Соціальна справедливість — одна з найдавніших і найсуперечливiших суспільно-політичних концепцій. «Нікому так і не вдалося вигадати одне-єдине універсальне правило, за яким ми можемо визначити, що вважати соціально справедливим», — заявив свого часу видатний економіст, нобелівський лауреат Фрідріх Гаєк. Найпривабливішу її формулу в середині ХІХ століття вивів французький соціаліст Луї Блан: «Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Згодом його ідею підхопили й не раз намагалися втілити марксисти різного ґатунку, але нічого не виходило. Щойно держава починала визначати здібності та потреби кожного й відповідним чином розподіляти блага, поставали нові нерівності — іноді ще більш жахливі та нездоланні, ніж раніше. Наприклад, у СРСР населення було в буквальному сенсі розділене на сорти й забезпечувалося за різними стандартами — так званими категоріями забезпечення. На користь Москви, тоді ще Ленінграда та низки інших великих міст, а також промислових і курортних центрів перерозподілялося до 80% товарів із державних фондів. Також були підкатегорії залежно від роду занять: якщо, приміром, шахтарів забезпечували за першою категорією, то колгоспників — за третьою, найнижчою. Після розпаду СРСР утворилися нові нерівності, які викликають у суспільства не менше невдоволення.
Гарантом того, що свобода не перетвориться на хаос, є закон та інституції, які забезпечують його дотримання. Також закон — це передумова економічного зростання, оскільки в умовах беззаконня єдиною виправданою формою підприємництва залишається мародерство. І вже з цим в Україні чималі проблеми, свідченням яких є катастрофічна недовіра до суду (-75%), прокуратури (-74%), поліції (-46%) тощо («Демократичні ініціативи», 2018). Потужним чинником суспільного роздратування є випадки, коли заможним та впливовим особам вдається уникати покарання за очевидні (а іноді навіть доведені) злочини або коли беззаконня стає системним. Власне, останнє було спусковим гачком знаменитого бунту у Врадіївці та й, зрештою, Євромайдану. Вигадувати велосипед немає потреби: щоб наблизити Україну до ідеалів справедливості, хоч би якими розмитими вони були, слід забезпечити реальне верховенство права.
На відміну від рівності перед законом майнова рівність є абсолютно недосяжною та й не конче необхідною — за умови, якщо вона не перевищує межу припустимого. Усі історичні спроби встановити майнову рівність закінчувалися грандіозними жертвами.
Читайте також: Закон нерівності
Наскільки великою є нерівність в Україні? Індекс Джині, який описує рівень розшарування (0 — абсолютна рівність, 100 — абсолютна нерівність), в Україні становить 25,5 — приблизно стільки ж, скільки в Норвегії або Швеції (CIA, 2015). Однак з огляду на тінізацію вітчизняної економіки цей показник не відповідає дійсності. За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, розрив у доходах 10% найбагатших та 10% найбідніших українців становить 40 разів. За висновками ООН, такий показник нерівності загрожує країні суспільно-політичним неспокоєм. Чому? Популісти наголошують на тому, що бути багатим у бідній країні аморально, але апеляції до моралі та етики лише приховують суть проблеми. Насправді ж надто глибока нерівність — це лише симптом, який вказує на диcфункцію суспільних інститутів. Завелике соціальне розшарування свідчить про те, що економічні ресурси держави узурповані її елітою, яка користується ними у власних інтересах. Отже, країні бракує не тільки повноцінної ринкової економіки, а й демократії. Захищаючи свої привілеї, еліта вибудовує олігархічний або автократичний режим, застосовуючи проти громадян антиконституційні засоби — від фальсифікації виборів до прямого терору. Така країна не може бути ні вільною, ні заможною — принаймні якщо не має у своєму розпорядженні ресурсів на кшталт газової ренти, якими можна затуляти всі дірки.
Не секрет, що описані вище ознаки більшою чи меншою мірою притаманні й Україні. Відповідно зменшити соціальне розшарування, «віднявши й поділивши» майно конкретних олігархів, не вийде. По-перше, потрібні впровадження демократії та верховенство права. По-друге, слід добиватися формування реальної конкурентної економіки замість законсервованого домінування олігархії. Наприклад, у списку Fortune 500, до якого входять найбагатші компанії США, із 1955-го й до сьогодні змогли утриматися лише 53 компанії, причому їхні позиції постійно міняються.
Звичайно, конкурентна економіка не може гарантувати багатство кожному, проте лише вона дає шанси якнайбільшій кількості людей. Для цього потрібні відповідні інституційні умови: вільний доступ до ринку та банківського кредитування, захищеність трудових та майнових прав, наявність дієвої судової системи для розв’язання суперечок тощо. Висота, на яку можуть вивезти соціальні ліфти, та їхня вантажопідйомність визначаються ще й загальною ефективністю національної економіки: якщо вона низька, більшість громадян приречені бути бідними незалежно від того, наскільки добре відлагоджені інші інститути.
Читайте також: Без кандидата в президенти і штурму Лаври. Покрова у Києві
Із цим в Україні також чималі проблеми. Якщо зіставити обсяг ВВП, тривалість робочого року та кількість зайнятого населення, то виходить, що за годину праці українець виробляє товарів та послуг на $3,7 (зважаючи на реальний, а не номінальний ВВП, — $2,8). Українці працюють не менше, ніж німці, поляки або французи, але проблема в тому, що ми зайняті переважно в галузях, які з тих чи інших причин малоприбуткові. Тож поліпшити своє становище через працю нам набагато складніше. Отже, побудова продуктивної економіки — третє завдання.
Наскільки високо можуть вивезти соціальні ліфти? Відомо чимало прикладів, коли вихідці із суспільних низів добивалися фантастичних результатів. Для статистичної більшості реальною перспективою є приєднання до середнього класу та висхідна соціальна мобільність у межах цього прошарку. Описані вище заходи створюють оптимальні умови для його формування. У сучасній же Україні середній клас досить нерозвинений. За оцінкою компанії Credit Suisse, яка зіставляє доходи населення з показниками багатства для кожного регіону, у 2015-му до середнього класу належало лише 0,8% дорослих українців, у розпорядженні яких перебувало 16,9% економічних ресурсів країни. Звичайно, є й інші методики обчислення, які дають оптимістичніші результати. Наприклад, за даними Центру Разумкова, у 2014 році до середнього класу належало 14% українців. Для порівняння: за даними Pew Research Center, у 2010-му середній клас у Німеччині становив 72%, у Іспанії — 64%, у Франції — 74%, у США — 59%. У суспільствах, де середній клас незначний, між багатими та бідними пролягає прірва. Це свідчить, що суспільні інститути налаштовані таким чином, що позбавляють більшість людей можливості досягти кращого життя незалежно від їхніх особистих зусиль. Причому архітектором такого ладу зазвичай є певний прошарок еліти, яка привласнює національні ресурси.
Таким чином, масова бідність — похідна від малопродуктивної економіки та недосконалих інститутів. Ця проблема в Україні стоїть досить гостро. За визначенням ООН, поріг монетарної бідності в країнах Східної та Центральної Європи становить $5 на день на одну особу, тобто 4200 грн на місяць. За даними Держстатистики, отриманими в результаті обстеження домогосподарств, у I кварталі 2018-го середній місячний дохід однієї особи в Україні становив 4344 грн (4558 грн у місті, 3923 грн у селі). Доходи нижче фактичного прожиткового мінімуму (офіційний стандарт є заниженим) мали 30% українців. Що стосується структури витрат домогосподарств, 46% коштів витрачалися на їжу, що також свідчить про поширення бідності. Наприклад, пересічна родина в Канаді віддає на харчі близько 9% своїх доходів, а в Кенії — майже 47%.
Читайте також: Заздрість
Із зазначених вище причин подолання масової бідності — неодмінна складова побудови справедливішого суспільства. Однак добитися цього простим перерозподілом національних ресурсів на користь найбідніших не вийде — у кращому разі це дасть короткочасне покращення. Стійкий позитивний результат з’являтиметься в міру того, як національна економіка ставатиме продуктивнішою, а конкретна особа діставатиме дедалі більше можливостей долучитися до неї та поліпшити своє життя. Звичайно, існують категорії населення, які апріорі не можуть конкурувати з іншими: люди з обмеженими можливостями, жертви нездоланних обставин тощо. І буде цілком справедливо, якщо суспільство надаватиме їм цілеспрямовану підтримку. Однак коли державна підтримка найслабших перетворюється на підсаджування цілих верств населення на голку соцдопомоги (звісно ж, в обмін на політичну лояльність), то це шлях до занепаду.
Таким чином, формування справедливішого суспільства — це розбудова демократії, створення ефективних інститутів і високопродуктивної економіки. Лише за таких умов можна досягти максимальної відповідності між зусиллями людини та отриманою нею винагородою. По суті, йдеться про концепцію американської мрії. Звичайно, у такий спосіб неможливо зробити всіх без винятку заможними чи усунути майнову нерівність. Однак у разі успішних реформ бідність можливо зменшити й зробити її менш глибокою, а нерівність зрівноважити конкуренцією та шансами на успіх (знову-таки, не для всіх, але все ж таки для багатьох). Досягнута справедливість не буде абсолютною, проте кращого способу немає. Наскільки українське суспільство готове до змін — питання дискусійне. З одного боку, соціологи постійно фіксують його схильність до патерналізму, однак є й протилежні свідчення. Приміром, у 2013 році майже 70% українців висловилися на підтримку тези, що люди самі повинні забезпечити собі гідний рівень життя, а держава має тільки створити відповідні умови. Ідею ж про те, що держава зобов’язана забезпечити гідний рівень життя всім, тоді підтримали менше ніж 30% (Український інститут соціальних досліджень імені Олександра Яременка). Утім, суспільні настрої — річ мінлива, особливо в період економічної нестабільності, війни та інших потрясінь. Але головною перешкодою на шляху до більшої соціальної справедливості можуть стати популісти, що, маніпулюючи почуттями співгромадян, навіюватимуть їм фантазії, які неможливо втілити, та обіцятимуть результати, яких неможливо досягти.