Закриття в центрі Києва кінотеатрів «Кінопанорама» та «Україна», непевність ситуації із кінотеатром «Київ» викликає занепокоєння, що столичне середмістя може взагалі лишитися без такої культурної інфраструктури, за виключенням хіба що великих мультиплексів у ТРЦ. Очевидно, що для країн Європи ця проблема теж не нова. Як її вирішували в різних європейських столицях?
— Гадаю, що йдеться про систему кінотеатрів в Києві та Україні загалом, яка не відповідає європейській і світовій. За всі роки незалежності, тобто за весь пострадянський період, нічого в нас у цій сфері не змінилося. Не називатиму зараз числа комунальних київських кінотеатрів, проте скажу, що в Парижі таких немає жодного. Там ці заклади приватні.
З одного боку, в нас кінотеатри, як я вже зазначав, перебувають у комунальній власності. Але в більшості своїй, окрім певної частини, яка під орудою організації «Київкіно», такі кінотеатри, як «Київ», «Жовтень», перебувають у системі колективної оренди. Чим відрізняється така оренда від приватної власності, не зрозуміло. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність і робити кінотеатри приватними. З другого боку, ті люди, які займаються кінотеатрами, фактично є приватними власниками. Здають якусь частину приміщення в оренду (до речі, ці суми має отримувати місто). Систему маємо подвійну, потрійну, а то й узагалі невідомо яку. Систему власності кінотеатрів у нас треба кардинально змінювати.
У чому тут ризик? У Києві два кінотеатри були в приватній власності — «Кінопанорама» та «Україна». Їх у таку форму власності передали під зобов’язання, що 10 років вони діятимуть за своїм прямим призначенням. Цей термін сплив, і власник має право робити з «Кінопанорамою» чи «Україною» все, що хоче. Передавати ці об’єкти в приватну власність з умовою, що як кінотеатр він діятиме такий короткий термін, було помилкою. Таким чином, ми втратили два кінотеатри.
Читайте також: Відкриття Docudays UA: лазерне шоу, акція на підтримку політв’язнів та постправда
У Європі свого часу були проблеми із наповненням залів, узагалі з існуванням цих розважальних закладів. І там, і в нас за радянської доби був період, коли у спальних районах міст будували великі кінотеатри. Однак маленькі такі об’єкти, що існували в центрі міст, зберігали. Ці місця популярні, вирізняються репертуаром. Потім з’явилися мультиплекси. У Парижі чи Берліні є своя диференціація: до мультиплексів, що здебільшого розташовані у великих торговельних центрах, ходить своя публіка, а до маленьких кінотеатрів на один-три зали — своя. Останні мають окремий репертуар, відмінний від того, що в мультиплексах. Для Києва трагедією є те, що в ньому залишилося лише два кінотеатри, які виконують функцію таких самих невеликих аналогів у Європі. Мова про «Київ» та «Жовтень». Там свій глядач, репертуар, а «Київ» — ще й фестивальний майданчик (тут не лише кінофестиваль «Молодість» відбувається, а й Docudays та чимало інших заходів). Це не просто кінотеатри, а культурні центри. Тож їх у нашій столиці зосталося тільки два.
Нещодавно побував у невеликому залі комунального кінотеатру «Київська Русь». Трохи з крісла не впав, бо там усе в жалюгідному стані. Це майно банально не можуть до ладу привести, але водночас хочуть забрати й «Київ». Орендний колектив останнього за ці роки інвестував шалені кошти в його реабілітацію — від початкового ремонту, що відповідає стилеві, в якому зведено споруду, до обладнання. Ще одна проблема кінотеатрів у маленьких містах країни полягає в тому, що коли перейшли на формат DCP, то виникла потреба в доволі дорогому обладнанні для кінозалів, тому вирішили їх не відновлювати. Нині ситуація з «Києвом» дуже напружена, і колектив фестивалю «Молодість» ініціював конкурс, тож цей кінотеатр не передано невідомо кому. Сподіваємося, що вдасться обстояти спрямування цього закладу. Приходиш, бачиш, як із нього виходять після кіносеансу люди, обговорюють між собою фільм, який щойно переглянули. Це абсолютно інша атмосфера.
Українське і європейське кіно, навіть якщо йдеться про картини-переможці найбільших кінофестивалів, пробиваються на екрани мультиплексів доволі важко. Чимало фільмів на наших екранах просто не побачити. Що робити з таким репертуарним перекосом?
— Пригадую той час, коли у Варшаві побудували перші мультиплекси (а це було десь років 20 тому). Там було від 9 до 11 залів, і це давало можливість коригувати репертуар. Серйозне, артхаусне кіно показували на окремих сеансах і в окремих залах. Великі ж приміщення були для блокбастерів, а менші — для серйозніших картин. Глядач знав, куди й на що він іде, обирав або розвагу, або щось серйозне.
Читайте також: Крістоф Ружжіа: «Фільм Олега Сенцова «Гамер» дуже європейський і за стилістикою, і за жанром, і за тематикою»
Якщо порівняти репертуари паризького, берлінського чи варшавського кінотеатрів із загальним в Україні, то виявиться, що в нас він дуже обмежений. Проблема в тому, що прокатники не довіряють глядачу, а глядач не підготовлений для ширшого репертуару. У нас на тиждень відбувається максимум п’ять прем’єр, а у Варшаві — в середньому 12 і більше. У Парижі — понад 20. Ми не бачимо величезної кількості фільмів, що становлять принаймні європейський кінорепертуар. У нас багато чого просто не з’являється. Наприклад, майже не бачимо найкращих італійських стрічок. Завдяки деяким нашим дистриб’юторам виходять деякі стрічки, які перемогли на Берлінале. Скажімо, чималі проблеми з виходом на наші екрани були в картини «[Не]торкайся» румунської режисерки Адіни Пінтіліє, що минулоріч отримала «Золотого ведмедя».
Серйозне кіно відрізняється від блокбастерів тривалістю свого прокату на екранах. Блокбастер іде два-три тижні, його подивилися й забули. У Європі трапляється серйозне кіно, яке перебуває в прокаті протягом року (на окремих сеансах; може, і не в центрі міста та в окремих кінотеатрах). У нас прокатники й кінотеатри кажуть, що більше трьох тижнів в прокаті — це вже зайве. Уявіть, що хотіли щось подивитися, але не встигли за такий короткий час. По тому цю стрічку доводиться шукати в інтернеті, бо в показі її вже немає.
Яка роль глядача в описаних вами процесах? Український глядач у своєму загалі готовий до кіно як мистецтва, а не як розваги, про яку завтра вже забуваєш?
— Будемо відверті, що наш глядач вельми змінився, і це ще одна складова частина проблеми. Це не його провина, і мова не про неосвіченість абощо. Він просто не має матеріалу для існування атмосфери кіно. Дуже мало на нашому телебаченні справжніх передач про екранне мистецтво. У Польщі в праймтаймі серйозні дискусійні програми про кіно на телебаченні є, а в нас немає. Бракує популярних, глянцевих видань про кінематограф, де можна стежити за репертуаром. Таких, що були б із цікавими розворотами, щоб можна було прочитати, що й де виходить. Скажімо, сінгапурський фільм. Де в нашому кінопрокаті хоча б раз було таке кіно? Те саме стосується іранського, латиноамериканського, грецького, чеського, угорського, малайського чи філіппінського кінематографа. Румунське, японське й китайське кіно теж доволі цікаві. Але всього цього на наших екранах, за невеликими винятками, просто немає. Однак усе це є й у Варшаві, і в Парижі.
Треба займатися вихованням нашого глядача. Це відчувається й на кінофестивалі «Молодість». Перенесення його з кінця жовтня на кінець травня призведе до скорочення глядацької аудиторії. Принаймні тому, що в молоді у цей час триває сесія. Раніше глядач приходив підготованим, знав, що це за фільм, з якої країни стрічка, хоча б щось про режисера, який її створив. Нині цього немає. Майже зникли кіноклуби, які готували аудиторію.
Держкіно розуміє цю проблему, шукає ресурси для підтримки телепередач, кіноклубів тощо. Скажімо, для польського Кіноінституту це структурна діяльність. Там підтримують кіноклуби в маленьких містечках, окремі кінотеатри. Те, що Держкіно підтримує вихід вітчизняних стрічок на кіноекрани — надзвичайно важливо. Українське кіно сьогодні вже займає певний сегмент у репертуарі театрів, і в нього непогані показники. Але потрібен якийсь український блокбастер, що охопить усього глядача. Серйозні ж фільми дуже важко висувати в прокат. На широкий екран скоро має вийти «Вулкан» Романа Бондарчука, далі — картина Нарімана Алієва «Додому». Це дуже цікаві твори, які, гадаю, займуть своє місце в репертуарах кінотеатрів.
Поряд із кіно, в якому про українців ідеться в площині «герої/жертви», нині постає український кінематограф про нас сьогоднішніх, наші проблеми й переживання. Власне, чи вміють українці в кіно ставитися до себе з іронією та гумором, як-от інші європейці, та чи зараз для цього вдалий момент?
— Ми в іншому стані. 28 років незалежності — занадто короткий період. Ми довго були під окупацією. Водночас нам важко, бо навколо агресія: Крим анексовано, частину Донбасу окуповано північним сусідом. Може, ще не час роз’ятрювати свої рани, говорити відверто про все. Треба бути обережними з такими речами, бо нинішнє суспільство поділене, і не так-то й легко його консолідувати. Однак такі фільми, як «Припутні» Аркадія Непиталюка, потрібні.
Буває так, що приходиш на серйозний фільм, і тобі подобається, а через півроку не можеш і згадати, про що він. «Припутні» я переглянув двічі. Перший раз — ще коли стрічка була в процесі виготовлення, а другий — коли її презентували на Тижні українського кіно в Празі, й фільм тоді вельми сподобався мені. Це картина, яку я часто згадую. Вона недооцінена в нашому сучасному кіновідродженні, знакова й дуже сильна. З кожним наступним переглядом важливих деталей відкриваєш для себе в ній усе більше нового. Ще одна сильна картина — «Герой мого часу» Тоні Ноябрьової. І такого кіно стає все більше. Важливо, що є такі вітчизняні картини, які хочеться подивитися не раз. Через півроку, рік. Біда в тому, що їх неможливо знайти в кінотеатрах. Треба було б, щоби покази таких робіт повторювалися. Я гадаю, що дуже доречно створити такий собі Тиждень українського кінематографу, на якому демонстрували б найцікавіші українські стрічки за останні роки. Залучити журналістів, критиків і глядачів до відбору та зробити такий показ. Гадаю, багато хто відкрив би для себе таке українське кіно, яке свого часу оминули.
Читайте також: Пилип Іллєнко: «Головні наші проблеми — це некомпетентність, неефективність та інфантилізм»
На світові екрани раз по раз виходять картини в жанрі історичної драми чи байопіку. Чи є такому кінематографу місце в сучасній хвилі відродження українського кіновиробництва? Якого рівня ці стрічки?
— Загалом у світі не завжди вдається відзняти гарне історичне кіно. Воно різножанрове, бо є й так зване авантюрне, як-от за романами Дюма (радше розважально-пригодницькі фільми), а є й серйозніше. Завжди цікаво дивитися стрічки про певний історичний період, приміром, про Французьку революцію, «Солідарність» у Польщі, окупацію радянськими військами Чехословаччини тощо, або байопіки про історичних постатей. «Темні часи» режисера Джо Райта про Вінстона Черчилля — вдалий приклад. Картина цікава, бо історична постать в ній — це й характеристика епохи. Для мене сильною була також стрічка Анджея Вайди про Леха Валенсу, а також «Післяобрази» про польського художника Владислава Стшемінського: про нього тут ми навіть і не знали.
У нас теж виходять картини про певний історичний період. Наприклад, «Крути». Її вихід — дуже важлива подія. Це історія, про яку тривалий час розповідали пошепки, бо її було викреслено з радянського історичного наративу, її було заборонено і забуто. На комісію подали десь чотири сценарії стрічки, і на мою думку, один за іншого слабший. Експерти тоді відхилили майже всі проекти. Коли постало завдання, що хоча б одну картину про ці події потрібно створити, обрали найкращий сценарій із поданих. Хай там як, на цей фільм прийшло небагато глядачів, які потім можуть зайти в інтернет і більше прочитати про Крути, про ці події. Олесь Янчук зняв фільм про Петлюру, після перегляду якого моя донька зацікавилася його особистістю й довідалася більше інформації, ніж знала до того.
Сильною є картина Агнєшки Голланд про Гарета Джонса й Голодомор в Україні. Це важлива подія. Бачив, як цю стрічку сприймали в Берліні. Важливо, що цей фільм зроблено спільно з польською стороною, і це в час, коли між нашими країнами існує стільки історичних непорозумінь. Картина сильна, цікава. Як на мене, можливо, не вистачало трохи емоційної складової.
«Хайтарма» — непоганий приклад, а поряд із ним ще одна стрічка, заснована на реальних подіях, — це «Чужа молитва» Ахтема Сеїтаблаєва, який нині дуже цікаво працює. Нещодавно закінчив роботу над «Захаром Беркутом». Побачимо, якою буде ця картина, бо це теж історичне кіно з пригодницько-авантюрної категорії. Чекаємо на фільм про Василя Стуса. Цікавий сценарій грузинської режисерки Нани Джанелідзе має втілитися в картині про Лесю Українку. Очікуємо також стрічку про казахське заслання Шевченка. «Кіборги» — це теж уже історичне кіно.
Не всі картини будуть вдалими, але вони будуть. Із боку критики й журналістів лунало вже чимало думок щодо того, «скільки можна копатися в історії, бо історичного кіно в нас багато, а де фільми про сучасність»? Перше другим не заміниш. Має бути й те, й інше.
Ви відвідуєте Берлінський кінофестиваль останні три десятки років. З якими проблемами й викликами стикається ця подія сьогодні?
— Один із директорів Каннського кінофестивалю якось сказав, що коли репертуар якісний, то всі критики й журналісти пишуть, мовляв, який вдалий кінематографічний рік. Коли ж конкурсна програма не надто сильна, усі пишуть, які ж винні відбірковці та яку ж погану програму вони склали. Рік від року відрізняється, і це ми знаємо завдяки «Молодості». Часом усього стільки, такі дебюти («Молодість» — це фестиваль дебютних фільмів – Ред.), що доводиться відмовлятися навіть від дуже хорошого кіно, бо його просто неможливо втиснути до конкурсної програми. А буває так, що не можеш і стрічки дібрати.
Читайте також: Пацієнт радше живий
Берлінському кінофестивалю стало складніше підбирати репертуар, бо так чи так усі прагнуть до Канн. Он нещодавно стало відомо, що там не буде фільму Скорсезе, бо до його виготовлення причетний Netflix. У Каннах заявили: для того, щоби потрапити до їхнього конкурсу, потрібно, аби фільм побував у хай обмеженому, але кінопрокаті, а не тільки на інтернет-платформі. Минулого року таке трапилося з Куароном. Його картину показали у Венеції, бо тамтешній кінофестиваль жорстких правил щодо інтернет-платформ (Netflix, Amazon тощо) не має, і тому зараз він виграє. Берлінале відбувається за три-чотири місяці до Каннського фестивалю, тому великі імена чекають, що ж їм скажуть на останньому, і не дають своїх фільмів для показу на Берлінале. І це важко.
Упродовж останніх років Берлінський кінофестиваль має проблеми з конкурсом. Безперечно, там є чимало цікавого, є певні відкриття як у паралельних програмах, так і в «Панорамі». Кінофестивалів стало багато, а ось хорошого кіно — не надто. Поділити їх між трьома найбільшими європейськими фестивалями — уже завдання. А ще є Локарно, Сен-Себастьян, Карлові Вари… 20-30 найкращих фільмів року за підсумками різних фестивалів не так легко набрати. Берлінський захід вельми індустріальний, із потужними платформами та кіноринком. Для європейського кіно він, мабуть, важливіший, ніж Канни. Є специфічна фестивальна періодика, в якій ідеться і про бокс-офіси, і про те, куди яку стрічку продали. Цьогоріч було й про українське кіно, зокрема про його відродження. Важливо, що там про це пишуть. На фестивалі в Анже український фільм «Штангіст» переміг як найкраща короткометражка. Нині наше кіно покажуть на фестивалях в Ліоні та Обергаузені. Це два найголовніші фестивалі документального та короткометражного фільму. 10 років тому ми могли про таке лише мріяти, що майже на кожному кінофестивалі будуть українські фільми, і то не лише Лозниці. Маємо великі надії, що і в головній, і в супутніх програмах Канн є шанси для вітчизняних стрічок.
Нинішній рік обіцяє бути неспокійним принаймні через президентські виборчі перегони. Чи впливає це якось на підготовку кінофестивалю «Молодість»?
— Ми вже відчуваємо це в підготовці. Деякі навколодержавні структури говорять, що, мовляв, які гроші можуть бути на фестиваль, коли в нас вибори? Сподіваюся, що виборчі перегони до 25 травня минуть, і суспільство захоче трохи відпочити від політичних баталій, повернутися до кіномистецтва. «Молодість» — це не тільки кінофестиваль, окрім індустріальної складової буде й цікава виставка, перформанси тощо. А поки що підготовка триває.
Читайте також: Юрій Андрухович: «Я не люблю банальностей, тому й не виправдовую очікувань читачів»
Тут хочу вернутися до однієї дуже важливої складової існування кінотеатрів — літніх майданчиків, які були давньою традицією в Києві. Коли я був школярем, то ми нетерпляче чекали, коли відкриється «театр просто неба» на Володимирській гірці. Таких об’єктів у столиці вистачало. Це було дуже приємно, бо можна було прийти з родиною й дітьми. Минулого року ми обладнали на Поштовій площі кінотеатр, де відбувалися фестивальні покази. А сьогодні ніяк не можемо з’ясувати з місцевою владою, чи можна там зробити те саме цьогоріч, чи ні. Минулого року посол Франції в Україні Ізабель Дюмон звернулася до мера Києва Віталія Кличка, мовляв, погляньте, який чудовий майданчик обладнала «Молодість», тож давайте залишимо його на все літо. Мер обіцяв це обміркувати. Згодом ми змушені були майданчик демонтувати. Думаю, що нам вдасться обладнати цьогоріч такий простір або на Поштовій площі, або ще є варіант Троїцької площі біля НСК «Олімпійський», і що це буде візитівкою «Молодості». Якби грошей мали більше, то обладнали б кілька таких майданчиків у столиці більше. Гадаю, про це має дбати київська влада. Прийти подивитися фільми просто неба — це особлива подія. І саме там можна показувати гарного ґатунку розважальне кіно.
Переконаний, що наш глядач знову звикне до нового періоду «Молодості» й матимемо повні зали. Усе буде гаразд. Місцева влада запевняє, що фестиваль як відбувався в кінотеатрі «Київ», так і відбуватиметься там. Паралельно ведемо переговори про нові майданчики, адже раніше залученими до заходу були «Кінопанорама» та «Україна».
————————————–
Андрій Халпахчі народився 1950 року в Києві. Голова Української кінофундації. Із 1992-го — генеральний директор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». 2009 року за значний особистий внесок у розвиток українського кіномистецтва, вагомі творчі здобутки, багаторічну сумлінну працю нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. 2015 року на врочистій церемонії відкриття 45-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» посол Франції в Україні особисто нагородив Андрія орденом Кавалера мистецтв та літератури.