Про міжнародну увагу до кримського питання. 6 березня у Вашингтоні було, по суті, дві презентації. Перша, закрита – із представниками Білого дому, Держдепартаменту, Конгресу, редакторами кількох великих видань, а також керівниками авторитетних аналітичних центрів США. Друга – те саме плюс багато преси. Американці значно уважніше досліджують і глибше розуміють ситуацію в Криму й Україні загалом, ніж європейці, за винятком, можливо, Польщі, країн Балтії, Північної Європи: Швеції, Фінляндії. Я казав їм, що треба розуміти: сьогодні Путін і його маріонетки в Криму реалізують п’ять технологій у сфері прав людини. Вони всі доволі тісно переплітаються. Але спільна їх ознака в тому, що всі вони поза межами не лише міжнародного права, а й власне законодавства Росії. Тому світовій спільноті буде дуже непросто знайти якісь способи вплинути на них. А буквально за кілька днів до презентації нашого звіту очільник Комітету Держдуми з міжнародних справ Алєксєй Пушков прямо сказав у ЗМІ, що права людини в їх євроатлантичному розумінні не мають стосунку до цінностей Росії.
Про технології порушення прав людини в Криму. Це, власне, примус до громадянства Росії та відмови від українського; витіснення нелояльного населення з півострова; цинічне нехтування правами корінного народу – кримських татар; створення інформаційного гетто й експропріація власності.
Витіснення нелояльних груп пов’язане з тим, що Путін створює в Криму велетенську військову базу. Ми говоримо це вже понад півроку, і зараз нарешті про це почали активніше дискутувати на міжнародному рівні. Спочатку ситуацію недооцінювали. Потім, коли ми озвучили потенційну цифру 100 тис. військових, завезення ядерної зброї до Криму, всім стало зрозуміло, що це вже не тільки військово-морський флот, а й стратегічна авіація, ракетні війська. Наприклад, комплекс «Искандер» на тягачі дістає до бази ПРО США, що розгортається в Румунії. За наступні два роки будуть по шість нових фрегатів і підводних човнів, сучасні винищувачі. 11 аеродромів, які були за Радянського Союзу, різко реконструюються, а це злітні смуги першого класу, що можуть приймати будь-які літаки. Створюється велетенська військова база в центрі Чорного моря, і це змінює весь стратегічний та геополітичний баланс не лише в Чорноморському регіоні, а й у Чорноморсько-Середземноморському – на стику з Азією, Близьким Сходом та Північною Африкою. У світі, думаю, зараз замислилися, як на це реагувати. І тут є один принцип: у регіоні розміщення воєнної бази не має бути нелояльного населення. А це ті, хто не хоче отримувати російський паспорт, політично активні громадяни, члени громадських організацій, журналісти, кримські татари, представники церковних громад, що не належать до РПЦ МП.
Читайте також: Епіцентр російської кризи
Чому я виділяю в цьому випадку кримських татар? Вони організовані з огляду навіть не так на солідарність народу, як на те, що майже всі живуть компактно, на відміну від інших національностей, що присутні в Криму.
З півострова виїхало півтора десятка незалежних ЗМІ та редакцій, а також громадські організації, що отримують фінансування із-за кордону. До 1 березня за російським законодавством мали перереєструватися релігійні організації. Але в РФ не хочуть реєструвати Київський патріархат, УГКЦ, римо-католицьку церкву й низку протестантських, іудейських громад. Тому їм теж світить виїзд. З огляду на відсутність перереєстрації їхнє майно виявиться нічиїм, тобто його можна забирати.
Про небезпеку інформаційного гетто. Сьогодні ліквідовано всі технічні можливості комунікації з Кримом: немає радіо, телеканалів (їх іще можна ловити із супутника), фіксованого телефонного зв’язку, мобільних операторів. Через це різко поменшає контактів і отримуваної інформації. Росіяни почали прокладати свій оптоволоконний кабель через Керченську протоку ще торік навесні, аби відрізати укртелекомівський.
Я категорично не сприймаю принципу, якого дотримується президент України: мовляв, збудуймо тут таке життя, щоб кримчани самі попросилися назад. Хочеться подивитися, як вони попросяться із супермілітаризованого регіону після витіснення населення. Крім того, я питав соціальних психологів: «Якщо взяти, скажімо, майданівця й помістити його в те середовище, за скільки часу в нього зміниться спосіб мислення?». Відповідь. «За три-чотири місяці».
Про експропріацію майна. Якщо говорити про націоналізацію, то за російським законодавством це викуп: власник має право на компенсацію. А в Криму маємо справу з експропріацією, за нашими даними, близько 400 великих об’єктів держвласності. За останні два місяці відбувалася вже масована експропріація приватної власності – приблизно 300 об’єктів. І це не кіоски, а, наприклад, майно мобільних операторів, хлібозаводи та їхні магазини, транспорт, суднобудівні заводи (у Росії, наприклад, немає такого великого критого дока, де можна будувати судна розміром до 300 м). Автовокзали, автопідприємства, енергетичні компанії.
Читайте також: У Росії банки перестали кредитувати один одного
Про вимоги компенсації Україні за завдану шкоду. Теоретично можливість вимагати її існує. І наша держава займається цим відверто погано. Звісно, потрібно подавати позови. Посадовці стверджують, що деякі вже подано. Але ми їх не знайшли у відкритих базах судів. Смішно звучать оцінки завданої шкоди – 1 трлн грн. За нашими оцінками, вартість цього майна може сягати $1 трлн і перевищувати його. Адже це Чорноморнафтогаз із запасами вуглеводнів на шельфі й дорогою технікою, порти, санаторії, пансіонати, об’єкти із 40–50 га земель на узбережжях, знамениті винно-коньячні заводи, палаци й пам’ятники. Таке трактування власності в Криму викликає у міжнародної спільноти шок і взагалі ту реакцію, яка потрібна Україні, щоб активно діяти. Біда в тому, що держава цього не робить.
Про стратегію повернення Криму. Те, що я зараз скажу, може звучати як блюзнірство, але Крим важливіший за Донбас. Якщо дещо цинічно абстрагуватися від утрачених життів і людських жертв, то конфлікти, подібні до того, що на Донбасі, в повоєнній Європі були. Анексій не було. Якщо Європа заплющить очі на відторгнення Криму, це означатиме, що всім можна робити що завгодно. Це руйнує всю систему міжнародних відносин у післявоєнному світі, базовану на принципі територіальної цілісності й суверенітету. Ми знаємо, як закінчилися дві відомі анексії. Коли Аргентина намагалася анексувати Фолклендські острови, британський флот вибив її звідти. Спроба Іраку анексувати Кувейт закінчилася через місяць операцією міжнародної коаліції «Буря в пустелі». У нинішньому випадку, якщо світова спільнота, європейці, не розуміють, що Крим треба терміново повертати, це означає, що будь-яка країна, зокрема з ядерною зброєю, може забрати собі частину території сусіда.
Одне з найважливіших завдань України зараз – не дозволити розділити санкції за Донбас (які можна зняти в разі дотримання мінських домовленостей) і Крим. Але я не бачу такої постановки питання в українській зовнішній політиці. Ми намагатимемося зараз цього добиватися – насамперед із країнами-союзниками.
Зараз потрібна міжнародна стратегія повернення Криму – документ, у якому український погляд поєднувався б із позицією авторитетних американських і європейських мозкових центрів, що можуть впливати на своїх політиків. У мене враження, що український уряд не збирається повертати Крим у найближчій перспективі. Президент поки що обмежується деклараціями, але принаймні щось говорить.
На третій день після анексії півострова Путін створив указом Міністерство з питань Криму. У нас досі нічого не сформовано взагалі. Тим часом нові проблеми, пов’язані з півостровом і вимушено набутим російським громадянством, з’являтимуться щодня, щомісяця. На рівні закону їх не вирішити. Тож потрібен виконавчий орган, який регулюватиме сотні питань, що постають.
Читайте також: Fitch знизило довгострокові рейтинги 30 російських банків
Необхідна державна стратегія повернення Криму. Вона має складатися з публічної і, звісно, непублічної частин. Але цим треба займатися, і це можливо лише у випадку створення спеціального органу виконавчої влади.
Що стосується експертів і активістів, які займаються Кримом, то координації між ними достатньо. Боюся тільки одного: в будь-якому середовищі «політичних емігрантів» неминуче виникають якісь конфлікти. Цього не можна допустити. Не кажу, що такі процеси почалися – поки що ні. Але застерігаю. Для цього знову ж таки потрібен виконавчий орган державної влади, довкола якого збиралися б усі організації, активісти та ін.
Біографічна нота
Андрій Клименко – економіст, директор Таврійського інституту регіонального розвитку. Під його керівництвом група науковців ТІРР розробила першу стратегію для Криму на період із 2005 по 2015 рік, що мала на меті розвернути вектор його економічного розвитку в європейському напрямку. Зараз член наглядової ради «Майдану закордонних справ» і головний редактор інформаційного порталу Black Sea News