше і бути не могло), він їздив на суди, організовував пікети і сам у них стояв, у спеку й під дощем, давав інтерв‘ю західним журналістам, збирав гроші на допомогу сім’ям політв‘язнів… Зеки-українці не були винятком – Сахаров намагався захистити кожного із них (із першої десятки концтабірників, названих ним у Нобелівській промові – семеро з України). А ще предметом його посиленої уваги була доля кримських татар – народу, силоміць позбавленого рідної землі. Здавалося б, йшлося геть про безнадійну справу – влада Кремля на 1/6 суходолу виглядала бетонно-непорушною, а гуманістичні ідеї Сахарова – вщент утопічними. Особливо, коли 1980 року за протести проти совєтської інтервенції в Афганістані він був засланий до Горького й фактично ізольований від зовнішнього світу.
Чи це світ ізолювали від нього?
Шість років заслання – й повернення з дозволу Горбачова у нову, перебудовну Москву. Здавалося б, слід бути вдячним тому, хто визволив тебе, хто дав можливість для плідної наукової та громадської праці, хто, зрештою, посприяв змінам у державі на краще, – але для Сахарова істина була дорожчою, аніж особисті мотиви. І Горбачов став об’єктом його послідовної та глибокої критики – як політик, нездатний довести розпочаті ним же зміни до ствердження справжньої демократії. На тому ж з’їзді народних депутатів, про який уже йшлося і на якому Сахаров кинув у прямому телеефірі виклик усій совєтській військово-політичній системі, був ще й програмний виступ вченого. Держава, говорив він, переживає "конвульсії економічної катастрофи та трагічного погіршення міжетнічних відносин". При цьому "одним з аспектів цих могутніх і небезпечних процесів є загальна криза впевненості серед керівництва, накопичення напруженості, що загрожує вибухом з найжахливішими наслідками для нашого суспільства… Ми успадкували від сталінізму будівлю, яка має тавро імперського мислення, імперської політики "поділяй та володарюй", – продовжував він, а жертвами імперської системи, за Сахаровим, стали не лише неросійські народи, а й власне російська нація, якій "довелося нести основний тягар імперських амбіцій та наслідків авантюризму й догматизму в зовнішній та внутрішній політиці".
Наче й немає сьогодні Совєтського Союзу, але імперська політика не тільки триває, а й набуває нових імпульсів. Хіба що у виголошеному тоді, у 1989 році Сергієм Червонопиським гаслі "Родина, Держава, Коммунизм!" останнє слово тепер заміщене чимось іншим, але спорідненм – на кшталт "чекізму".
До речі, глашатай великодержавних гасел зробив добрячу кар’єру в незалежній Україні. Особливо вдалим для нього став період правління "найбільш українського президента". Червонописький очолив Державний комітет у справах ветеранів, посів місце у першій п’ятірці виборчого списку Соцпартії України, брав участь у багатьох урочистостях поруч із президентом Ющенком… Що не кажіть, а цькування великої людини приносить неабиякі дивіденди, слід тільки опинитися у потрібному місці й у потрібний час, а потім не мучити себе докорами сумління. Очевидно, не мучив себе докорами цей персонаж й улітку 2007 року, оскільки газета його організації закликала ветеранів афганської війни: "Братан, еще не кончен твой Афган!" Проте залити кров’ю ще й Україну, викорінюючи "буржуазних націоналістів" і "гнилих лібералів" їм тоді не вдалося…
А на закінчення – ще одна цитата. Щоб читачі відчули, що існує й інша російська культура, ніж представлена телевізором та FM-радіо, яка разюче відрізняється від того, що панує у сусідній державі. Отже, фрагмент Нобелівської промови Андрія Сахарова, 1975 рік:
"Тисячоліття тому людські племена проходили суворий відбір на виживаність; і в цій боротьбі було важливо не тільки вміння володіти дубцем, а й здатність до розуму, до збереження традицій, спроможність до альтруїстичної взаємодопомоги членів племені. Сьогодні все людство на загал тримає подібний на те іспит… У нескінченному просторі повинно існувати чимало цивілізацій, у тому числі більш розумні, більш "вдалі", ніж наша. Я захищаю також космологічну гіпотезу, згідно з якою космологічний розвиток Всесвіту повторюється в основних своїх рисах нескінченне число разів. При цьому інші цивілізації, в тому числі більш "вдалі", повинні існувати нескінченне число раз на "попередніх" і "наступних" щодо нашого світу сторінках книги Всесвіту. Проте все це не повинно применшити нашого священного прагнення саме в цьому світі, де ми, як спалах у темряві, виникли на одну мить з чорного небуття несвідомого існування матерії, здійснити вимоги Розуму і створити життя, гідне нас самих і нерозбірно вгадуваної нами Мети".