Нема про що розмовляти й із тими, для кого то були золоті часи «общепонятного языка», «общей истории» та спільної столиці в Москві: українофобські забобони та імперство дискусіями також не лікуються. Однак не все з тими совками так просто. Якщо вслухатися в їхнє невдоволене бурчання, то нерідко виявляється, що ностальгія — лише словесна форма, у яку вони виливають своє невдоволення сучасністю. Причому вектор того невдоволення цілком збігається з національними інтересами України. І що блукати 40 років пустелею немає потреби: щойно ці інтереси почнуть реалізовуватися, лояльність совків до України тільки зростатиме.
Нині прийнято вважати, що совки — це затяті патерналісти, які прагнуть імітувати трудову діяльність в обмін на безлімітну халяву від держави: зарплату, пенсію, безплатну медицину, освіту й далі за списком. Але, пригадуючи власну молодість, я знаходжу навколо зовсім інші типажі. Так, халявщики траплялися, але де й коли їх не було? Навіть у сучасній Західній Європі та США з їхньою протестантською етикою та духом капіталізму чималий прошарок населення «сидить на соціалі». На поверхні радянське життя було сірим і монотонним, але під спудом вирувала індивідуальна активність. Одні підробляли на стороні, інші торгували з-під поли, треті розтягували державне майно з ентузіазмом американських старателів часів золотої лихоманки. У період мого дитинства навіть на колгоспні збори в клуб ходили з мішками, щоб принагідно щось поцупити. Іти додому з порожніми руками вважалося нахабною демонстрацією ліні. Так підприємницька енергія виливалася в крадіжки, приписки, махінації та інші неприємні й часто деструктивні форми, але альтернатив радянське задзеркалля не надавало.
Читайте також: Під гаслом коренізації
Крали в тих чи інших формах майже всі, але я не пам’ятаю нікого, кому це подобалося б. Пам’ятаю, як перед референдумом ми з друзями розклеювали по Луганську сірі малоформатні листівки, де наводилися цифри, із яких випливало, що Україна — найбагатша радянська республіка та що від незалежності ми лише виграємо. Ніхто, звісно, не був упевнений у саме такому результаті, але радянська дійсність настільки всім набридла, що абсолютна більшість готова була поринути в невідоме, ніж терпіти совок далі. Якби перехід до ринкових відносин не супроводжувався економічним занепадом, мільйони радянських «несунів» та махінаторів могли б стати нормальними підприємцями й без усякої протестантської етики. Але в 1990-х усе пішло інакше. Вписатися в ринок виявилося дуже складно, а розкрадання колгоспів та заводів стало привілеєм невеликого прошарку «бізнесменів» — нерідко вчорашніх червоних директорів та комсомольців. Тим, хто не знайшов собі ліпшого застосування, красти довелося вже у своїх.
У моєму дитинстві сільські хати зачиняли на замок хіба що на час від’їзду, а потім доводилося заносити на ніч до будинків навіть підвісні алюмінієві рукомийники, щоб не «пожертвувати» їх «металістам». Але знов-таки це була реакція на патологічні умови задзеркалля — тепер уже пострадянського.
В історичному підсумку ми справді виграли, але в масштабі окремих біографій усе не так однозначно. «Незалежність, кажеш? Це я зараз незалежний? На заробітках у Москві, на побігеньках у росіян? Чи, може, я був незалежний тоді, за совєтів, коли жив удома з родиною, мав роботу, зарплату, люди мене поважали?!» — галасував зі сльозами на очах підпилий бригадир заробітчан — немолодий статечний «західняк», якого обставини примусили жити всупереч власним бажанням і переконанням. Його, звісно, можна було затаврувати совком та українофобом, обеззброїти контраргументами, але то була би битва з уявною загрозою. Бо насправді такі люди не прагнуть відкотити незалежність назад і повернутися до СРСР, а навпаки — вони хочуть, щоб незалежність визріла, а Україна стала такою, про яку мріяли в 1991-му. Ностальгійні тиради — це не декларація антиукраїнства, а просто неоковирна форма, у яку відлито їхній протест проти об’єктивно наявних недоліків навколишнього життя.
Читайте також: Тренування ностальгії
Кілька днів тому я хилитався в машині розбитими дорогами Донбасу. Водій, який почав крутити баранку ще, здається, за Брєжнєва, квилив: спочатку про ями, потім про ціни, затим про автобус, який раніше ходив до райцентру чотири рази на день, а тепер двічі на тиждень. Його монолог уже вивертав на тему «ковбаси по два двадцять» і «незалежності, яка йому нічого не дала», аж раптом ми вискочили на новеньке полотно. Водій від несподіванки примовк, а вже через 10 хв, осідлавши хвилю позитиву, захоплено перелічував, що доброго сталося в його житті останніми роками. Як виявилося, позитивних змін було чимало: щось завдяки уряду, щось завдяки децентралізації, щось завдяки його власним зусиллям. Невдоволений совок кудись подівся й замість нього за кермом сидів звичайний українець — скептичний, але цілком лояльний до своєї держави. А що навколишнє життя він порівнює з тим, як було в СРСР (із великою поправкою на власні фантазії), то, правду кажучи, дрібниці. Хоч би як суттєво їхні заяви суперечили проукраїнській позиції, головне, що їй не суперечать їхні реальні бажання та сподівання. А каша — далеко не найгірша субстанція, яка може бути у людини в голові.