Суспільство

  ▪   Олена Максименко

Згадуючи Прип’ять: «Інформації про те, що ми сюди не повернемося, не було»

Фото з архіву Тетяни Колодійчук
33 роки тому сталася найбільша ядерна катастрофа в історії людства. Наслідки теплового вибуху в четвертому блоці на Чорнобильській АЕС повною мірою не оцінені й до сьогодні

За даними Укрінформу, в атмосферу потрапило 190 т радіоактивних речовин. 8 т зі 140 т радіоактивного палива реактора опинилися в повітрі. Аварія призвела до радіоактивного зараження в радіусі 30 км. Забруднено майже 160 тис. км2 території. Постраждали північна частина України, Білорусь і захід Росії. Місто-привид стало героєм численних фантастичних оповідань та об’єктом для легальних і нелегальних екскурсій. Постраждалі, які дожили до сьогодні, досі «зализують рани», а на антикварних ятках є ризик придбати «заряджений улов» чийогось мародерського рейду покинутими домівками.

 

Тетяна Колодійчук, бухгалтер за освітою, сьогодні працює в медичній галузі. Вона поділилася спогадами про Прип’ять, тоді ще сповнену життя, і наслідки аварії на ЧАЕС.   

 

Ми жили в Сибіру, у закритому містечку. Приїхали до Прип’яті в 1975 році, мені було п’ять, і жили там, доки не сталася аварія, 11 років! Панує думка, що Чорнобиль — це Чорнобильська станція. Ні! Чорнобиль — це далі, це 20 км, а Прип’ять — містечко, що будувалося безпосередньо біля самої станції, там жили всі люди, які на ній працювали. Саме містечко було чудовим — чистим, світлим, гарним. І дуже маленьким. На момент аварії там добудовувався п’ятий мікрорайон. Не було міського транспорту… Ні, якийсь був автобусик, але я ним ніколи не їздила, все місто можна було обійти вздовж і поперек.

 

Читайте також: Катержина Шеда: «Я роблю те, що не завжди подобається спільноті, певним чином навіть злить її, провокує на протест»

 

По-людськи мені шкода Прип’яті. Дитинство там було хороше, місто чудове. Був один Кінотеатр. «Прометей». Стояв він на березі — у нас була затока Прип’яті. Там само стояв і пам’ятник Прометею з вогнем у руках. Була центральна площа. Скільки було мікрорайонів — стільки й шкіл. Людей небагато, всі знали одне одного, дуже дружно жили. Показовими для мене були новорічні свята, чого мені бракувало, коли ми переселилися під Київ. Відзначали за столом, а потім ішли на площу. Стояла велика ялинка, смажилися млинці, грала музика… Палац культури там був хороший, працювали різні гуртки, танці. Поруч річка. Звісно, ми ходили в походи, у нас дружні були школа, клас… Ми жили в дуже спокійному місті! У нас не було хуліганства, може, тому, що місто молоде, нове… Коли я переїхала до Ірпеня, все стало інакше. Інше місто, інше ставлення до вчителів у школі серед дітей… Я побачила багато того, до чого не звикла.

 

Практично всі будівлі в 10-кілометровій зоні від станції були знесені. Нічого не лишилося.

Присілків, окрім станції Янів, наскільки я пам’ятаю, не було — місто зводилося майже на порожньому місці. Були села, але не в межах і не на околицях міста. Найнижчі будинки були п’ятиповерхові, їх небагато, це переважно 1-й і 2-й мікрорайони, 3-й мікрорайон — 9- й 16-поверхівки, 4-й — 16- і 24-поверхівки.

 

Дворец культуры

 

На момент аварії мені було 16. Батько працював у міськвиконкомі, мати — безпосередньо на станції в лабораторії кремнію. Аварія сталася в ніч із п’ятниці на суботу. Батька вдома не було. Ми мали невеличкий город за містом, він поїхав туди. Сестри теж не було, тільки ми з мамою. Чесно кажучи, я нічого не чула. Багато людей казало, що вони чули вибух, адже дах реактора було зруйновано.

 

Вранці ми прокинулися, як завжди, я зібралася до школи. Єдине, що було незвичне, — їздили машини і мили асфальт. Я прийшла до школи, нас зібрали в спортзалі. Добре пам’ятаю, що дали таблетки, сказали випити їх. І от тоді вже почалися перші розмови про те, що на станції щось сталося. У нас був звичайний шкільний день, ми погуляли на вулиці, розійшлися по домівках. І коли я повернулася додому, мама сказала: «Таню, щось трапилося!». Тоді, ясна річ, не було мобільних, інтернету й доступної інформації, але ми жили в 16-поверховому будинку. Стали підніматися на дах і побачили, що над станцією літають гелікоптери… До вечора не було жодних чуток, жодної паніки. Інформація почала просочуватися ближче до вечора. Як потім розповідали, ті, хто бодай щось знав, намагалися сісти на машини й поїхати. Ми цього не знали. Серед моїх близьких друзів не було таких, хто кудись збирався б їхати. Ми навіть татові зателефонували на дачу, мама сказала йому, що там щось відбувається, але він, схоже, не дуже й повірив. Тому що інформація не поширювалася, можливо, навіть закривалася.

 

Читайте також: Пітер Ґейл: «Якщо сьогодні в Україні людина захворює на рак, то дуже малоймовірно, що це вплив радіації»

 

Коли стемніло, над станцією все літало, все підсвічувалося, з гелікоптерів, я так розумію, гасили. Ввечері вже з’явилася перша інформація. До нас почали приходити сусіди… Ми дізналися, що закриваються виїзди з міста. Наступного дня, у неділю, людям уже не дозволяли на своїх машинах виїжджати з Прип’яті.

 

Біля нашого будинку було профтехучилище. Я добре пам’ятаю, як у неділю зранку хлопців вишикували, бо там же ж був і гуртожиток, і кудись повели. Потім привели назад, потім знову кудись повели… І от тут уже пішла інформація про те, що, найімовірніше, з міста всіх треба буде евакуювати. Як надовго? Куди? Жодної інформації не було. Ми з мамою піднімалися на дах нашого 16-поверхового будинку — містечко ж маленьке! Бачили, що облаштовувалися польові кухні, автобуси почали збиратися… Це було добре видно. Уже були оголошення. Всім сказали вмикати радіо, не виходити на вулицю. Всю суботу ми були на вулиці, а в неділю нас почали застерігати.

 

Кинотеатр Прометей

 

Між 12:00 і 14:00 у неділю почали робити оголошення. У мене була асоціація з початком Другої світової, коли Левітан оголошував… Сказали, що евакуюватимуть у найближчі селища, неподалік Прип’яті, на три дні. На три дні! «Тепло вдягніться, візьміть із собою документи, необхідні особисті речі…» У мене паспорта ще не було, мама взяла моє свідоцтво про народження. 16 років мало виповнитися лише влітку. Ми вдяглися по-спортивному. О 16:00 всім сказали вийти на вулицю. У дворі стояло два автобуси. Мене страшенно веселили сусіди, хоча тепер я розумію, що вони були розумними людьми: намагалися закрити обличчя, вдягти захисні маски. Мені, дитині, все це було смішно і незрозуміло. Ми сіли в автобуси… Люди навіть залишали вдома тварин, для яких три дні некритично. Ніхто не брав із собою акваріумів, усі планували повернутися. Інформації про те, що ми сюди не повернемося, не було. Казали, що десь лишилися коти… Хтось із собою віз. У нас не було тварин. Але мама, яка потім працювала на станції, розповідала, що містом бігало багато здичавілих тварин. Як їх випустили?.. Ніхто ж не каже, що не було потім мародерства безумного…

 

Нас вивезли в село Пухівка. Мені здається, що цього села зараз немає. Кілометрів 15 від Прип’яті. Але воно було ще в 30-кілометровій зоні. Нас висадили з автобусів, ходили люди з гучномовцями й просили місцеве населення розібрати всіх нас по хатах. Люди виявилися адекватними. Нас взяла до себе сільська учителька — три сім’ї!.. Слід віддати їй належне — навіть кабана вирішила заколоти, адже всіх необхідно було чимось годувати…

 

Читайте також: З дозиметром і без

 

Треба ще розуміти, що в ті часи нормальні сім’ї жили як? Від зарплати до зарплати. А це було 26-те число, аварія. Плюс два дні — 28-ме. Навіть якщо в когось була із собою зберкнижка. Але ж у селі, де немає навіть школи, піти зняти гроші було нереально…

 

Ми там прожили, здається, днів п’ять. Усіх змусили помитися — за день чи два. Солдати привезли великий військовий намет, поставили на полі. Облаштували душ. Ми заходили, знімали одяг, милися, виходили, вдягали ті самі речі. Мені тоді було смішно, я не розуміла, для чого це робили. Нас знайшов наш батько — він шукав нас. І з’ясувалося, що ми, в принципі, можемо їхати. Уже було зрозуміло, що в місто не повертаємося. Звісно, як і в усіх батьків, постало питання, куди мене подіти. Сестра на той момент була студенткою, жила в гуртожитку в Києві. А зі мною, школяркою, реально треба було щось робити. Тому що батько повернувся на роботу, мама також мусила повернутися на станцію.

 

 

Моя школа

 

Мама повезла мене до родичів у Росію, у Білгородську область. Грошей у нас не було, це був автостоп зразка 1986 року. Хоча, вочевидь, було розпорядження чорнобильців брати без грошей… У чому принада 15-річного віку? У мами був страшенний стрес і шок, а я це переносила легше. Їхали безплатно. Поїзд, електричка — ніде не заплатили! Навіть їли безплатно. Точно пригадую: у Харкові зайшли на залізничний вокзал, мама пояснила ситуацію — і нас погодували.

 

Жили в селі Шебекіно. Спершу не вийшло влаштуватися в родичів. Вони певний час сахалися нас. Уявіть собі їхній психологічний стан: являються люди, абсолютно здорові, нормальні, нічого в них не обпалено… Чого приїхали? Незрозуміло, якась радіація… Що таке «радіація» в 1986 році? Хто це знає? Був страх, що з нами незрозуміло що, як це позначиться на сім’ї… Родичі нас нібито й прийняли, але ми побачили, що краще їх не нервувати. Тому пішли у виконком. Нам із мамою без зайвих питань дали кімнату в чоловічому гуртожитку. Ми, мабуть, єдині були в тих місцях із Прип’яті. Пішла до школи — мене треба було оформляти, необхідно було закінчувати 9-й клас. А я все в тому самому спортивному костюмі, немає навіть білизни на зміну, бо реально не було грошей, щоб усе це купити. Мама влаштувалася у швейну майстерню, шила робочі рукавиці. Я кроїла, вона шила. І от ми заробили якісь гроші. А люди почали нести під двері різне добро… Я тоді вперше в житті побачила, що таке сало, м’ясо в трилітрових банках. Люди навіть гроші нам приносили, за що їм величезне людське «дякую».

 

У школі, коли я прийшла, спершу не зрозуміли, хто я. Вирішили, що нова вчителька з фізкультури. А коли дізналися, що ми звідти, директор приїхав подивитися, де ми з мамою влаштувалися. Люди привезли нам телевізор, ліжка, постільну білизну. Я вдячна їм усім, адже йдеться про допомогу.

 

Потім родичі змінили свою думку й зрозуміли, що все ж таки треба забрати мене до себе. Мама повернулася на станцію. Жили вони з батьком не в Прип’яті. На Зеленому Мисі було розбудовано містечко. Коли постало питання, що блоки станції, які залишилися, мають працювати, давати електроенергію і все повинно функціонувати, ці люди повернулися. У Прип’яті вони жити не могли, жили на Зеленому Мисі. Їх туди відвозили щодня автобусом. Я була в них один раз у їхньому помешканні — «американський варіант», будинки, що збираються з блоків. Таке стояло містечко, була якась їдальня. І от вони їздили на станцію вахтовим методом: 15 днів працюють, 15 відпочивають…

 

Якщо ми розуміємо, який фон радіації, забрати речі й привезти їх у власний дім, своїм дітям — це не найкраща ідея. Мої батьки усвідомлювали це. Ні в мами, ні в тата не було спроб забрати щось із речей чи меблів. Адже вони абсолютно забруднені, радіаційні… Багато хто вивозив, ми нічого не брали звідти. Ні, мама таки потрапила до нашої квартири, забрала фотоальбом. І все.

 

Фотогалерея: Чорнобильська катастрофа: як це було

 

Літо минуло, я мала закінчувати 10-й клас. Приїхала до Києва, постало питання, де мені жити. Люди, які мешкали на станції, певна річ, усі були переписані, для всіх будувалося житло. Переважно це були Харківський масив, Троєщина, Оболонь, Борщагівка. А тато мій працював у міськвиконкомі, і для таких, як він, житло зводилося здебільшого у Вишгороді або Ірпені. Вирішили жити в Ірпені. Але оскільки будинок ще не був готовий, діватися мені знову ж таки було нікуди. Таких сімей було багато. І нас усіх поселили в ірпінському готелі в центрі міста — він досі стоїть. Я там жила до грудня, чотири місяці. І, здається, навіть січень. Сама жила, батьки працювали. Я була дуже самостійна дівчина, готувала собі їсти, ходила до школи…

 

Таких сімей у готелі було два поверхи. Батьки приїздили раз на тиждень. А в січні вже здали в експлуатацію наш будинок. І я туди вселилася. Пам’ятаю, що вирішувала багато питань сама: знаходила людей, щоб замки поміняли, двері дерматином оббили, карнизи повісили. Тоді ще були проблеми з меблями, видавали талончики. Тато купив кухонний гарнітур — я сама його збирала! Таке було щастя переселитися в ту квартиру! По суті, все це тривало рік. Мама пропрацювала на станції приблизно півтора року після аварії.

 

Мати й батько — інваліди першої групи. У батька це більше неврологія, головні болі, судини. У мами серйозні проблеми із суглобами — ноги, руки… Та й у мене є проблеми зі здоров’ям. Ми кожні два роки проходимо обстеження. У Києві на Верховинній є Чорнобильський центр. Я почала туди ходити років із 20.

 

Станція працює і тепер. Побудували Славутич. 90%, а може, і 100% людей, які працюють на станції, — мешканці цього міста. За словами батька, чистоти домогтися там вдасться дуже й дуже нескоро, бо навіть той саркофаг, який установили і який буцімто не повинен пропускати радіовипромінювання, далекий від досконалості. Понад те, він тріскається, і вже йдеться про те, що ще один установлюватимуть. Звісно ж, фон там уже нижчий, ніж був тоді, я навіть бачила фото — лелеки прилітають… Але місто не відновиться.

 

Я там була через 10 років після аварії. Зараз є екскурсійні тури — це взагалі смішно! Раніше вхід туди був відкритий лише раз на рік, на Гробки, адже там кладовище! І якось ми з мамою поїхали туди, потрапили до нашої квартири. Були сліди вандалізму… Все, що було розграбовано, десь продано! І від того сумно. У когось це висить на стінах, лежить на підлозі… Певний час панувала думка, що це все винесено й десь спалено. Ми з мамою проходили повз школу, де я навчалася. Як стояло все, так і стоїть. Парти, книжки... Якщо все це не винесено й не знищено, то чому мало все бути знищено з квартир?! У будинках це був очевидний вандалізм: лінолеум під плінтус вирізаний, винесена вся сантехніка, викручені всі ручки, виколупані зі стін кахлі… Це морок!

 

Доля в мешканців Прип’яті різна. Якщо говорити про однолітків моїх батьків, то відсотків 80 їх уже немає серед живих. Немає вже навіть декого з моїх однокласників. Багато хто виїхав за кордон, дехто живе в Києві, і ми з ними досі підтримуємо стосунки.