Андрію, розкажіть, як ліквідували аварію на ЧАЕС.
— З 13 по 27 квітня 1986 року наша ескадрилья знаходилася у Судаку, у Криму. На той момент там знаходився спеціальний центр льотного складу з виживання, де ми проходили підготовку перед осіннім від’їздом до Афганістану. Вранці 27 квітня ми по телебаченню коротко почули новини про те, що щось трапилося в Чорнобилі. Але ніхто не надав цьому значення.
Ми мали перебазуватися всім полком на аеродром до Чернігова. Але потім прийшла додаткова телеграма зі штабу ВПС округу, де було сказано підготувати вісім екіпажів гелікоптерів Мі-6, які готові до виконання польоту з вантажем на зовнішній підвісці, та відрядити до Чернігова. Нас перебазували літаком Ан-12 до Чернігова, і ми почали працювати вже безпосередньо з ліквідації. Нам на той момент сказали, що ми літатимемо на реактор, щось кидатимемо туди. Тому, нам сказали перед від’їздом, що ми пробудемо там три дні, не більше, а потім нас замінять інші екіпажі. А насправді вийшло не три дні, а 22 дні, а лише потім нас замінили.
Читайте також: ЧорнобильArt: віднайдення нової мови
Ми звикли бачити візуальне орієнтування. Коли летиш на висоті 300 метрів або 600, життя вирує. Птахи, люди, машини — все рухається, все мешкає. А на той момент людей із Прип’яті евакуювали, тож коли ми вже почали літати на реактор, нікого там не було. Було порожньо: ні тварин, ні людей, а на балконах залишена сохнути білизна колихається.
У нас був зв’язок із керівником польотів, який знаходився на даху готелю. Керівник польотів нам підказував, давав дозвіл на вихід, на бойовий пуск, а також нагадував видалення через кожні 500 метрів. Ми летіли на висоті 200 метрів, вантаж – звичайний свинець, вагою одну тонну. Звичайна мисливська дріб: 10-кілограмовий мішечок по 100 мішечків. Підлітали на мінімальній швидкості, кидали та йшли на майданчик під чергове завантаження. Тобто виходила так звана карусель гелікоптерів з інтервалом 2-3 хвилини. Ось так ми літали.
З чим довелося зіткнутися після закінчення самої ліквідації наслідків аварії? Держава вшановувала героїв?
— Можливо, якщо нас і вважали героями, то тільки на папері. Хоча насправді я не вважаю, що ми герої. Ми просто виконували свій обов’язок, адже це наша рідна Україна. Ми всі пам’ятали, що за нами є люди та думали, що проблема стосується лише чернігівського регіону. А виявилося, що це стосується України, Білорусі та всієї Європи. Я не думаю, що хтось шкодує, що ми зробили те, що мали зробити. Але те, що було після, яким було ставлення до нас – інше питання. А у 1986 році завдання стояло і ми, люди військові, які складали присягу, просто виконували свій обов’язок. До речі, з наших 8 екіпажів, які були ліквідаторами, багато хто ще й до Афганістану пішов через 3 місяці.
Читайте також: Переддень апокаліпсису
Ми не ставилися до своїх вчинків як до геройства, тому тривалий час мовчали, не розповідали про те, хто ми. А коли говорили, то люди скептично реагували: «Які ви вертолітники? Їх уже давно немає в живих — тих, хто були першими!» Щодо побутових моментів – це взагалі хвора тема. Усі вважають, що коли ми ліквідатори, то у нас є пільги і привілеї. Мені казали: маючи такі заслуги ти швидко отримаєш квартиру як “ліквідатор, учасник бойових дій”, а на той час — важкий, треба сказати, час становлення молодої держави — я як військовий отримував 25 доларів, з яких 15 платив за квартиру, а на 10 ми жили.
Так ось, на чергові роковини аварії на ЧАЕС президент Леонід Кучма прибув на покладання квітів у Дарниці, де меморіал, і я до нього звернувся. Кажу: “Леоніде Даниловичу, я майор ЗСУ, був ліквідатором на ЧАЕС, був в Афгані, при цьому я не маю житла, можливо єдиний з льотчиків”. На людях було все дуже красиво — він покликав мера Олександра Омельченка, розпорядився розібратися. Насправді через 10 днів я отримав листа, що перебуваю в черзі на житло серед інших з київського гарнізону: «Чекайте!». Я пішов у приймальню президента, звідки мене відправили до міськадміністрації, де урядовець мені заявив: «Нехай вам ваші генерали дають житло». Такого приниження я не пам’ятаю більше за своє життя, – ну хіба нещодавно, коли з приводу належних виплат довелося ходити по судах.
Яке зараз відношення влади до ліквідаторів?
— Усі свої права ми відстоюємо у судовому порядку – всі належні виплати, компенсації, надбавки. Ми створюємо громадську організацію для того, щоб підтримувати своїх – а підтримка потрібна і в соціальних питаннях, і щодо статусу ліквідатора, і щодо оздоровлення, медзабезпечення.
Розкажіть детальніше про судові позови в Україні.
— З 2018 року, коли Володимир Гройсман був прем’єром, усім силовим структурам, пенсіонерам додали пенсію. Пенсію додали, але вийшла ухвала Кабінету міністрів, яка скасувала всі надбавки. “Виконання польотів льотним складом”, “виконання особливо важливих завдань”, “льотчик 1 класу” – всі ці здобутки, зароблені кров’ю та потом, перестали щось означати. Люди всі життя заробляли ці надбавки, а потім одразу втратили їх.
Ми тоді теж звернулися до суду щодо незаконного скасування виплат. На суді були представники Пенсійного фонду Міноборони, треба сказати – досить молоді люди. Коли до них звернувся суддя, вони просто послалися на цю постанову: мовляв, є офіційний документ, який потрібно виконувати.
Я суддям розповів свою історію, двоє з них ховали очі, а третій – ні. Ось він після засідання (яке завершилося, до речі, не на нашу користь) звернувся до мене і сказав, що по-людськи все розуміє, але за законом, мовляв, нічого вдіяти не може. Вже після з’явилися й інші рішення судів наступних інстанцій, які повертають надбавки, але поки що це не є масовою тенденцією. Якщо хтось з ліквідаторів зараз отримує повну пенсію, то таких людей – одиниці.
Особисто ви отримуєте якісь надбавки?
— Окрім пенсії мені на картку мені надходить 456 гривень. Це за те, що ми були серед перших ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Знаєте, коли закордонні журналісти ставлять подібні запитання, мені їм відповісти нічого – вони шоковані.
Читайте також: Згадуючи Прип’ять: «Інформації про те, що ми сюди не повернемося, не було»
Відомо, що після виходу серіалу НВО про Чорнобиль вас запросили до Великобританії. Розкажіть про це більше.
— Так, я поїхав до Англії давати інтерв’ю. Серіал “вистрілив”. Так, можливо, він не всім сподобався, але кажу за себе і за своїх друзів ліквідаторів – ми вдячні творцям серіалу, бо про нас згадали. Згадали, що є люди, які виконували свій обов’язок, ризикуючи здоров’ям. І ми ще живі. Так, нам потрібна підтримка і, зокрема, від держави.
До речі, приїжджаючи до Європи, дуже помічаєш різницю у ставленні. Ми були на зустрічах у багатьох містах у Великій Британії, Німеччині, Іспанії.Скажу за себе: я навіть ніяковію. Бо це ставлення як до легенди, героїв.
Що я помітив: на подібних зустрічах в Україні ми підходимо і питаємо, чи можна сфотографуватися з чиновником. А у Європі чиновники самі підходять та запитують, чи можна сфотографуватися з нами. Наприклад, у Севільї ми були на прийомі у мера. Мер особисто проводив нам екскурсію. Це не про гордість — це про ставлення. Нас там зустрічають та поважають. Вони кажуть, що це для них честь. А яке ставлення у нас?..
До теперішньої влади ви зверталися? Чи є якийсь діалог?
— Який може бути діалог? Ось ми маємо закон, але він не працює. Вирішувати питання щодо Чорнобиля та ліквідаторів потрібно глобально – на рівні Міністерства та Верховної ради. Лише на такому рівні, по іншому ніяк.
Читайте також: Чорнобиль. Говорить КГБ
Що може зробити для ліквідаторів суспільство, громадські організації? Чим допомогти?
— Щоб суспільство по-іншому ставилося до нас, воно має бути поінформоване. Починати треба зі школи, з молодших класів. Часто після зустрічей зі школярами, я говорю: Задавайте питання”. А запитань немає. Наші школярі просто не знають, про що запитувати. Тимчасом у Європі нас просто засипають питаннями. Вони зі шкільної лави розповідають дітям про атомну енергетику, атомну війну та небезпеки, пов’язані з цим. Адже саме теперішні діти колись займатимуть високі посади та прийматимуть рішення щодо атому.
Тому потрібна популяризація цієї теми потрібна — така, як серіал НВО, така як цей форум. Треба нагадувати про страшні події, щоб “ніколи більше”, а також про те, що ліквідатори ще живі. Ми ж, ліквідатори, один одного завжди підтримуємо та допомагаємо один одному. Живемо всупереч, а не завдяки. Але, як то кажуть, не дочекаються (посміхається — Ред.)