У. Т.: Про ваше можливе призначення послом у Польщі говорили відразу після зміни глави МЗС, проте офіційно про це оголосили лише зараз. Разом із тим посли відсутні в ще близько 20 країнах. Чому процедура призначення відбувається так довго?
– Справді, питання призначення мене послом до Польщі обговорювалося ще у червні, під час зміни керівництва МЗС. Тоді я прийняв пропозицію президента очолити нашу дипломатичну місію у Варшаві. Приблизно з липня почався цей процес. У будь-якому разі таке призначення триває два-три місяці, тому що потрібно погодити кандидатуру тут і в країні акредитації, отримавши так званий агреман, потім пройти погодження з іншими відомствами тут. Гадаю, що ця наша дещо забюрократизована машина, яка досі функціонує у МЗС та інших відомствах, і спричинила певну затримку. Питання призначення послів до інших країн дуже важливе. Я обговорював це і зі своїм наступником Павлом Клімкіним, і з заступником голови Адміністрації президента Валерієм Чалим. Вони також намагаються пришвидшити процес.
У. Т.: Ви будете послом України у Польщі в дещо інший період, ніж тоді, коли були в. о. міністра закордонних справ. Відбулася зміна уряду, голови МЗС. Прем’єр Ева Копач уже заявила, що матиме «прагматичнішу політику щодо України». Чи відчуваєте певне «охолодження» до українського питання в Польщі? Як оцінюєте нового очільника МЗС Ґжеґожа Схетину?
– Я думаю, що саме такий, не надто активний етап в українсько-польських відносинах насамперед пов’язаний як зі зміною уряду в Польщі, так і з планами зробити це в Україні (можливо, її й не станеться, але все ж таки вибори – завжди тест: буде уряд чи ні). Після зміни Ради міністрів у Польщі досі не налагоджено прямих контактів між прем’єрами та керівниками МЗС наших країн, як було за часів, коли ці посади там обіймали Радослав Сікорський (голова МЗС) та Дональд Туск (прем’єр), які роками були зацікавлені в українському питанні й підтримували зв’язки не лише з керівництвом держави та очільниками зовнішньополітичного відомства, а й з іншими політиками. Необхідно відразу ж після виборів напрацювати такі контакти, щоб була, як кажуть у дипломатії, «хімія» між конкретними особами. Тоді легше вирішувати якісь проблеми. У мене, наприклад, були настільки хороші відносини із Сікорським, що ми переписувалися есемесками, коли необхідно було щось з’ясувати. Не потрібно було, як у випадку з російським міністром закордонних справ Сєрґєєм Лавровим, дзвонити, просити про телефонну розмову, погоджувати годину, потім сидіти на спецзв’язку. У випадку із Сікорським було інакше: як треба, то є. Так, як між людьми, які довіряють одне одному. Цей рівень довіри і ту «хімію» треба відновити. Ось одне із завдань, які я собі ставлю на найближчу перспективу, коли переїду до Варшави.
Читайте також: Погляд на Україну із Празького града
Цілком розумію Еву Копач, яка заявила, що демонструватиме прагматичнішу позицію щодо України. Думаю, наш уряд мав би зайняти таку саму позицію стосовно українського народу, тобто захищати його інтереси. Єдине, що ми можемо зробити разом, особливо коли йдеться про безпеку та стабільність, – об’єднати наші зусилля. У нинішній ситуації, щоб ефективно протистояти зовнішній загрозі, яка нависла над нашими країнами та й загалом над європейською безпекою з боку Росії, краще об’єднатися. Думаю, польські лідери це усвідомлюють, і нам потрібно вести діалог, щоб знайти оптимальний шлях взаємодії.
Що стосується Ґжеґожа Схетини, то, наскільки мені відомо, він добре знає Україну й захоплюється нею. Я з ним зустрічався, коли був в. о. міністра закордонних справ. Він приїжджав до Києва як голова Комісії у закордонних справах польського парламенту разом із головами таких комісій Франції та Німеччини. Вже тоді він казав про те, що нам потрібно посилити європейські позиції на рівні парламентаріїв, щоб підтримувати Україну. Це було у квітні. Я думаю, що таку позицію він зберігатиме на посаді міністра закордонних справ. Очікую з нетерпінням зустрічі і налагодження особистих контактів.
У. Т.: Як ви бачите і чи реалістичною є ідея створення певного безпекового альянсу поза НАТО, який би залучив Польщу, Україну та інші країни Східної Європи?
– Передусім треба дивитися під кутом зору інтересів держав, які мають намір такий альянс створювати. Я думаю, що в нас є спільні інтереси та цілі з країнами, що добре розуміють проблематику регіональної безпеки. Зокрема, це Польща та країни Балтії. Вони мають історичний досвід протистояння радянській агресії. Зараз ми переживаємо російський етап агресії, тому нам потрібно шукати союзників, які могли б найбільш ефективно захистити наші національні інтереси.
Потрібно вести діалог із такими країнами, щоб мати додатковий важіль збереження і посилення регіональної безпеки. Очевидно, що існують загальноєвропейські та євроатлантичні структури, найефективнішою з яких є НАТО. Але ніхто ж не забороняє створювати інші неформальні регіональні об’єднання, які можуть бути додатковим інструментом поряд із наявними європейськими чи євроатлантичними структурами. Приклад таких об’єд-
нань – Веймарський трикутник, який досить ефективно сприяв входженню Польщі безпосередньо до ЄС та НАТО, чи Вишеградська четвірка, яка також об’єднувала зусилля чотирьох країн Східної Європи на етапі входження в ЄС. Про щось подібне можна думати і в нашому контексті. Який вигляд матиме та конфігурація – це питання національних інтересів учасників такого формування, але я не відкидав би такої можливості.
У. Т.: Нещодавно у виданні Gazeta Wyborczа з’явилося повідомлення про випадок, який трапився з українськими студентами в Перемишлі (вони сфотографувалися із червоно-чорним прапором у підземному паркінгу, що спричинило негативну реакцію польських громадян як у соцмережах, так і у виші, де навчаються хлопці. – Ред.). Це піднімає на поверхню проблему, про яку дещо забули, завдяки тому що Польща є одним із найактивніших промоутерів України в ЄС. Зокрема те, що між нашими країнами були історичні непорозуміння. Які кроки необхідно зробити в цьому напрямку і яких заходів ви можете вживати
для того як посол?
– Насамперед потрібно по-новому, без ідеологічних нашарувань розкрити нашу історію – українську – для поляків, а польську – для українців. Чим мають займатися не політики, а експерти, історики, бо перші завжди використовуватимуть це у своїх інтересах. Має бути об’єктивна подача історії з обох боків, а ще краще, якби це було зроблено спільними зусиллями українських і польських вчених.
Читайте також: Ключ від європейського серця
Важливо також не піддаватися на провокації. Є російська сторона, яка зацікавлена в тому, щоб посварити Україну з Польщею, і вона використовуватиме будь-які зачіпки, щоб домогтися свого. Пам’ятаючи делікатність питання УПА, на цьому можуть спекулювати зацікавлені сили. Ми не повинні забувати свою історію. Мусимо про неї чесно й відкрито говорити. Як про славні сторінки, так і про сумні. Головне, щоб то було щиро та взаємно.
У. Т.: В Україні активно працює Польський Інститут. Чи є відповідна українська установа в Польщі?
– Задекларована, але не діє. І це біда нашої дипломатичної служби, оскільки в нас практично немає коштів, щоб вести свою культурну роботу не лише в Польщі, а й в інших країнах.
У. Т.: Чи буде змінено ставлення до таких інститутів?
– Ми порушуємо це питання, але воно пов’язане зі зміною бюджету і ставленням українського політикуму до дипломатичної служби. Я про це казав і тоді, коли виконував обов’язки міністра, і тепер. Але, щоб змінити бюджет, треба переконати парламент. Що не так легко, бо там є сили, які вважають, що дипломатам і так добре живеться, але то неправда. Аби щось робити заради інтересів України, потрібне фінансування. Добре, що ми достатньо креативна нація і майже з мінімальними витратами робимо нестандартні перформанси на Заході, завдяки чому підвищуємо рівень поінформованості про Україну. Втім, на цій креативності довго не протримаєшся. Потрібні кошти.
У. Т.: Вже скоро буде рік, як Україна не сходить із перших шпальт світових медіа. Як ви гадаєте, чи не втомилися від України у Європі та, зокрема, Польщі?
– Певною мірою саме питання вже стає дещо важким для сприйняття. Українське суспільство майже рік живе у своєрідному стресі, починаючи від розгону студентів на Майдані. Ми щодня дивимося новини: стріляють чи не стріляють, як далеко зайшли російські війська. Для Заходу то теж психологічна проблема. Адже це постійне напруження. Утім, тут питання не так до України, як до Росії – наскільки вона готова далі розпалювати ситуацію, тому що «криза в Україні» не є нашою внутрішньою проблемою. То проблема російської агресії. І якщо світ хоче зняти це питання з перших шпальт, апелювати треба насамперед до Кремля, щоб він припинив підтримувати терористів на Сході України, надавати військове обладнання та посилати сюди російських військових. Коли не буде цієї підтримки, Україна зможе вирішити свої проблеми сама.